Читать книгу Лабіринт Фавна - Корнелия Функе, Чак Хоган, Гильермо дель Торо - Страница 11

Відалева бритва – то була дивовижна річ. Сяюче лезо, гостріше за вовчі зуби. Руків’я зі слонової кістки, німецька сталь. Він узяв її з розбитої вітрини однієї із розграбованих барселонських крамничок. То була престижна крамниця джентльменських товарів: дорожні набори, цирульні набори, курильні трубки, ручки та черепашачі гребінці. Але для Відаля ця бритва ніколи не була лише цирульним приладдям. То був інструмент, що дозволяє чоловікові різати і кусати. Ця бритва була його кігтями – його зубами.

Люди – такі вразливі істоти: ні шерсті, ні луски поверх м’якої плоті. Тож Відаль докладно дбав, аби щоранку робити з себе небезпечного звіра. Коли бритва проходилася по щоках та підборіддю, її гострота передавалася йому самому. Взагалі, капітанові подобалося уявляти, як бритва перетворює його серце на метал, дотик за дотиком. Подобалося дивитися, як лезо наводить на його обличчі порядок та блиск, якого так бракувало цьому краєві, куди його відправлено у вигнання. Він не спочине, поки цей брудний ліс не очиститься – як гладеньке обличчя, котре він щоранку бачив у дзеркалі, щойно бритва закінчувала свою роботу.

Порядок. Сила. І гарний металевий блиск. Так, ось що він принесе у це місце. Лезо однаково добре справляється і з деревами, і з людьми.

Після обличчя, звісно, наставала черга чобіт. Він так ретельно їх натирав, що шкіра іскрила під вранішнім сонцем. Лискуче-чорні, вони шепотіли «Смерть!», і поки Відаль затягувався димом першої цигарки, то уявляв, як приємно з мелодією його платівки перепліталися б звуки маршу чобіт. Капітан слухав грайливу музику – на противагу до серйозного порядку бритви та чобіт. Це видавало, що жорстокість і смерть для нього – це такий танець.

Відаль саме закінчував натирати чоботи, коли Мерседес зайшла з кавою та хлібом.

Вона не могла не зауважити двох дрібних кроликів на столі поруч із кишеньковим годинником, якого усім заборонено було торкатися. На кухні служниці цілий ранок пліткували про історію з браконьєрами, які хотіли прогодувати сім’ю, і про те, що з ними зробив Відаль. Із тим батьком та його сином. Мерседес поставила металеве горня з кавою на стіл між кроликами. Стільки жорстокості. Вона її тут надивилася. Іноді жінці здавалося, що цією жорстокістю, як пліснявою, заросло і її серце.

– Мерседес, – кожне звертання капітана звучало як погроза, хоч він зазвичай і говорив до неї тихо й м’яко, як кіт, у якого пазурі до пори ховаються під оксамитовими пучками. – Приготуй цих кроликів сьогодні на вечерю.

Вона підняла їх і роздивилася худі тільця.

– Замолоді для цілої вечері.

«Де ці хворі дівчатка, яких мали прогодувати ці кролики?» – подумала вона. На подвір’ї один із солдатів перекривляв, як старий благав за синове життя. І сміявся, розказуючи, як Відаль убив їх обох. Чи вони народилися такі жорстокі, всі ці солдати, що ріжуть, палять та вбивають? Колись вони також були дітьми, як Офелія. Мерседес боялася за неї. Дівчинка надто невинна для цього місця, а її матері не вистачить сили її захистити. Кармен була з тих жінок, що шукають сили в чоловіках, замість черпати її у власному серці.

– Що ж, – вирішив Відаль, – тоді хай буде горня підливи та м’ясо із задніх лап.

– Так, señor, – Мерседес змусила себе дивитися йому прямо у вічі.

Не опустила погляд, коли він підвівся з крісла, хоч і боялася, що він помітить ненависть у її очах. Але якщо вона відведе погляд, капітан припустить страх і провину – а це значно небезпечніше. Провина викличе його підозру, а страх розбудить його жагу.

– Каву пересмажили трохи, – йому подобалося стояти майже впритул. – Спробуй сама.

Мерседес підняла чорне металеве горня лівою рукою – у правій вона тримала кроликів. Убитий молодняк. «Ти скоро закінчиш, як і вони, Мерседес, – шепотіло її серце. – Якщо не зупинишся».

Відаль уважно спостерігав.

– Перевіряй такі речі, Мерседес. Ти ж економка.

Він поклав долоню – таку гладку і таку чисту – їй на плече. Вона пожаліла, що сукня така тонка, коли чоловік повільно повів пальцями вниз, по її руці. Тканина була вже така стара і запрана, що Мерседес відчувала його пальці немовби прямо на шкірі.

– Як забажаєте, señor.

Відаль був дуже ласий до жінок, хоча всі вони знали, як він їх зневажає. Мерседес подумала – невже матір Офелії не помітила зневаги в його очах, коли він тримав її в обіймах?

Чоловік не зупинив її, коли вона вийшла з кімнати, але Мерседес відчувала його погляд поміж лопатками, наче кінчик ножа.

Вона віднесла кроликів на кухню та переказала кухарці Маріані, що капітан поскаржився на її каву.

– Розцяцьканий шмаркач! – відрізала та.

Решта служниць розсміялися. Роза, Емілія, Валерія… більшість із них не мали причин боятися капітана, бо рідко бачили його особисто. Не хотіли бачити, що виробляють капітан і його солдати. Хотілося б і Мерседес такої ж сліпоти. Втім, може, старші жінки надивилися уже всього до байдужості.

– Треба на вечерю ще курча та яловичину.

Мерседес налила два відра гарячої води – одна зі служниць нагріла. Мати Офелії просила воду для ванни.

– Ще курча та яловичину? А де ж їх узяти? – не вгавала кухарка.

Маріана була з ближнього села, в неї двоє синів були у війську. «Чоловіки хочуть війни, – любила повторювати вона. – Така їхня природа». І їм байдуже, за що воювати. А що тоді залишається жінкам?

– Він усіх запросив, – сказала Мерседес. – Священника, генерала, лікаря, мера з дружиною… і їх треба нагодувати.

– А їдять вони всі більше, ніж стадо голодних свиней! – кухарка гукнула їй услід, коли Мерседес понесла відра до сходів.

Служниці сміялися, витираючи кролячу кров зі столу.

Вони не хотіли знати.