Читать книгу Лабіринт Фавна - Корнелия Функе, Чак Хоган, Гильермо дель Торо - Страница 5

Зло рідко набуває впізнаваної подоби відразу. Часто все починається з ледве чутного шепоту. Із погляду. Зі зради. А потім росте, коріниться, досі невидиме, непомічене. Лишень у казках зло набуває конкретної форми. Страшні сірі вовки, лихі королі, демони та чорти…

Офелія знала, що той, кого їй скоро доведеться кликати «батьком» – лихий. Посміх, як у циклопів-оханкану, а в темних очах нуртує нещадність незгірш трирукого Куеґля та страшного хмарника Нуберу[1]. Про всіх цих чудовиськ вона читала в казках. Але мати не розгледіла його справжньої подоби. Із віком часто гіршає зір, і, може, Кармен Кардосо не помітила вовчого вишкіру, бо капітан Відаль був вродливий і завжди красувався у парадній формі, при чоботах і рукавичках. Мати так сильно прагнула знайти захисника, що, мабуть, прийняла його кровожерливість за рішучість, а грубість – за силу.

Капітан Відаль зиркнув на кишеньковий годинник. Через скло на циферблаті проходила тріщина, але стрілки досі правильно показували час і зараз свідчили, що три автівки спізнюються.

– На п’ятнадцять хвилин, – пробурмотів Відаль.

Як усі чудовиська – і сама Смерть – він був завжди пунктуальний.

Саме так – як і боялася Кармен, на старий млин, що його Відаль обрав собі за штаб, вони прибули із запізненням. Відаль ненавидів ліс. Він ненавидів усе, що не підпадало під його порядок, а дерева надто охоче переховували тих, на кого він тут полював. Ці люди боролися з темрявою, якій Відаль поклонявся й служив, і він приїхав у цей старий ліс, щоб їх зламати. О так, новий батько Офелії любив трощити кістки всіх, кого вважав слабкими, проливати їхню кров і встановлювати новий порядок у їхньому безладному, жалюгідному світі.

Він зустрів автоколону. З усмішкою.

Але Офелія помітила, з якою він дивився зневагою, коли вітав їх на запиленому подвір’ї, куди колись давно селяни з навколишніх сіл возили зерно до млина. Її мати натомість усміхнулася і дозволила Вовкові торкнутися живота, в якому росла його дитина. Навіть не сперечалася, коли він посадив її в інвалідний візок, наче зламану ляльку. Дівчинка спостерігала із заднього сидіння машини і кипіла від того, що доведеться подати Вовкові руку, як наказала мати. Але не хотіла залишати її з ним наодинці, тож нарешті вийшла з автівки, притискаючи до грудей книжки, наче щит із паперу і слів.

– Офеліє.

Вовк роздробив ім’я тонкими губами, щоб вийшов зламаний – як і її мати – звук, і опустив погляд на її простягнену ліву руку.

– Іншу руку, Офеліє, – промовив він тихо. – Запам’ятай.

Чорні шкіряні рукавички скрипнули, коли він стиснув долоню дівчинки, як браконьєрський капкан. А тоді розвернувся до неї спиною, ніби відразу забув про її існування.

– Мерседес! – гукнув він жінці, яка допомагала солдатам розвантажувати речі з машини. – Сумки їхні візьми!

Жінка була бліда й худорлява, волоока, з чорним, як воронове крило, волоссям. Офелія подумала – наче принцеса, що вдає із себе селянську дочку. Або чарівниця, от тільки Офелія ще не вирішила, лиха чи добра.

Мерседес із солдатами занесли материні валізи в будинок. Дівчинці він здався покинутим і печальним, ніби скучив за тими часами, коли тут мололи свіже зерно. Тепер тут усім заправляли солдати, які сараною кишіли під його облупленими кам’яними стінами. Увесь двір, оточений з різних боків стайнями, коморою та власне млином, був заставлений солдатськими наметами й вантажівками.

Сірі уніформи, понурий старий будинок і ліс, повний тіней… Офелії так сильно захотілося додому, аж подих перехопило. Але без батька більше не було дому. В очах защипало, аж раптом дівчинка помітила, як поміж складеними неподалік тюками вилискує на сонці пара прозорих – ніби з тонкого скла – крилець.

То була Фея.

Вона полетіла прямо до дерев позаду млина, й Офелія, забувши про своє горе, помчала слідом. Фея була така швидка, що Офелія, наздоганяючи, перечепилася через власні ноги і розсипала всі книжки. Але коли позбирала, пообтирала від бруду обкладинки, Фея чекала на неї, учепившись за кору найближчого дерева.

Звісно, чекала. О, звісно. Треба, щоб дівчинка пішла слідом.

Але що це? Ні! Вона знову спинилася.

Офелія розглядала величезну арку, що з’явилася між деревами, і дві старовинні стіни, над якими вона здіймалася. З вершини арки дивилася рогата голова з порожніми очима та широко роззявленим ротом – ніби намагається ковтнути цілісінький світ. Під поглядом тих очей усе, що було навколо, ніби зникало: млин, солдати, Вовк, навіть її мати. «Заходь!» – мовби кликали покришені стіни. Під рогатою головою виднілися вицвілі вирізьблені слова, але Офелія не знала, що вони означають.

In consiliis nostris fatum nostrum est, писало там.

«Наша доля – сукупність наших рішень».

Фея зникла, й Офелія ступила в холодну тінь під прорізом арки. «Повернися назад!» – застеріг внутрішній голос. Але дівчинка не послухала. Інколи варто слухати, інколи – ні. Офелія була не впевнена, що в неї є вибір. Ноги самі вели її вперед. Широкий на початку, прохід звузився вже буквально за кілька кроків, Офелія легко досягала обидвох стін коридору, просто витягнувши руки. Вона ішла вперед і долонями вела по старих каменях обабіч. Такі холодні, незважаючи на теплий день. Ще кілька кроків, і вона дісталася повороту. Ще один коридор завертав ліворуч, а за наступним поворотом – уже праворуч.

– Це лабіринт.

Дівчинка різко обернулася.

Позаду неї стояла Мерседес. На плечах у неї лежала шаль, ніби сплетена з вовняних листочків. Якщо вона й чарівниця, то вродлива, а не стара і покручена, як на малюнках у книжках Офелії. Але вона знала з книжок, що чародійки рідко показують своє справжнє обличчя.

– Лишень стара купа каміння, – сказала Мерседес. – Дуже стара. Старіша за млин. Це завжди тут було – задовго до того, як збудували млин. Не треба сюди ходити. Ще заблукаєш. Таке вже бувало. Я тобі якось розповім, якщо захочеш.

– Мерседес! Capitán[2] кличе! – наказав із-за млина різкий солдатський голос.

– Іду! – гукнула у відповідь жінка.

І усміхнулась Офелії. В її усміху ховалося багато таємниць, але дівчинці вона сподобалась. Дуже сподобалась.

– Ти чула. Мене кличе твій батько, – Мерседес попрямувала назад до арки.

– Він мені не батько! – гукнула їй у спину Офелія. – Не батько!

Жінка сповільнила кроки.

Офелія підбігла до неї, і вони разом пройшли крізь арку, залишивши холодні стіни та рогату голову з порожніми очима позаду.

– Мій батько був кравець, – сказала дівчинка. – Його на війні вбили.

І знову підступили сльози. Як завжди, коли Офелія про нього говорила. Вона нічого не могла з цим удіяти.

– Він пошив мою сукню і мамину блузку. Він шив найгарніше вбрання. Гарніше, ніж у принцес із моїх книжок! Capitán Відаль мені не батько.

– Ти вже це пояснила, – лагідно промовила Мерседес, обійнявши дівчинку за плечі. – А тепер ходи. Я відведу тебе до матері. Вона тебе вже, мабуть, шукає.

У неї були теплі обійми. І міцні.

– Правда, моя мама гарна? – спитала Офелія. – Це тільки через дитину вона хворіє. У тебе є брат?

– Є, – відповіла Мерседес. – От побачиш, ти полюбиш малого братика. Дуже сильно полюбиш. Нікуди не подінешся.

Вона знову всміхнулася. Але очі в неї були печальні. Офелія це зауважила. Здається, Мерседес також був відомий біль утрати.

Фея дивилася їм услід із вершини кам’яної арки: жінка і дівчинка, весна і літо, поруч.

Дівчинка повернеться.

Фея подбає про це.

Дуже скоро.

Щойно так забажає її пан.