Читать книгу Загадки природи. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 7

Очі землі… Високогірні і рівнинні, величезні й крихітні, вони вливають у душу відчуття тиші та спокою. Єдине диво, якого ми чекаємо від озер, – це краса. І «очі землі» дарують її кожному, хто її прагне. А водночас змушують завмирати від подиву, докидаючи нові й нові загадки.

Ви чули коли-небудь про Солодке озеро? Облиште вигадки. Водоймище з такою назвою дійсно є на географічній мапі. Розташоване воно в Челябінській області, на Уралі. Гадати, чому озеро має таку красномовну назву, мабуть, не слід. Усі питання відпадають після першого ж ковтка води з нього. Річ у тім, що в цьому водоймищі розчинена велика кількість соди, яка й надає незвичайного присмаку воді. А ще в Солодкому озері можна прати без мила. Тут легко змиваються навіть плями жиру, проти яких безсилі найновіші засоби! Легенда говорить, що назвою озеро зобов’язане Ємеляну Пугачову. Саме він уперше сказав, що озеро – солодке…

Блакитні озера Карелії

Колір озерної води – окрема загадка. Звичайно вона міняє своє забарвлення залежно від погоди. Наприклад, на сході та на заході сонця вода стає червоною, за гарної сонячної погоди вона майже блакитна або світлозеленкувата, а похмурого дня стає свинцево-сірою. Та існують озера, колір води яких залежить не від стандартних умов, а від розчинених речовин чи місцевих водяних мешканців. Так, на Алтаї є Малинове озеро, при погляді на яке мимоволі починаєш думати, що воно забруднене якимись хімічними відходами відповідного відтінку. Однак екологи лише посміюються: малиновий колір води – результат існування в ній великого «поголів’я» маленьких рачків. А на курильському острові Кунашир увагу привертає молочно-біле озеро. Причина такого нестандартного забарвлення – розчинені у воді соляна та сірчана кислоти. Знайти менш придатну для пиття та купання водичку навряд чи можливо…

Якщо ми з вами завітаємо до Індонезії, на острів Флорес, тамтешні «очі землі» змусять будь-кого протерти власні очі і спробувати прокинутися. Така реакція туристів не випадкова: три невеличкі озерця, розташовані поряд на вершині діючого вулкана, сяють темно-червоним, матовим, смарагдово-зеленим та молочно-білим кольорами води. Річ у тім, що в усіх них розчинені різні хімічні речовини. Червоний колір створюють домішки заліза, блакитний та білий – різна концентрація соляної та сірчаної кислот.

Але справжнім дивом, мабуть, є найбільше озеро Південної Америки – Тітікака. На сході сонця воно сліпучо світиться, вода стає зеленувато-фіолетового відтінку й міниться світлими смугами. Такого ж типу «спецефектами» зустрічають прибульців численні озера Анд.

Тепер на черзі Алжир. Там, біля селища Сидибель є похмуре чорне озеро. Ні, торф’яні водоймища такого кольору – не рідкість у світі. Але алжирське «око планети» є унікальним, оскільки з повним правом претендує на назву природної… чорнильниці! Бо в ньому і справді хлюпає справжнє чорнило. Секрет цього феномена простий: в озеро впадають одразу дві річки, причому одна з них несе з собою велику кількість розчинених солей заліза, а друга – гуамінові речовини, які утворюються з рослинних залишків. В озері обидва компоненти змішуються і утворюють… чорнило!

Тепер поговорімо про інші загадки «очей планети». Деякі з них, до речі, могли б виконувати роль декорацій до фантастичного фільму. Як, наприклад, одне з водоймищ острова Ява. Воно дивує приїжджих тим, що весь час пускає бульки. Це відбувається через те, з дна озера постійно підіймаються пара та гази, які й видувають велетенські бульки (діаметром метр-півтора). Такі «повітряні кулі», злітаючи в повітря, лопаються з гучним тріском, який нагадує постріл.

Солоне озеро

Зовсім екзотичним на тлі своїх «нормальних» родичів виглядає озеро, розташоване на острові Трінідад. Унікальне «око планети» вщерть заповнене не водою, а… асфальтом! Цим «водоймищем» можна пересуватися пішки, оскільки його поверхня легко витримує вагу людини. Що казати, навіть залізниця, побудована для вивезення асфальту, лежить просто на поверхні озера! Але найцікавішим серед див є те, що асфальт в озері постійно, хоч і повільно рухається… Це стає помітним при погляді на речі, що потрапили «в полон» нетипової «водички»: стовбури дерев неспішно дрейфують, то пірнаючи, то спливаючи на поверхню. Учені вважають, що загадкове озеро утворилося в кратері погаслого вулкана, куди з надр землі просочилася нафта. Змішуючись з вулканічним попелом, вона через деякий час утворила асфальтове озеро. Такі озера цікаві для людей як природне джерело асфальту. Крім того, вони є справжнім подарунком для криптозоологів, оскільки час від часу з рідкого асфальту дістають «мумії» та скелети давно вимерлих тварин. Завдяки природному консерванту вони чудово зберігаються протягом величезного відтинку часу.

А от для біологів найбільш дивним озером є, звичайно, Байкал та ще Могильне, яке знаходиться на острові Кільдин, при вході в Кольську затоку. Могильне озеро особливо цікаве тим, що вода в ньому утворює кілька чітко розмежованих шарів. На поверхні вона прісна, а на глибині шести метрів починається шар солонуватої води. Ще нижче рідина зовсім солона, а біля самого дна вона насичена сірководнем. До речі, саме через сірководень озеро дістало свою зовсім не веселу назву. Могильне зберігає ще кілька таємниць. Передусім, усі його «поверхи» заселені своїми мешканцями (сірководневий шар не є винятком). Це водоймище – єдине озеро у світі, де мешкають водночас прісноводні риби, актинії, тріска і… звичайні озерні жаби. Щодо походження дивного «ока планети», єдиної версії немає. Найбільш вірогідним є припущення, що в давнину Могильне було частиною моря. Потім, у процесі довгого геологічного процесу, з води піднявся острів, який прихопив «на пам’ять» шматочок моря. Зазвичай такі водоймища є повністю ізольованими і тому з часом перетворюються на солоні озера. Однак з Могильним вийшло інакше: зверху воно живилося талою сніговою та дощовою водами, а знизу постійно надходила морська вода, що просочувалася крізь піщаний вал, який відділяв водоймище від Кольської затоки. Саме таким чином у Могильному сформувалися ізольовані «поверхи»…

Тут слід пригадати ще й Велике Солоне озеро – одне з див США. Більш неприємну місцину важко уявити. За кількістю розчиненої солі Велике Солоне озеро може бути конкурентом навіть відомому Мертвому морю: солоність його води коливається від 137до 300 промілле (залежно від кількості опадів). Власне, навіть не води, бо вона подібна до густого холодцю… На бірюзовій поверхні цього водоймища плавають бульбашки, що нагадують мильну піну. Нереальна картина доповнюється пронизливою тишею: птахи навіть не наближаються до нього, а риба не хлюпається через її повну відсутність. Власне, жодна істота не вижила б у таких умовах.

Наступна загадка, яку задали людям «очі планети», – коливання рівня води. Звичайно це явище нікого не дивує. Але деякі водоймища поводять себе так дивно, що місцеві жителі починають серйозно замислюватися щодо причетності до даного процесу нечистої сили… Візьмімо, наприклад, найближчого сусіда Онезького озера – Шимозеро. Після весняного паводка воно виглядає зовсім звичайно, але ближче до червня починає міліти. До осені водоймище встигає зовсім висохнути. Тоді на його південно-східній частині з’являється абсолютно правильна кругла улоговина, яку місцеві жителі називають Чорною ямою. Вода в ній постійно рухається, а коли озеро повністю висихає, рівень води в ямі то піднімається, то спадає. Виглядає це так, ніби безодня дихає… Через дивні звички Шимозеро вважається нечистим місцем.

Не кращу репутацію має також дагестанське озеро Ракдал-хол, розташоване високо в горах. Воно взагалі з’являється раптово – раз на кілька років! Апотім вода знову зникає… Такі озера насправді трапляються часто. Їхня поведінка – результат взаємодії з підземними водами. Коли приплив їх різко зростає, водоймища наповнюються, а зміна русла підземних рік чи падіння в них рівня води призводить до того, що таємничі озера знову йдуть під землю.

Особливий різновид озер, які зникають, можна знайти, як це не дивно, у морі. Одне з них випадково відкрив екіпаж дослідницького корабля «Міклухо-Маклай», який працював у Чорному морі. Коли колір води навколо судна надто різко змінився, науковці вирішили взяти її пробу. З’ясувалося, що прісне «озеро» займало близько тисячі квадратних метрів і дрейфувало за течією. Причому разом з прісноводним «населенням»! Такі мандруючі водоймища вчені називають прісними лінзами. Зазвичай вони «народжуються» в гирлах великих річок – там, де прісна вода не встигає змішуватися з морською. Таким чином, утворюється великий шар прісної води, яка лежить поверх морської. Періодично від такого шару відриваються «озера», потрапляють у течію й відпливають від берега. Прісні лінзи є дуже недовговічними, оскільки через кілька днів вітер та хвилі «рвуть на шматки» фантастичне озеро.

І знову таємниця. Тепер слід поговорити про озера, які раптово з’являлися там, де їх зроду-віку не було. Візьмімо легенду, яка виникла ще за часів нашестя хана Батия. У той час начебто існувало у Володимиро-Суздальському князівстві місто Кітеж. Коли ординці підступили до Малого Кітежа (нині Городець), русичі на чолі з князем Юрієм Всеволодовичем тримали оборону до останнього, а потім вимушено відійшли в ліси. За якийсь час вони по будували на березі озера Світлояр нове місто – Кітеж Великий. Коли ж Батий спробував захопити його, жителі міста дали ординцям жорстоку відсіч. Але після загибелі князя стало зрозуміло, що Кітеж скоро впаде. Тоді оборонці зайшли до храму і звернулися до Бога з молитвою не допустити загарбників у місто. І сталося неможливе: Кітеж раптово пішов під землю, а над ним розлилося велике озеро. За легендою, досі з-під води часто чути дзвони казкового міста.

Про те, що розповідь про Кітеж може мати реальне підгрунтя, учені замислилися недавно. З’ясувалося, що озеро Світлояр – карстове. А таке провалля дійсно може утворитися в одну мить. У 1903 році поблизу легендарного Кітежа за кілька секунд у карстовому проваллі опинилося 300 квадратних саженів лісу. При цьому навіть найбільші дерева не залишили після себе ніякого сліду. Цікаво, що на місці лісу одразу ж, прямо на очах людей, почало утворюватися озеро…

Отже, «очі планети» не поспішають розкривати нам свої секрети. Їхні загадки, схоже, будуть непокоїти ще не одне покоління дослідників.