Читать книгу Загадки природи. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 4

На земній кулі існують десятки тисяч вулканів, як на континентах, так і в океанах. Однак діючих серед них, на щастя, небагато, менше однієї тисячі. Розташовуються «вогнедишні гори» в сейсмічно активних зонах, де горотворення ще не закінчилося і є великі розлами земної кори. Виверження донині багато в чому залишаються загадкою, оскільки фахівці можуть вивчати тільки наслідки природних катаклізмів, а їхні причини сховані надто глибоко в надрах Землі (можливо, у самому її ядрі).

Отже, що ж таке вулкани? Чому гори, які дрімали протягом століть, раптом починають демонструвати людям жорсткий характер, заливаючи все потоками лави, розкидаючи довкола розпечене каміння і засипаючи поля, будинки й дороги товстим шаром гарячого попелу?

Відповіді на ці запитання одержати непросто. Напевне, саме тому з вулканами пов’язано стільки міфів і легенд. Візьмімо саму назву вогнедишних гір. Особливо часто виверження спостерігалися на Ліпарських островах, розташованих уздовж Апеннінського півострова. Греки пояснювали це природне явище так: під землею працює бог ковальської справи Гефест. Римляни погодилися з мешканцями Еллади. Щоправда, бога-коваля вони називали Вулканом. А входами в його житло, за уявленнями давніх, були отвори в конусоподібних горах на островах Тірренського моря – саме там найчастіше дихали вогнем гори. Особливо часто виверження відбувалися на одному з островів, що дістав назву Вулькано. Минуло зовсім небагато часу – і так почали називати всі вогнедишні гори.

Утворення вулканічного кратера

Учені пропонують менш поетичну, але більш конкретну картину утворення вулканів. Фахівці вважають, що «нервові» гори є геологічними утвореннями, що виникли над каналами і тріщинами, які ведуть у надра землі. По цих розламах час від часу піднімається рідка лава, уламки розпечених гірських порід, попіл, гарячі гази і пара. Зовні вулкани – це конуси з поглибленням (кратером) на усічених вершинах. До кратера підведений особливий канал (жерло), по якому, власне, на поверхню і надходять вулканічні продукти. З кожним новим виверженням конус вулкана збільшується в обсязі і стає все вище, сягаючи подеколи п’яти-, шестикілометрової висоти. Він складається з багатошарового чергування піску, попелу і шлаку з більш щільними лавовими потоками і може мати як круті, так і пласкі схили. Згодом конус збільшується настільки, що магма вже не може піднятися на таку висоту і пробити закупорений попередніми виверженнями кратер. Тоді вона знаходить вихід на схилах вулкана, утворюючи бічні (паразитні) кратери. Через кожний з них, до речі, може відбутися тільки одне виверження, після чого лавовий потік назавжди закупорює цей хід. На конусі Етни, наприклад, таких бічних кратерів налічується понад триста, а на Ключевській сопці – вісімдесят чотири.

Утім, така форма вулканів – одна з багатьох. Найпростішу форму мають так звані моногенні вулкани. Виверження в них відбувається лише один раз у «житті» і майже без вибухів. Схили таких гір здебільшого дуже круті, іноді зі стрімчастими стінками. Ще більш примітивні маари – кратери-одноденки. З них звичайно піднімаються пара, гази, попіл, а от лави тут не буває практично ніколи. Подібні виверження залишають після себе маленькі конуси. Тріщинні вулкани утворюють на поверхні величезні плато, серед яких найбільш відомими є базальтові. Коли лавові потоки мають невелику в’язкість і значну рухливість, вони вкривають величезні площі й утворюють пласкі тіла. Але виверження повторюється багаторазово, тож утворюється могутній щит, або щитовий вулкан. Класичною ілюстрацією до описання можуть бути нині діючі «вогненні гори» Ісландії і Гавайських островів, зокрема найбільший вулкан нашої планети Мауна-Лоа (тільки надводна частина його виступає на 4170 м, а загальна висота перевищує 9000 м).

Часом виверження мають таку титанічну силу, що величезні вулканічні конуси просто вибухають. Від них залишаються, як кажуть, лише сумні спогади або уламки. У 1888 році в результаті такого катастрофічного вибуху була знесена вершина японського вулкана Бандай-Сан, після чого його висота зменшилася на 640 метрів. У 1956 році в аналогічній ситуації на 300 метрів нижчим став вулкан Безіменний. При виверженні камчатського Шивелуча, у 1964 році, геть-чисто знесло купол Центральної вершини і кількох інших; при вибуху утворився новий кратер діаметром 1,5x3 і глибиною до семисот метрів. А титанічне виверження Везувію, що відбулося дуже давно, взагалі знищило конус вулкана! Від нього залишилася тільки западина, оточена кільцевим валом. Пізніше, щоправда, в кратері став рости новий конус – Сомма-Везувій. Під час чергового пробудження (79 рік до н. е.) він грязьовими потоками і попелом знищив три міста: Геркуланум, Стабію і Помпеї. Подібних «подвійних» вулканів, до речі, у світі чимало.

Вулкани можуть виникнути буквально на рівному місці. Наприклад, у 1943 році в Мексиці вулкан Парікутін виріс прямо посеред оброблюваного поля і селяни спочатку подумали, що то непогашене багаття. Зрозумівши свою помилку, вони якнайшвидше залишили небезпечну зону. Невдовзі розлігся могутній вибух і почалося виверження. Менш ніж за добу посередині ще недавно рівної місцевості височів лиховісний конус. Виверження тим часом тривало. Вулкан угамувався тільки через тиждень. На той час він виріс до ста сорока метрів…

У такий же спосіб 18 листопада 1909 року на Канарських островах виник вулканічний центр Тенеріф. За сто метрів від місцевих фермерів тріснула земля й у повітря на висоту 90 метрів злетіли кущі, каміння, пісок і гаряча пара. Упродовж десяти днів відбувалося виверження вулкана.

Вулкани не є винятково «сухопутним» явищем. Так само раптово вони виникають у морях і океанах. Подібні випадки досить часто трапляються в районі Алеутської острівної дуги. Наприклад, у 1796 році в Беринговому морі в результаті виверження з’явився острів-вулкан Іоанна Богослова. Пізніше хвилі частково розмили його, однак «драконоподібному» конусу це відверто не сподобалося, і він цілою серією вивержень відновив свою форму. А в 1963 і 1965 роках поблизу південного берега Ісландії в результаті підводного виверження виникли острови-вулкани, конуси яких піднімаються більш ніж на 200 метрів. Відстань між ними становить 500 метрів.

Лавовий потік

Час від часу страшні гори раптово впадають у тривалу «сплячку». Періоди спокою бувають такими довгими, що люди починають вважати, що вулкани вже є погаслими. І отут конуси роблять неприємні сюрпризи. Наприклад, у 1500 році до н. е. раптово прокинувся вулкан Санторін. Могутнє виверження, на думку ряду вчених, залишило від величезного острова маленький уламок – Тіру (Санторін). Усього лише кілька годин потрібно було вогненному гіганту, щоб повністю знищити давню мінойську цивілізацію…

Довго не подавав «ознак життя» і грізний Кракатау. І ось 20 травня 1883 року з німецького військового судна, що проходило неподалік, побачили дивну хмару заввишки 10–11 км, що піднімалася над купкою островів. З її боку кожні 10–15 хвилин долинали вибухи, і в повітря на висоту два-три кілометри підіймався попіл. Нарешті Кракатау угамувався. Але, як виявилося пізніше, для того, щоб зібратися із силами для нового могутнього виверження. Основна катастрофа сталася 26 серпня. Після полудня стовп попелу злетів угору на 27–33 кілометри, а дрібний вулканічний попіл – навіть на 60–80 кілометрів і протягом трьох років після виверження знаходився у верхніх шарах атмосфери. Це зумовило дуже різке похолодання на земній кулі. Звук вибуху був чутний в Австралії (за 5000 км від вулкана), а вибухова хвиля тричі обійшла планету. Навіть через дев’ять днів самописні барометри продовжували відзначати коливання атмосферного тиску. Надвечір на околишні острови полився дощ з попелом, що йшов усю ніч. На кораблях, що знаходилися в Зондській протоці, товщина шару попелу сягала 1,5 метра. Могутній серпневий вибух знищив дві третини головного острова архіпелагу Кракатау – Раката. Сорок шість квадратних кілометрів поверхні разом із двома вулканічними конусами (Данан і Пербуатан) просто злетіли в повітря. На їхньому місці утворилося провалля, глибина моря в якому становить 360 метрів. А на шосту годину ранку в протоці море вийшло з берегів. Висота хвиль сягала 30–40 метрів. Вони знищили прибережні міста і дороги на островах Ява і Суматра. Населення найближчих до вулкана островів повністю загинуло. Хвиля цунамі за кілька годин досягла Франції і Панами, поблизу берегів Південної Америки швидкість її поширення становила 483 км/год. Загальна кількість жертв виверження Кракатау перевищило 40 тисяч людей.

Вибух Кракатау – не єдина трагедія, пов’язана з вулканічною активністю. Навесні 1902 року гору Монтан-Пеле (Лису гору), яку протягом багатьох років вважали погаслим вулканом, зненацька струснув могутній вибух. Але ж на той час на її схилах виросло місто Сен-П’єр! Серія вибухів призвела до того, що на стінках вулканічного конуса з’явилися тріщини. З них вирвалися чорні вогнедишні хмари. Восьмого травня одна з них за кілька хвилин знищила Сен-П’єр. У місті залишилася живою тільки одна людина: мешканець підземної тюремної камери дістав серйозні опіки, але вижив. Загинуло близько 28 000 жителів. Врятувалися тільки ті, хто встиг відплисти далеко від берега. Кораблі, що стояли неподалік від пристані, були знищені вогнем або перекинуті, вода в гавані закипіла. Виверження Монтан-Пеле припинилося лише в жовтні.

Вулкан Безіменний благополучно «проспав» багато сотень років. Правда, після пробудження в 1955 році він «повівся» з людьми досить коректно, не поховавши всю округу під шаром лави і попелу відразу, а попередивши про свої наміри заздалегідь гуркотом, димом і здриганнями грунту. Лише через рік він «порадував» жителів Камчатки страшним виверженням.

У 1973 році на Курилах раптово «збожеволів» вулкан Тятя, що його вважали майже погаслим. Але особливо здивував фахівців ісландський велетень Хельгаффель. Свій «показовий виступ» він влаштував у тім же 1973 році. До цього конус перебував у спокої понад 7000 років.

Що ж є причиною вивержень? Ось що думають з цього приводу фахівці. Земна кора, як ви розумієте, тверда. Так само, як і розташована під нею верхня мантія. Далі в глиб землі температура через кожні 33 метри підвищується на один градус. У підсумку на глибині кількох десятків кілометрів вона сягає показників, яких достатньо для того, щоб розплавити гірські породи. Однак тиск, що перешкоджає цьому, теж зростає одночасно з температурою. Таким чином, уся система надр перебуває в хиткій рівновазі. Коли вона порушується в результаті переміщень у корі і верхній мантії, на великих глибинах тверда речовина стає рідкою. Так виникає вогнище. З нього по найближчому жерлу на поверхню підіймається магма, перенасичена парами води, кислот і газами лава. Якщо шлях ще не прокладений, розпечена речовина із силою пробиває перешкоду, спричиняючи вибух. Спочатку стовп пари і попелу викидає високо нагору тверді вулканічні продукти – шматки шлаків, пемзи, пісок, вулканічні бомби і лапіли («камінчики»). Це супроводжується гуркотом і гулом, громовими розкатами і спалахами блискавок. Вулканічні бомби утворюються з ледь вичахлих, укритих кіркою шматків лави, що їх піднімають, відриваючи від основної маси, гази. Такі «снаряди» можуть бути від п’яти сантиметрів до 1 метра у діаметрі. А «рекордсмени» важать кілька тонн. Після вибуху розплавлена маса, що піднімається на поверхню, спокійно виливається у вигляді лави. Її потоки, залежно від рельєфу місцевості, а ще від температури розплаву, рухаються далеко за межі підніжжя вулканів.

До речі, «магма» в перекладі з грецької означає «тісто». Консистенція розжареної речовини буває різна: від рідкої (іноді вона утворює фонтани) до майже твердої. Склад її теж не однаковий. Від нього прямо залежить тип вивержень вулканів і швидкість пересування лави (від кількох метрів до десятків кілометрів за годину). Вогнедишні потоки можуть складатися з напівспечених уламків і дрібних брил, а також з великих брил з рівною і гладкою поверхнею, а можуть бути подрібнені до водної гладіні. Температура більшості лав становить 1100–1200 градусів Цельсія. Поверхневі шари лави швидко охолоджуються, а нижні при цьому залишаються гарячими ще протягом двох-трьох років. Інколи досить розколупати кірку, що поросла травою, щоб дістатися до лави, на якій, не розпалюючи багаття, можна швидко скип’ятити чайник…

При зіткненні розпеченого потоку і льодовиків відбуваються на перший погляд неймовірні речі. Так, спочатку лід, як йому і належить, стрімко тане під напором «вогненного тіста». А потім… танення припиняється! А річ у тім, що з передньої частини лавового потоку на лід скачуються шлаки з трохи остиглою скоринкою. При зіткненні з льодом вони швидко охолоджуються й утворюють нетеплопровідний шар. Він відіграє роль своєрідного ізолятора і змащення, за допомогою якого потік продовжує рухатися вперед, уже не загрожуючи льодовику загибеллю. Таке явище можна було спостерігати при виверженні вулканів Ключевського (1974) і Толбачинського (1975, 1976).

Виверження вулкана Етна. Старовинна гравюра

Раніше гадали, що осередки виникнення магми знаходяться тільки у верхній частині мантії, на глибині, що не перевищує 40 кілометрів (температура там сягає 1200 градусів за Цельсієм). Однак сьогодні фахівці твердять, що подібні процеси відбуваються також на більш значних глибинах – від 60 до 250 кілометрів. Крім того, магма може народжуватися й у самій земній корі, на глибині всього кількох кілометрів.

Лавові потоки для людини є дуже небезпечними, позаяк, рухаючись, знищують усе на своєму шляху. Подеколи цій небезпеці можна запобігти, хоча зробити це складно. На Гавайських островах під час виверження гіганта Мауна-Лоа (1924) з цією метою літаки скинули шість тонн бомб у витоки лави. Лавові тунелі зруйнувалися, і вогнедишний потік завернув убік від міста Кволо. А в 1973 році, під час виверження Хельгаффеля на ісландському острові Хеймаей, «вогненну ріку» упродовж багатьох тижнів поливали з водометів холодною морською водою. Від такої водної процедури зовнішні шари потоку охололи, утворивши тверду захисну плівку. Але подібні заходи можливі лише при невеликих виверженнях. У випадку з пробудженням ісландського вулкана Лакі (1783) вони б не мали сенсу: тоді тільки один потік був завдовжки 100, а завширшки 30 кілометрів! А «ріки», якими час від часу «поливає» Сицилію грізна Етна, знищують багато населених пунктів. Наприклад, потік, що його викинула вона 1969 року, мав ширину понад 500 кілометрів.

Крім лави, при виверженні вулканів утворюються ще й грязьові потоки, що мають страшну силу. Вони виникають тоді, коли на велику площу, вкриту снігом, випадає гарячий попіл і розпечене дрібне каміння. Могутні і бурхливі потоки, що виникли при швидкому таненні снігу, мчать униз, завдаючи великих руйнувань. Наприклад, при виверженні вулкана Безіменний на Камчатці грязьові потоки ринули річкою Велика Капиця і змили все на своєму шляху упродовж 90 кілометрів.

Підземна кузня Гефеста зажила слави не тільки завдяки виверженням вулканів. Ще одним лихом, яке греки приписували богу-реміснику, а японці – величезному дракону, є землетруси. Землетрус, можливо, найстрашніше з усіх стихійних лих, що його зазнає людство. Страшне «тремтіння землі» забрало величезну кількість життів, зруйнувало безліч міст і селищ, а іноді воно знищувало цілі держави.

Сьогодні фахівці вже мають можливість заздалегідь поставити, так би мовити, діагноз місцевості, визначивши, чи можливі в ній землетруси, і якщо так, – то якої сили. Але сказати, коли саме в конкретному районі відбудуться підземні поштовхи, учені досі не можуть.

Причиною землетрусів є тектонічні зрушення в надрах планети. У глибинних шарах Землі накопичується велика кількість тепла. Водночас поверхня Землі постійно «обігріває» світовий простір, сама при цьому охолоджуючись. Тому верхні шари планети стискаються, зменшуючись у розмірах. Це призводить до того, що різні ділянки земної кори відчувають різний тиск і час від часу починають рухатися.

Речовина, з якої складається мантія Землі, теж не залишається незмінною: через високі температури вона переходить з одного стану в інший, змінюючи об’єм, що теж є причиною переміщень у надрах. На виникнення землетрусів впливає також сила ваги. Адже Земля складається з порід різної питомої ваги. Важкі породи тяжіють до ядра, а легші – до поверхні Землі.

Землетруси – не тільки механічне явище. Ще в позаминулому столітті дослідники помітили цікаву особливість: усі катастрофічні підземні поштовхи викликали сильні магнітні бурі. Іноді (наприклад, під час сумнозвісного ташкентського землетрусу 1966 року) коливання грунту супроводжувалося непоясненним світінням атмосфери. При цьому фіксувалося сяйво над епіцентром землетрусу, з’являлися фантастичні стовпи світла, кулі, що випромінювали світло, смуги, що нагадували північне сяйво. А очевидці страшного землетрусу в японському місті Ідзу 1930 року згадували, що на небі з’явився… уповільнений спалах блискавки. Нерідко при землетрусах світяться вимкнені лампочки, виникає примарне сяйво навколо ліній електропередач, побутових електроприладів і проводів. Особливо вразила всіх незбагненними світловими явищами ашхабадська катастрофа 1948 року. Напевно, дивні і тривожні «спецефекти» були пов’язані зі зміною електричного поля Землі в зоні катаклізму.

Наслідки землетрусу 1906р. у Сан-Франциско

На плин природних процесів, що відбуваються як на поверхні, так і в надрах нашої планети, великий вплив має Сонце. Зокрема, у роки одинадцятилітнього циклу, коли активність нашого світила йде на спад і на ньому з’являється велика кількість плям (саме в цей період спостерігається максимальна кількість спалахів), тектонічна діяльність на Землі посилюється. Геофізики, проаналізувавши 22 000 (!) катастроф за період з 1950 по 1963 рік, зазначають: «коли кількість сонячних плям сягає 150, то імовірність виникнення землетрусів приблизно на 31 % вища, ніж коли кількість сонячних плям складає 50. А якщо різниця в кількості сонячних плям порівняно з попереднім днем дорівнює 20, то імовірність виникнення землетрусів приблизно на 26 % вища, ніж тоді, коли такого різкого перепаду немає». Назвати це збігом неможливо. Наприклад, «чорним днем» для Землі стало 15 липня 1959 року: у той день у світі відбулася найбільша кількість руйнівних підземних поштовхів. Водночас на Сонці був зафіксований наймогутніший спалах.

Пляма на Сонці

Ще одним небесним тілом, що дуже сильно впливає на Землю, є Місяць. Ви, мабуть, знаєте, що завдяки цьому супутнику на нашій планеті існують припливи і відпливи в морях і океанах. А ось про те, що припливні хвилі пробігають також по твердій поверхні, відомо не всім. «Земні припливи», що їх можуть зафіксувати тільки спеціальні прилади, викликають деформацію всього твердого тіла Землі (поверхня при цьому може підніматися на 50 сантиметрів!). Проте, завдяки великому розміру нашої планети, ми цих хвиль не відчуваємо.

До речі, грузинські фахівці вирішили з’ясувати, наскільки сильний зв’язок між місячними фазами і коливаннями літосфери Землі. Учені ретельно вивчили документальні свідчення, що охоплюють майже дев’ятсотлітній період. З’ясувалося, що в Закавказзі найдужчими і найбільш руйнівними були ті катаклізми, що збігалися з повнею. При цьому Місяць і сам страждає: зв’язок між тектонічними процесами на нашій планеті та супутнику є двобічним. Тому наступного дня після підземних поштовхів на нашій планеті в одному з місячних кратерів чомусь починають світитися гази. Дивні явища спостерігаються практично після кожної природної катастрофи. Крім того, Місяць теж частенько «трясе». До речі, кількість коливань грунту і вивержень вулканів на нічному світилі різко зростає вже напередодні землетрусів на Землі й відразу ж після них. Учені припустили: супутник планети відіграє роль дзеркала, що чутливно реагує на будь-які зміни гравітаційних і магнітних полів Землі.

Ще одна особливість, помічена фахівцями, полягає в тому, що напередодні підземних поштовхів погода в «аварійному» районі псується. Звичайно там, де незабаром відбудеться катаклізм, відбуваються великі перепади атмосферного тиску, починаються інтенсивні затяжні опади. А найсильніші струси грунту, як правило, супроводжуються гуркотом грому. При цьому небо може бути зовсім ясним…

На те, що напередодні підземних поштовхів поведінка деяких видів живих істот змінюється, люди звернули увагу вже давно. Історичні хроніки, розповіді очевидців, сучасні спостереження фіксують цікавий факт: перед великими землетрусами деякі мешканці морських глибин піднімаються на поверхню. Наприклад, перед страшною катастрофою 1923 року в Токіо один із японських іхтіологів знайшов на місцевому пляжі, на мілководді, «вусату тріску». Бідолашна мешканка великих глибин так роздулася, що нагадувала повітряну кульку… Через два дні в цьому районі в результаті могутнього катаклізму загинули понад 150 000 чоловік. Коли в 1933 році до рук біологів потрапив глибоководний вугор, що його піймали рибалки на мілинах у районі Одвара, фахівці заговорили про наближення землетрусу. Їхній прогноз виправдався того ж дня: кілька годин по тому сильний підземний поштовх струсонув усе тихоокеанське узбережжя Японії. До речі, у Країні ранкового сонця дуже давно використовують живі «прилади», що провіщають підземні поштовхи, – один із видів маленьких рибок. Уже за кілька годин до початку катастрофи ці мешканки акваріумів починають метатися по своєму «будинку». Цікавість японців до можливості пророкувань катастроф цілком зрозуміла: територія їхньої країни є суцільною сейсмічно активною зоною… Мабуть, саме через це вони вели систематичні записи про всі землетруси на островах ще три тисячі років тому. Давні літописці фіксували не тільки матеріальні втрати, але й робили замітки про поведінку окремих тварин під час катаклізмів. В університеті Осаки ведуть спостереження за одним із найкращих природних «барометрів»: зубаткою, чия фантастична чутливість до слабких електричних струмів вища за аналогічну здатність інших риб у мільйони разів. На цю мешканку підводного світу вчені звернули увагу, переглянувши документи за 1855 рік. У них розповідалося про незвичайне поводження зубаток напередодні сильного землетрусу в Токіо. До того ж стародавні легенди японців твердять: у страшних поштовхах винна гігантська зубатка, що живе глибоко під землею. Ці риби, як з’ясувалося, надзвичайно чутливі до електромагнітних хвиль, що утворюються в результаті обвалу частини земної кори перед землетрусами. Так, підземні поштовхи силою 7,3 бала за шкалою Ріхтера, що відбулися в префектурі Тотторі в жовтні 2000 року, вони передбачили за вісім днів, а струс у 6,7 бала в префектурі Хіросіма (2001 рік) – за добу.

Якщо звернутися до давньої японської міфології, можна знайти цікаве оповідання про те, що світ створив сом. Ця фантастична рибина люто б’є хвостом і плавцями, коли люди починають поводитися не так як слід. І тоді в Японії відбуваються страшні землетруси. На одній стародавній гравюрі можна побачити, як маленькі чоловічки намагаються вбити величезного сома, як кит завбільшки, щоб раз і назавжди позбутися грізного лиха. Сучасні спостереження показали, що за своєю чутливістю сом ненабагато поступається перед зубаткою…

Тепер слід згадати про представників наземної фауни. Одного разу в зоопарку міста Скопле (Югославія) тварини, немов по команді, несподівано почали виявляти занепокоєння, відмовлятися від їжі, робили спроби вирватися з кліток і сховатися де-небудь у затишному куточку. Першою запанікувала гієна, потім до неї приєдналися тигри, леви і слони. Незабаром усі мешканці зоологічного саду немов збожеволіли. Ніхто не міг пояснити причину такої поведінки «братів менших»: погода була гарна, відвідувачів – небагато, тварини здорові… А наступного дня місто лежало в руїнах.

Після того як у 1927 році в Криму стався катастрофічний землетрус, на півострові була створена мережа сейсмічних станцій. З того часу в ялтинському Нікітському ботанічному саду його працівники ведуть спостереження за зміями і ящірками. Ці істоти покидають свої підземні нори і виповзають на поверхню задовго до того, як сейсмографи починають реєструвати хоча б найменші сплески геомагнітного поля.

Дуже чутливо реагують на катастрофу, що насувається, домашні чотириногі улюбленці. Коти й собаки не тільки намагаються врятуватися самі, але й намагаються вивести своїх господарів із небезпечного місця. Наприклад, вівчарка одного з жителів Ашхабада, відчувши загрозу задовго до початку підземних поштовхів (вони сталися 5 жовтня 1948 року), виявляла сильне занепокоєння. Її господарі повернулися додому пізно і не могли збагнути, чому тварина так нервує. Нарешті вівчарка схопила за сорочку маленьку дитину, яка спала в колясці, і метнулася за двері. Господар, побачивши це, рвонув зі стіни рушницю: він думав, що собака сказився… Але коли батьки вибігли з будинку, щоб наздогнати собаку, позад них з гуркотом упали стіни. Місто враз розсипалося, немов складалося з карткових будиночків. А от собака, що врятував немовля, зумів відшукати відносно спокійне місце. Після цього хазяїн вівчарки носив фотографію вірного друга із собою – разом з портретами дружини і дочки.

На жаль, люди далеко не завжди як слід реагують на попередження, що надходять з боку тварин. Найчастіше тільки після катастрофи жителі постраждалих районів пригадують, що напередодні катастрофи собаки просилися терміново на вулицю (або ж забивалися в якийсь куток; до речі, саме там звичайно виявлявся відносно безпечний простір). Кішки в таких ситуаціях бігають по приміщенню, намагаються сховатися, а то і взагалі втекти кудись подалі від будівель. Пацюки і миші також утікають з обжитих територій за кілька діб до початку підземних поштовхів. Надзвичайне занепокоєння виявляють птахи і мешканці акваріумів.

Наслідки спітакського землетрусу

Дуже рідко, коли на дивну поведінку тварин звертали увагу, кількість жертв стихії ставала значно меншою. Найпереконливішим прикладом є реакція влади китайської провінції Ляопін на дивну поведінку тварин цієї місцевості в 1975 році. Тоді занепокоєння виявляли собаки, кішки і кури взагалі кудись зникли, гуси і качки злякано злітали на дерева і дахи будівель. Коні носилися галопом, збиваючи людей, а місцеві корови рили копитами землю і постійно билися одна з одною. Щодо змій, то вони перервали сплячку і виповзли на поверхню незважаючи на те, що довкола лежав сніг. Четвертого лютого було прийняте рішення евакуювати мешканців міста Хайченг. Це дало змогу врятувати життя понад 100 000 людей: землетрус у 7,3 бала за шкалою Ріхтера майже цілком зруйнував місто.

Учені давно намагалися пояснити таку чутливість тварин, риб і птахів до підземних поштовхів. Швидше за все, вони реагують на незвичайні сигнали, що пробиваються на поверхню від джерела землетрусу, і ними, найімовірніше, є інфразвук. У районі землетрусу породи поступово починають розхитуватися, що завершується різким зсувом великих пластів. Їм повинні передувати незначні переміщення великих мас. Іноді ці переміщення сприймаються людьми, як це було в Ташкенті в 1966 році (тоді мешканці міста неодноразово чули дивний підземний гул). Невеликі ж коливання порід породжують інфразвук, на який реагують тварини.

А тепер згадаймо страшний землетрус у грудні 2004 року в Південно-Східній Азії і викликану ним серію цунамі. Сотні тисяч людей стали жертвами стихії. У деяких місцях хвилі докотилися майже на 3,5 кілометра в глибину острова Цейлон, затопивши частину найбільшого заповідника Шрі-Ланки. У цій місцевості жертвами цунамі стали як місцеві жителі, так і численні туристи. Однак, на подив влади, серед тварин, що населяють постраждалі території, не було зафіксовано жодної смерті! На Суматрі спостерігали ту саму картину. Фахівці вважають, що представники фауни здалека почули шум хвилі, що наближалася, і покинули небезпечне місце. Можливо, дикі тварини відчули і зміни в атмосферному тиску.