Читать книгу Загадки природи. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 11

Розмовляючи про дива природи, не можна не пригадати такого загадкового явища, як блукаючі вогні. Намагаючись розкрити їхню таємницю, вчені багатьох країн світу вже багато років сушать собі голову над численними неймовірними гіпотезами та сміливими припущеннями.

За своєю відомістю першість серед блукаючих вогнів тримають вогні Мін-Мін. Протягом усього XX століття жителі південного заходу Квінсленду (Австралія) досить регулярно спостерігали за невідомими «духами», які обрали собі для постійного місця «життя» пустир площею 18 квадратних кілометрів під назвою «Станція Олександрія». Однією з найбільш відомих зустрічей людини з Мін-Мін став випадок з місцевим пастухом у березні 1940 року. У той день він їхав дорогою між Боулією та Варендою. Раптом водій помітив, що над цвинтарем щось світиться. Зацікавившись, пастух зупинив машину. Але загадкове сяйво одразу ж почало трансформуватися, перетворившись на кулю розміром з добрячий кавун, який поплив у повітрі на спостерігача. Той не став чекати розвитку подій і вирішив накивати п’ятами… Прибувши до найближчого містечка Боулія, пастух виглядав геть переляканим: сяюча куля настирно бажала «контактувати» й супроводжувала його машину до самого міста.

Блукаючі вогні

Узагалі, очевидців цього дива дуже багато. Усі вони розповідають про зустріч на тій же порожній дорозі з плямами світла, які начебто пританцьовували. Блукаючі вогні далеко не завжди мали форму кулі. Іноді вони були подібними до полум’я свічки, що мерехтіло й пересувалося з місця на місце. Виникало враження, що світлові плями надять подорожнього. Крім того, місцеві пастухи неодноразово бачили туманні світлові диски, що ширяли над обрієм. Вони час від часу супроводжують отари овець на пасовищах.

Якщо вірити словам місцевих жителів, Мін-Мін існують уже протягом багатьох століть. Ними лякали неслухняних дітей навіть аборигени. Австралійці певні: їх переслідують душі померлих, що не хочуть покидати цей світ. Більш сучасна версія говорить: у цьому разі люди мають справу з НЛО. Точніше – з їхніми маленькими «пілотами». А дехто дофантазувався до повної нісенітниці, твердячи, що протягом багатьох сотень років на австралійців наганяли жаху… звичайні зайці! Асвітяться, мовляв, тваринки тому, що в їхнє хутро понабивалося повно світлячків…

Науковці з «заячою» теорією не згодні. Вони перебрали безліч можливих причин появи блукаючих вогнів – від світіння радіоактивних опадів та світіння газу в результаті тертя кристалічних порід у тектонічних розломах до особливого виду кульових блискавок. Найвірогіднішою здавалася саме теорія блискавок, проте вогні Мін-Мін, на відміну від цих «нервових» розрядів щодо людей, поводяться на диво приязно…

Австралійський учений Джек Петтігрю, який сам двічі зустрічався з блукаючими вогнями, серйозно підійшов до питання походження загадкових світлових куль. Петтігрю помітив, що вони іноді можуть змінювати колір – тоді, коли «пританцьовують» над обрієм. Але наблизитися до себе Мін-Мін не давали: вони починали щоразу пересуватися разом із ученим і, врешті-решт, постійно підтримували певну «безпечну відстань». Стараннями педантичного австралійця аналіз зустрічей людей з блукаючими вогнями привів до народження теорії «Тунельного ефекту» чи «Фата-Моргана». Отже, Петтігрю припустив, що світло мандрує в прошарку холодного повітря між поверхнею землі та шаром більш теплого повітря. При цьому світло не розсіюється. Аномальний розподіл показника переломлення призводить до викривлення променів світла. Отже, на думку вченого, Мін-Мін – це міраж. Але чи слід на цьому заспокоюватися? Ні, ні в якому разі.

Ще один представник загадкового племені блукаючих вогнів – американські вогні Марфи (Західний Техас). Вони часто міняють свій колір і при першій же спробі людини «піти на контакт» просто зникають. Особливий туристичний та науковий бум місцевість, де з’являються вогні Марфи, пережила в 60-х роках минулого століття. Тоді в Західному Техасі побувало безліч експедицій, учасники яких намагалися дослідити незрозуміле явище. Переслідувати блукаючі вогні ентузіасти намагалися навіть верхи на конях та на автомобілі. Однак примарні кулі начебто гралися з людьми, легко втікаючи від погоні і зникаючи в найбільш незручний момент. Зелені, жовті, блакитні, іноді помаранчеві «примари» злітали в небо, зливалися, знову розділялися, падали вниз. Блукаючі вогні то яскраво сяяли, то тьмяніли, розчинялися в темряві і знову починали палати. А час від часу, коли їм набридало сидіти на одному місці, вогняні кулі намагалися поганятися за чиїмсь автомобілем. Щоправда, справа закінчувалася хіба що переляком водія: вогні не виказували агресивності і, супроводивши машину до якогось тільки їм відомого місця, зникали.

Зрідка над річкою Ріо-Гранде можна побачити, як зливаються в один вогник дві «примари». Причому одна з них зазвичай прибуває з Мексики, а друга – з США. Пілот Сесіл Дунган у цьому районі зустрівся з плямою світла розміром з футбольне поле!

Велика кількість історій про блукаючі вогні більше схожа на фантастику, і розповідям численних очевидців спеціалісти вірити не поспішають. А як би ви самі сприйняли історію про те, що «примари» переслідують легкові автомобілі, джипи та вантажівки, щоб… спалити їх? А розповіді про водіїв, які зникли невідомо куди, залишивши на місці оплавлені машини? Не більш вірогідними є заяви про те, що частина подорожніх при зустрічі з блукаючими вогнями збожеволіли або впали у стан важкого шоку. Слухаючи такі історії, здається, ніби тебе знайомлять зі сценарієм чергового голлівудського фільму жахів…

У книзі Ю. М. Брюске «Вогні Марфи» надруковано досить-таки цікаву історію зустрічі з НЛО. Глорія Родрігес у 1981 році перебувала на пункті спостережень у Мітчелл Флетс. Жінка розповіла, що на її очах з неба спустилася «яскрава зірка». Вона поспішала… «на рандеву» з блукаючим вогнем Марфи. «Зустріч на вищому рівні» супроводжувалася такою ілюмінацією, що спостерігачка, яка поспішила до авто, на деякий час майже осліпла. Цікаво, що вона так і не змогла завести мотор машини, поки вогні не відлетіли. Уфологи одразу ж висунули теорію, згідно з якою в місцевих горах схована база літаючих тарілок…

У США вогні Марфи – не єдині представники таємничого племені «примар». Так, протягом тривалого часу лякають подорожніх та місцевих жителів вогні Коричневої гори, вогні Мако (Північна Кароліна), загадкові «кулі» з Хорнет (штат Міссурі).

Звичайно, фізики неодноразово намагалися пояснити природу блукаючих вогнів. Останнім часом вони почали широко використовувати електронне обладнання для виміру сигналів, радіочастот, електромагнітних полів – тобто всього, що супроводжує появу «примар». Спеціалісти сподіваються, що вони зможуть провести паралель між активністю загадкових вогнів та сонячною активністю й полем Землі. До речі, над цим феноменом б’ються навіть найзапекліші скептики, оскільки, один раз зустрівшись з «примарами», розумієш: їх не можна сплутати з якимсь вогнем, створеним людиною… Але оптимізму у авторів експериментів небагато. Поки що справа не зрушила з мертвої точки, тож мимохіть починаєш згадувати слова мешканців Марфи: «Шукати джерело вогнів – те саме, що намагатися схопити веселку…»

У Великій Британії, яку часто називають країною загадкового світла, справи в його вивченні також далеко не пішли. Документальні описи нічних вогняних куль велися ще з часів Шекспіра! Деякі англійські «примари» дістали навіть імена: «Джек Офанарілий», «Тілесне світло», «Тілесна свічка» тощо. Місцеві жителі з давнини вважають блукаючі вогні підступами відьом. «Нечисті» кулі часто називають також блукаючими душами вбитих злодіїв.

Англійці впевнені: призначення «примар» – затягати людину в болото чи в інше небезпечне місце. Блукаючі вогні, слід сказати, відшкодовують вороже налаштованим людям сторицею, виказуючи, на відміну від своїх австралійських та американських «родичів», відверту недоброзичливість до місцевих жителів і дослідників.

Серед англійців найпопулярнішими теоріями щодо походження «примар» є гіпотези про гниляки, що фосфоресціюють, та гриби або про особливі бактерії на крилах сов. Пальму першості по примітивізму впевнено тримають прихильники ідеї, згідно з якою блукаючі вогні – це габаритні вогні автомашин. Багато уваги відводиться також світінню радіоактивних мінеральних опадів. Однак консервативні англійці продовжують вірити, що «примари» – то метан, який виділяється болотною землею; такий газ і насправді може самозайматися. До речі, останньою версією зацікавилася група місцевих фізиків. Вони перейнялися ідеєю імітувати характеристики блукаючих вогнів. Для цього були створені штучні болота, виділений метан спеціально підпалювали, але… Появи загадкових «примар» спеціалісти так і не дочекалися. Та й пояснювати все специфікою боліт, віддаленими місцями, населеними совами, чи автострадами не доводиться, оскільки болотні вогні все ж не прив’язані виключно до таких місцин.

Іноді блукаючі вогні переслідують якусь цілком розумну мету. Далеко не завжди «примари» ворожо ставляться до людей. Навпаки, час від часу вони втручаються в їхнє життя, надаючи дуже своєчасну допомогу. Наприклад, у 1977 році в Чехословаччині, на горі Сніжка під час несподіваного снігопаду збилося з маршруту і заблукало подружжя альпіністів. Ситуація була загрозлива: насувалася ніч, температура швидко падала, і на людей чекала смерть від переохолодження. Раптом туристи побачили, як майже поряд з ними з’явилася загадкова куля, від якої йшло тепло і м’яке блакитне світло. «Примара» зависла за кілька метрів над землею й наче на щось сподівалася. Люди чомусь відчули впевненість у тому, що цей вогонь не є небезпечним, і рушили в його бік. Пересуваючись слідом за «примарою», яка добре освітлювала дорогу, подружжя непомітно спустилося на нижні схили гори. Коли ж альпіністи побачили перші будинки міста, вогняна куля покинула їх… Що це було? Подружжя не знає, та дорогу їм показував не «метан, що самозайнявся»…

На Камчатці, Курильських та Японських островах загадкові вогні – також не дивина. Однак вогні, що їх назвали Курильськими, виявилися аж ніяк не мирними. Вони, звичайно, створюють прегарний ефект зеленкуватого світіння нічного неба (гігантські сяючі овали іноді сягають 400 метрів завширшки, й від них далеко вгору йдуть стовпи світла), але водночас утворюють перешкоди, порушуючи роботу радіозв’язку та спеціальних пристроїв. Крім того, у зоні дії «примар» відмовляються працювати корабельні прилади й навіть компаси! А нафтоналивні танкери часто потрапляють під дуже сильні електричні розряди. Тож Курильські вогні являють собою цілком реальну загрозу для пасажирів та моряків. Менш неприємними, утім, такими, що вражають, є такі ефекти присутності блукаючих вогнів, як потріскування людського волосся, світіння деяких предметів чи наявність довгих іскор, які вилітають з шовку. Сьогодні вчені вважають, що Курильське світло є одразу двома природними явищами, одне з яких спостеріга-ється на поверхні моря, а друге – високо в стратосфері. Найчастіше поява «примар» пов’язується з вулканічною діяльністю в регіоні, і тому їх вважають знаком біди.

Отже, загадкове сяйво досі не квапиться розкривати свої секрети людям. Навіть про те, чи є взаємозв’язок між блукаючими вогнями, що періодично виникають в різних частинах світу, ми не маємо жодної уяви!