Читать книгу Лабіринт Фавна - Корнелия Функе, Чак Хоган, Гильермо дель Торо - Страница 7

Доктор Феррейра був добрим і лагідним чоловіком. Офелія це зрозуміла, щойно він зайшов до матері у кімнату. Доброту видно незгірш за жорстокість. Вона випромінює тепло і світло, а лікар повнився ними обома.

– Це допоможе вам заснути, – пояснив він матері й додав кілька крапель янтарної рідини в склянку води.

Мати не сперечалася, коли лікар порекомендував їй кілька днів постільного режиму. Дерев’яне ліжко було величезне, тож їм із Офелією не бракувало місця. Матері було дуже зле, відколи вони приїхали в це мізерне місце. На лобі виступив рясний піт, а вродливе обличчя кривилося від болю. Дівчинка хвилювалася, але її заспокоював спокійний вигляд, із яким лікар крапав мікстуру.

– Двох крапель вистачить, – він передав Офелії брунатну пляшечку, щоб вона її закоркувала. – От побачиш, їй полегшає.

Мати ледве змогла проковтнути ліки, навіть розведені у воді.

– Повністю допивайте, – м’яко наполіг доктор Феррейра. – Молодчина.

Голос у нього був теплий, як ковдра на ліжку, й Офелія подумала – чого було мамі не закохатися у такого чоловіка? Він нагадував їй покійного батька. Трошечки.

Дівчинка щойно присіла на краєчок ліжка, як у кімнату зайшла Мерседес.

– Ви потрібні йому внизу, – сказала вона докторові Феррейрі.

Йому. Ніхто не називав його на прізвище. Відаль. Ніби камінь кинули у вікно, і кожна буква – то уламок розбитого скла. Capitán. Так вони майже всі його називали. Але Офелія все одно вважала, що «Вовк» пасує йому найбільше.

– Обов’язково покличте мене в разі потреби, – велів лікар матері, закриваючи саквояж. – Байдуже, чи вдень, чи вночі. Ви або ваша юна медсестра, – додав він, усміхнувшись Офелії.

І пішов услід за Мерседес, а дівчинка вперше лишилася наодинці з матір’ю у цьому старому домі, пропахлому холодними зимами та сумом людей давноминулих віків. Їй подобалося лишатися з матір’ю тільки удвох. Завжди подобалося, а тоді з’явився Вовк.

Мати потягнула її за руку до себе.

– Моя юна медсестра, – вона охопила доньчину руку з утомленим, але щасливим усміхом. – Зачини двері та загаси світло, cariño[4].

Хоч і під маминим боком, Офелія боялася спати в цій дивній кімнаті, але зробила, як велено. Вона вже бралася за дверну защіпку, коли помітила, що лікар із Мерседес спинилися перед сходами. Її вони не помітили, й Офелія не хотіла підслуховувати, але не могла не прислухатися. Слухати… зрештою, саме в цьому полягає дитинство. Дізнаватися дорослі секрети – це те саме, що дізнаватися про дорослий світ. І як у ньому вижити.

– Допоможіть, лікарю! – шепотіла Мерседес. – Ходіть зі мною до нього. Рана на нозі не гоїться. Йому гіршає.

– Це все, що я зміг дістати, – тихо відповів доктор Феррейра і простягнув жінці маленький згорточок у коричневому папері. – Мені шкода.

Та взяла згорточок із таким відчаєм на обличчі, що Офелія аж злякалася. Мерседес здавалася такою сильною, ніби здатна захистити її у цьому домі, повному самоти та привидів минулого.

– Capitán чекає на вас у кабінеті, – Мерседес розправила плечі й відвернулася.

Доктор Феррейра спускався сходами, і кроки його були важкі, ніби обтяжені провиною, що він покидає Мерседес у такому відчаї.

Офелія заклякла на місці.

Таємниці. Вони додають світові темряви, але й будять бажання шукати істину…

Дівчинка так і стояла перед прочиненими дверима, коли Мерседес повернулася до неї обличчям. Очі жінки перелякано розширилися, щойно вона помітила Офелію, і вона швидко сховала згорточок під шаллю. Тільки тепер ноги нарешті послухалися Офелію, і вона відступила в кімнату й защепила двері. Хай би Мерседес просто забула, що її бачила.

– Офеліє! Ходи сюди! – покликала з ліжка мати.

Принаймні вогнище у каміні хоч якось освітлювало темну кімнату, разом із двома мерехтливими свічками на камінній полиці. Дівчинка заповзла під ковдру й обвила матір руками.

Лишень удвох. Чому цього не вистачило? Але малий братик уже копався у мами в животі. А раптом він такий же, як його батько? «Іди собі! – подумала Офелія. – Залиш нас у спокої. Ти нам не потрібен. У неї є я, і я про неї подбаю».

– Боже, твої ніжки… наче крижинки! – зойкнула мати.

Вона була така тепла. Навіть гаряча, але лікаря лихоманка ніби не дуже стривожила.

Млин довкола них скрипів і стогнав. Він їх не хотів. Він хотів назад свого мірошника. А може, хотів лишитися з лісом на самоті, щоб коріння дерев пробилося крізь його стіни, листя вкрило покрівлю, і кожен камінчик та балка знову стали частиною лісу.

– Тобі страшно? – прошепотіла мати.

– Трошки, – прошепотіла Офелія у відповідь.

І знову застогнали старі стіни, і зітхнули десь угорі балки, ніби хтось їх силою вигинає. Дівчинка притиснулася до матері – та поцілувала її волосся, таке ж смолянисте, як у неї самої.

– Не бійся, cariño. Це лише вітер. Ночі тут зовсім інакші. У місті чути машини, трамвай. Тут будинки набагато старіші. Вони скриплять…

Так – ось як скриплять. Цього разу вони дослухалися разом.

– Ніби стіни говорять, правда? – мати не обіймала Офелію так відтоді, як дізналася про вагітність. – Завтра. Завтра буде тобі сюрприз.

– Сюрприз? – Донька підвела погляд на мамине бліде обличчя.

– Так.

Офелії було так безпечно в її обіймах. Уперше відтоді, як… відколи? Відколи помер батько. Відколи мати зустріла Вовка.

– Книжка? – поцікавилася вона.

Батько часто дарував їй книжки. Іноді навіть шив для них обгортки. «Із полотна. Щоб захистити палітурку, Офеліє, – говорив він. – Їх зараз роблять із такої дешевої тканини. Так буде ліпше». Дівчинці так сильно його не вистачало. Іноді здавалося, серце обливається кров’ю і не загоїться, поки вона знову його не побачить.

– Книжка? – тихо розсміялася мати. – Ні! Не книжка! Щось набагато краще.

Офелія не стала нагадувати, що для неї немає нічого кращого за книжку. Мама не зрозуміє. Вона не шукала в книжках прихистку і не дозволяла їм перенести себе в інший світ. Вона бачила тільки цей один світ, і то – думала Офелія – не завжди. Це була частина маминої печалі – приземленість. Книжки розказали б їй так багато про цей світ і про далекі краї, про тварин і рослин, про зірки! Вони стали б вікнами та дверима, паперовими крилами, що підняли б її у небо. Може, мама просто розучилася літати. А може, ніколи й не вміла.

Кармен заплющила очі. Принаймні у снах вона виходить за межі цього світу, чи не так? – подумала Офелія, притискаючись щокою до материних грудей. Так близько, що тіла зливалися в одне, як до моменту її народження. Дівчинка чула, як здіймається хвилею мамин подих і як тихо стукає серце об ребра – розмірено, ніби метроном.

– Нащо тобі було виходити заміж? – прошепотіла Офелія.

Коли слова зірвалися з уст, якась її частина навіть сподівалася, що мати уже заснула. Але прозвучала відповідь:

– Я надто довго була сама, серденько, – сказала вона, дивлячись у стелю вгорі.

Побілка потріскала і вкрилася павутиною.

– Але ж я була з тобою! – заперечила Офелія. – Ти була не сама. Я завжди була з тобою.

Мати не відводила погляду від стелі і раптом здалася доньці дуже далекою.

– Коли підростеш, ти мене зрозумієш. Мені також було нелегко, коли твій батько… – вона різко втягнула повітря ротом і поклала долоню на великий живіт. – Знову твій братик капризує.

Офелія накрила мамину долоню своєю – така гаряча. Так, вона також відчувала, як копається в материному животі її брат. І ні, нікуди він не подінеться, не піде. Він просився у світ.

– Розкажи йому якусь зі своїх казочок! – задихалася мати. – Впевнена, це його заспокоїть.

Офелії не хотілося ділитися з ним своїми історіями, але зрештою вона сіла. Під білим покривалом мамине тіло скидалося на гору, вкриту снігом, де її брат спить у найглибшій печері. Дівчинка поклала голову на горбочок поверх покривала, погладжуючи місце, де її брат рухався глибоко під шкірою матері.

– Брате! – прошепотіла вона. – Братику.

Мати ще не вирішила, як його назвати. Але скоро йому потрібне буде ім’я, щоб підготуватися до цього світу.

– Багато, багато років тому… у сумній, далекій країні… – Офелія шепотіла тихенько, але була певна, що він її чує. – Була собі величезна гора з чорного кременю…

За млином – у темному і тихому, як ніч, лісі – істота, яку Офелія звала Феєю, розпустила крильця і полетіла на звук її голосу. Слова викладалися у стежину з хлібних крихт, що вела крізь ніч.

– А на вершечку тієї гори, – продовжувала Офелія, – кожного світанку розквітала чарівна троянда. Люди казали: хто її зірве, житиме вічно. Але ніхто не наважувався і близько підступитися, бо колючки її були отруйні.

«О так, таких троянд існує багато», – подумала собі Фея, підлітаючи до вікна, за яким дівчинка розповідала свою історію. Істота прошмигнула в кімнату – крильця тріпотіли тихенько, як голосок Офелії – і побачила їх: дівчинка і її матір ховали одна одну в обіймах від темряви навколишньої ночі. Але темрява всередині будинку була набагато страшніша, і дівчинка знала, що підгодовує цю темряву той чоловік, який їх сюди привів.

– Люди розказували, як болісно ці трояндові колючки можуть уразити, – шепотіла Офелія ненародженому братикові. – Попереджали одне одного, що хто полізе на гору – помре. Їм так легко вірилося у біль і в колючки. Страх плекав цю віру. Але ніхто з них не смів і сподіватися, що за це троянда обдарує їх вічним життям. Вони й надії не мали… не мали надії. І так, троянда в’янула знов і знов, щовечора, і не мала кому передати свій дар…

Фея вмостилася на підвіконні й слухала. Вона була рада, що дівчинка знає про колючки, бо ж вони з матір’ю видряпалися на дуже темну гору. І володар цієї гори – о так, Фея все про нього знала – сидів унизу в кабінеті, в кімнаті за млиновим колесом, і шліфував кишеньковий годинник свого батька – ще одного батька, який помер на іншій війні.

– Троянду покинули і забули, – сказала Офелія, тулячись щокою до живота матері. – На вершині тої холодної, темної гори. Довіку самотню, повік-віків.

Дівчинка не знала – але це вона розповіла братові про його батька.