Читать книгу Лабіринт Фавна - Корнелия Функе, Чак Хоган, Гильермо дель Торо - Страница 10

Офелія прокинулася від звуку тріпотіння крилець. Сухий хітиновий шелест: коротке і сердите шурх-шурх, тоді – щось запурхало в темряві. Камін та свічки вже загасли. Було так холодно.

– Мамо, – прошепотіла вона. – Прокинься! Щось рухається в кімнаті.

Але мати не прокидалася. Краплі доктора Феррейри затягнули її у сон глибокий, мовби колодязь, й Офелія сіла, здригнулася від холоду, хоча поверх нічної сорочки мала вовняний светр – і прислухалася…

Ось!

А зараз просто над головою! Дівчинка відкинула ковдру, хотіла встати, щоб увімкнути світло, але тут же відсмикнула ногу – щось черкнуло її гомілку.

А потім вона побачила.

Фея-комашка сиділа на узніжжі ліжка, тремтіла щупиками, махала довгастими передніми лапками і стрекотіла мовою, яка – Офелія була певна – походила просто з її книжок. Дівчинка затамувала подих: крилата істота поповзла узніжжям униз, скочила на ковдру й рушила до Офелії на твердих лапках, долаючи величезне вовняне поле. Аж коли вона спинилася недалечко, Офелія з подивом зауважила, що вже не боїться. Так, стало зовсім не страшно! Було лиш радісно, ніби давня подруга знайшла її у цій темній, холодній кімнаті.

– Привіт! – прошепотіла Офелія. – Ти за мною прослідкувала?

Щупики здригнулися, гостя заклацала своєю дивною мовою, і цей звук нагадав дівчинці батькову швейну машинку – як голка м’яко стукалася об ґудзик, коли він шив нову сукню для її лялечки.

– Ти – Фея, чи не так?

Гостя, здавалося, не була певна.

– Зачекай! – Офелія взяла книжку казок із тумбочки і прогорнула до сторінки з чорним силуетом-витинанкою, яку так часто розглядала.

– Ось! – вона показала гості сторінку. – Бачиш? Оце – Фея.

«Ну. Якщо дівчинка так вважає». Гостя вирішила підіграти. Звелася на задні лапки, повернулася до дівчинки спиною, скинула щупики і вподобила сухорляве, довгасте тіло до маленької жінки на картинці. В процесі перетворення злегка поміняла форму крилець, щоб ті стали схожими на листочки. Тоді підняла вже людські долоньки і, погладивши гострі вуха новими пальчиками, ще раз порівняла свою нову форму із зображенням. Так. Успішна метаморфоза. Може, тепер ця форма стане її улюбленою, хоча яких тільки форм вона вже набувала за своє безсмертне життя. Мінливість була для неї природною. То була частина її магії та улюблена гра.

Але зараз час виконати завдання, з яким її послали на млин. Вона підлетіла до дівчинки на нових крильцях і завзято її покликала. «Ходи зі мною!» – закликала вона так само нагально, як їй наказував пан. А він був не надто терплячий.

– Ти кличеш мене з собою? Надвір? Куди?

Стільки запитань. Люди люблять ставити запитання, та зазвичай не дуже шукають відповідей. Фея підлетіла до дверей. Крильця-листочки служили вірно, але вона ще не вирішила щодо цього тіла. Комашине тіло було швидше і легше.

Байдуже. Пан чекає.

Офелія не відчувала страху – ні як взувалася, ні як вийшла з будинку вслід за Феєю. Здавалося, вона вже колись отак ходила за Феями. Та й хіба можна не вірити Феї, навіть якщо та приходить посеред ночі? Мабуть, усі завжди вірять. Коли Фея веде, потрібно йти. Так писало в книжках, а хіба казки не правдивіші, ніж те, що дорослі видають за реальність? Дорослі відмовляються говорити, лише книжки говорять із тобою про все – про Життя. Смерть. Добро і Зло. І решту дійсно важливих у житті речей.

Дівчинка не здивувалася, коли з темряви перед нею постала кам’яна арка.

Фея пролетіла під аркою. Мерседес не було поруч, і ніхто не спинив Офелію – не цього разу. Старовинні кам’яні стіни лабіринту здіймалися ліворуч та праворуч. І водили, водили її безкінечними колами. Щоразу, коли дівчинка завмирала на повороті, Фея підганяла її. «За мною! За мною!» – Офелія була певна, що саме це вона цвіркотіла, пурхаючи то високо над головою, то десь ізбоку.

Скільки вона вже йшла? Офелія не знала. Високо вгорі над старовинними стінами простягалося нічне небо. Росистий мох вистелював звивисті коридори, і взуття наскрізь промокло. Все було, наче уві сні – а вві сні не буває часу. Аж ураз стіни розійшлися, і дівчинка ступила на широкий внутрішній дворик у серці лабіринту. У центрі дворика, прямо посеред землі, розчахався глибокий кам’яний колодязь зі сходами, що вели вниз. Офелії не видно було, скільки там сходинок – здавалося, без кінця. Унизу їх ковтала темрява. З колодязної ями війнуло вологою, і дівчинка знову відчула укол страху, але і потяг до пригод.

Фея застрекотіла і спурхнула вниз – Офелія ступила на сходи слідом. Спускалася дедалі глибше і глибше під землю услід за Феєю. Сходи вели аж до дна колодязя, тільки там не було води, лише вирізьблений моноліт, подібний до тих, які вона бачила в лісі. Ніби такий же древній, але вищий, оточений кам’яними каналами, глибоко врізаними в підлогу. Ці рівчаки також складалися в лабіринт – копію того, що нагорі. У тінях за монолітом почувся шурхіт, ніби ворушиться щось велике, і оттепер Офелія сильно злякалася. Але Фея і далі підганяла її вперед. Нарешті, дівчинка зійшла з останньої сходинки і ступила на дно колодязя.

– Агов? – покликала Офелія. – Тут хтось є?

Десь ніби шуміла вода й гуділо відлуння її власних кроків.

– Луна! – гукнула вона, поки Фея кружляла довкола колони. – Від-луу-нняаааа!

Щоб відігнати тишу.

Фея сіла на стовбур засохлого дерева. Принаймні спершу Офелія так подумала. Але щойно крилата істота торкнулася долоньками вузлуватої поверхні, воно здригнулося, і те, що здалося дівчинці старим покрученим стовбуром – потягнулося, випрямилося і розвернулося до неї обличчям.

Хай що це було, воно було велетенське – і мало гігантські закручені роги на здоровенній голові. Офелія ще в житті не бачила подібного обличчя. Котячі очі пильно її розглядали. Цапина борода ховала підборіддя, а на щоках та на лобі випиналися такі самі символи, як різьблення на колоні. Плетиво з моху та сухих лоз припинало його до стіни, і коли воно нарешті вирвалося з цих пут, Офелія помітила, що тіло у нього напівлюдське, а напівцапине. Комахи та грудки землі сипалися з його неповороткого тіла, і кості його так скрипіли від кожного руху, ніби воно занадто довго простояло в цих тінях.

– Ах! Це ви! – вигукнув він.

Так, Офелія була певна, що це саме «він».

– Ви повернулися!

Істота незрабно ступила до Офелії, розставивши бліді, пазуристі пальці, подібні на коріння. Перед нею і справді був велетень – набагато вищий за людину, з копитами на ногах, що нагадували цапові задні лапи. Його очі за формою були, як у кота, але блакитні-блакитні, ніби вкрадені клапті неба, з майже невидимими зіницями. А шкіра нагадувала потріскану, зарослу кору, ніби він сидів тут століттями і чекав…

Фея гордо стрекотала. Вона привела дівчинку, як наказав їй пан.

– Дивіться! Ану погляньте, кого привела ваша сестра! – промуркотів він і розпустив дерев’яну торбину, що висіла у нього на грудях через плече.

Звідти вилетіли дві Феї, прибравши такої ж форми, яку їхня сестра скопіювала зі сторінок книжки.

Їхній рогатий пан розсміявся від захвату, коли вони запурхали довкруж Офелії – вона ж тільки міцніше стискала у пальцях светр, накинутий на нічну сорочку. На дні колодязя було холодно й вогко. Не дивно, що пан Фей так закляк. Хоча, може, він просто старий. Здавалося, що старий. Древній.

– Мене звуть Офелія, – назвалася дівчинка якомога сміливішим голосом, ніби її зовсім не лякають його роги та дивні блакитні очі. – А вас?

– Мене? – перепитала істота, показавши на своє висохле тіло. – Ха!

Він махнув рукою, ніби ім’я – то найменша в світі дрібничка.

– Хтось називає мене Паном. Але в мене було стільки імен! – він посунув уперед закостенілими ногами. – Старих імен, вимовити які під силу хіба деревам та вітру…

І він зник за монолітом, але голос його – хрипкий, заворожливий – долинав і звідти.

– Я – гора, я – ліс і земля. Я… арргх… – він заблеяв, як цап, і знову з’явився перед очима.

Зараз він здавався Офелії водночас старим і юним.

– Я… – затрусив він руками і закричав, як старий баран, – Фавн! І я завжди був, є і назавжди лишуся вашим смиренним слугою, ваша високосте.

Офелії відібрало мову, коли той із важким скрипом опустив увінчану рогами голову і схилився перед нею у глибокому поклоні. «Ваша високосте?» О ні. Він сплутав її з кимось! Звісно. І як вона раніше не здогадалася? Чого б то Феї по неї приходити? Вона лишень донька кравця.

– Ні! – нарешті спромоглася сказати вона й позадкувала. – Ні, я…

Фавн підвів голову і виструнчив зашкарублу спину.

– Ви – принцеса Моанна.

– Ні, ні! – запротестувала Офелія. – Я…

– Донька короля Підземного світу, – обірвав її Фавн.

Про що це він? Його слова злякали дівчинку більше, ніж темна ніч чи це незнайоме місце далеко від теплого маминого ліжка. Хоч як ми прагнемо дива, але справжня магія – страшна річ.

– Ні! Ні! – знову заперечила вона. – Мене звуть Офелія. Моя мама – швачка, а тато був кравцем. Повірте мені.

Офелія відчувала Фавнове нетерпіння, коли він твердо похитав рогатою головою, але помітила й смішок на його візерунчастому обличчі.

– Нісенітниці, ваша високосте. Ви, – він указав на неї пазуристим пальцем, – народилися не з людської утроби. Вас породив місяць.

Феї енергійно закивали на згоду. Місячний промінь спустився на дно колодязя, ніби на підтвердження його слів, та осяяв крильця Фей сріблом.

– Гляньте на своє ліве плече, – порадив Фавн. – І побачите родимку, що доведе мою правду.

Офелія зиркнула на своє ліве плече, але не наважилася задирати рукав. Вона не знала, чого боїться більше: що Фавн говорить правду, чи що він бреше.

«Принцеса!»

– За наказом вашого істинного батька ми відчиняли портали по всьому світу, щоб ви могли повернутися. Це – останній. – Фавн показав на залу, посеред якої вони стояли. – Але перш ніж вам буде дозволено вернутися в його королівство, потрібно переконатися, що ваша сутність вціліла і ви не стали смертною. Щоб довести це… – Він знову потягнувся в торбу, – до наступної повні вам треба виконати три завдання.

Він витягнув із торби книгу, таку велику, що вона й не мала б туди поміститися. Обкладинка була з коричневої шкіри.

– Це – «Книга Перехресть», – прорік Фавн і передав важку книгу Офелії.

Рельєфні візерунки на його чолі рябіли, наче поверхня води після дотику вітерцю.

– Розгортайте її тільки на самоті…

Далі він дав їй малий мішечок. Офелія струсонула його в долоні, і там щось заторохкотіло всередині. Фавн так і не пояснив, що з цим потрібно зробити, просто дивився на неї своїми блакитними очима.

– Ця книга покаже ваше майбутнє, – сказав він і відступив назад у тіні. – І що потрібно зробити.

Книга була настільки велика, що ледве вміщалася Офелії в руках, а коли вона нарешті спромоглася її розгорнути, узагалі ледве втримала.

Сторінки перед нею були порожні.

– Там нічого немає! – скрикнула вона.

Але коли підвела голову, ні Фавна, ні Фей тут уже не було. Тільки нічне небо над головою та зображення лабіринту під ногами.