Читать книгу Лабіринт Фавна - Корнелия Функе, Чак Хоган, Гильермо дель Торо - Страница 12

Офелія не розповіла матері ні про лабіринт, ні про Фавна. Поки по неї не прийшла Фея, дівчинці здавалося, що вони з матір’ю такі близькі. Але Фавнові слова лунали їй у голові, коли вона заповзла назад у тепле ліжко, й Офелія лежала у темряві, дивилася на материне лице і думала, чи справді вона не її дочка.

«Півмісяць. Мама».

Їй стало так соромно, коли бліде ранкове світло пробилося крізь запорошені вікна в кімнату і мати всміхнулася їй і поцілувала чоло, ніби цілунком прагнула вигнати ці думки.

«Не зрадь її! – наказала собі Офелія, коли Мерседес зі ще одною служницею наповнили купіль в прилеглій ванній кімнаті. – Вона така самотня! Така ж, як я…» Купіль була як із найбагатшого дому великого міста. Та сама війна, що вбила її батька, зруйнувала багато таких будинків, й Офелія часто гралася на руїнах із друзями. Вони уявляли себе привидами дітей, які колись мешкали в покинутих зараз кімнатах.

– Це не для мене ванна, Офеліє. А для тебе! Вставай!

Мати всміхнулася їй, але дівчинка знала, що ця усмішка належиться Вовкові. Кармен хотіла, щоб донька була чиста і причепурена для капітана – розчесане волосся, блискучі черевички. Очі матері туманилися, а бліді щоки рожевіли, коли той був поруч, хоча Вовк майже ніколи не звертав на неї уваги.

Офелії хотілося розказати Мерседес про Фавна – може, тому, що вона застерігала її від лабіринту. А може, бо у Мерседес також були таємниці. В її очах Офелія знаходила розуміння світу, якого не бачила в маминих.

– Офеліє!

Мати цього ранку в білій сукні скидалася на наречену. Слухняно сиділа в інвалідному візку, ніби Вовк украв її ноги. Він її покалічив. Вона раніше й на кухні готувала пританцьовуючи. Батько Офелії це так любив. А донька вмощувалася йому на колінах, і вони разом нею милувалися.

– У твого батька сьогодні звана вечеря. Дивися, що я для тебе приготувала!

Сукня в маминих руках була зелена, як ліс.

– Тобі подобається? – вона погладила шовковисту тканину. – Я багато віддала б за таку сукню в твоєму віці! До неї я ще дошила білий фартушок. А поглянь, які черевички!

Черевички були чорні й блискучі, як солдатські чоботи. Вони не пасували до цього лісу – як і сукня, хоч яка зелена.

– Тобі подобаються?

Мати дивилася широкими від запалу очима. Наче дівчинка, яку насварили, і тепер їй дуже хочеться прислужитися. Офелії було її шкода і соромно за неї водночас.

– Так, Mamá[5], – пробурмотіла вона. – Так, вони дуже гарні.

Мамині очі стали тривожні. «Допоможи мені, – благали вони. – Поможи мені догодити йому». В Офелії похолоділи ноги. Ніби вона знову в лабіринті, і тіні його стін криють темрявою її серце.

– Іди, – мати опустила важкі від розчарування повіки. – Іди у ванну, поки вода не охолола.

Стільки стібків…

Кармен стільки годин витратила на цю сукню, що не хотіла бачити правду в доньчиних очах: вона пошила цю сукню не для Офелії, а для чоловіка, якого своїй дитині наказала кликати «батьком», хоча це звання належало іншому, вже мертвому.

Усі ми розповідаємо собі власні казки. «У цій сукні він полюбить мою донечку», – цю казку розповідала собі Кармен Кардосо, хоча серцем чула, що Відаля цікавить тільки його ненароджена ще дитина. Страшний гріх – зрадити власне дитя заради нового кохання, і пальці Кармен тремтіли, коли вона розщіпала на сукні ґудзики. З усміхом на обличчі, вдаючи, ніби життя і кохання – такі, як їй хочеться.

* * *

Ванна кімната повнилася білою парою, теплою і вологою – Офелія відчула її на шкірі, щойно зачинила за собою двері. Сама купіль скидалася на білий порцеляновий човен, готовий відчалювати на місяць, але гаряча вода не була причиною, чому Офелії хотілося побути самій.

Вона сховала Фавнову книжку з мішечком у ванній за батареєю вчора вночі, щоб мати їх не знайшла. Це була її таємниця. Поза тим, що мама не любила книжки, Офелія ще боялася, щоб Фавнові подарунки не втратили магію від чужого погляду або дотику.

Книга була важезна – дівчинка сіла на краєчок купелі, і то ледь втримала фоліант на колінах. Шкіряна обгортка на дотик була, як зашкарубла дерев’яна кора, а сторінки лишалися порожніми, але звідкись Офелія знала – це ненадовго. Все насправді важливе ховається від очей. Вона була ще достатньо юна, щоб це розуміти.

І справді, одна з порожніх сторінок засочилася коричневим та світло-зеленим чорнилом, варто було Офелії торкнутися її. На правій сторінці з’явилося зображення ропухи, тоді руки, тоді лабіринту. Квіти вкрили краї сторінки, а по центру намалювалося дерево – старе та покорчене. Дві голі гілки закрутилися вниз, як роги, а стовбур тріснув надвоє і струхлявів.

Всередині у дуплі на колінах стояла дівчинка й дивилася на Офелію. Босонога, але в зеленій сукні та в білому фартушкові – просто як ті, що Офелії дала мати. Щойно вся права сторінка заповнилася ілюстраціями, на лівій почали проступати коричневі літери, виведені таким старомодним шрифтом, ніби невидимий ілюстратор писав їх пензлем із хвоста куниці. Літери були такі гарні, що якусь мить Офелія ними просто милувалася, а тільки потім почала читати:

Колись давно, коли ще ліси були молодими,

вони були домом для створінь,

сповнених магії та чудес…

– Офеліє! – мати постукала в двері. – Швидше! Хочу подивитися, як на тобі сидить сукня. Я хочу, щоб ти була гарною. Для капітана.

Зрада…

Офелія встала перед дзеркалом. Скло запріло від пари і затуманилося. Дівчинка спустила халат із лівого плеча.

– Ти будеш як принцеса! – гукнула мати з тамтого боку дверей.

Офелія розглядала своє відображення.

Ось воно: серпик місяця і три зірки навколо – чітко, ніби хтось намалював їй на шкірі тією ж сепією, якою покрилися книжкові сторінки. Фавн сказав правду.

– Принцеса, – прошепотіла Офелія.

Глянула на своє відображення.

І всміхнулася.