Читать книгу Лабіринт Фавна - Корнелия Функе, Чак Хоган, Гильермо дель Торо - Страница 9

Колись давно був собі молодий скульптор на ім’я Сінтоло. Він служив королю підземного царства – так глибоко під землею, що ні сонячні промені, ні сяйво місяця туди не сягали. Прикрашав королівський сад вирізьбленими з рубінів квітами та фонтанами з малахітів. Вирізьбив бюст короля та бюст королеви, настільки життєподібні, що усім здавалося, варто лишень підійти ближче – розчуєш подих.

Їхня єдина донька, принцеса Моанна, любила спостерігати, як він працює, але Сінтоло ніяк не вдавалося виліпити її подобу.

– Я не можу так довго всидіти, Сінтоло, – говорила вона. – Стільки ще треба зробити і стільки побачити.

А одного дня Моанна зникла. І скульптор згадав, як часто вона розпитувала його про сонце і місяць, і чи він знає, який вигляд мають дерева, чиє коріння обплітало стелю її спальні, в наземному світі.

Король і королева так тужили, що їхні зітхання ширилися по всьому Підземному Королівству, а сльози вкривали рубінові квіти, наче роса. Фавн, їхній радник з усього, що стосувалося підземних звірів та священних істот, вислав своїх посланців – кажанів і фей, кроликів і ворон – повернути Моанну додому. Але всі їхні пошуки не допомогли.

Принцесу шукали вже 330 років, аж якоїсь ночі Фавн завітав до майстерні Сінтоло, де скульптор заснув за роботою. Він прагнув розрадити Його та Її Королівські Величності дарунком – вирізьбивши личко Моанни з прекрасного місячного каменю. Але хоч як напружував пам’ять, так і не пригадав рис її обличчя.

– У мене для тебе завдання, Сінтоло, – повідомив Фавн, – і невдачі я не дозволю. Я хочу, щоб із землі Верхнього Королівства виросли численні статуї королеви і короля – стільки, як листя у папороті. Подужаєш?

Сінтоло не знав, чи подужає, але ніхто не наважувався перечити Фавнові – той був відомий своїм норовом та впливом на короля. Тож скульптор узявся до роботи. Рік по тому з-під землі Верхнього Королівства повстали сотні кам’яних колон із сумними обличчями батьків Моанни та з надією Фавна, що одного дня загублена принцеса проходитиме повз і згадає, хто вона та звідки. А втім, минуло багато років, а про принцесу не було жодної звісточки. І надія зачахла в Підземному Королівстві, як квітка без дощу.

Сінтоло постарів, але не міг витримати думки, що помре, перш ніж його талант поверне його королівським володарям загублену дитину. Тож він попросив аудієнції з Фавном.

Коли скульптор зайшов до нього, Фавн саме годував рій фей, які йому служили. Годував їх власними слізьми, щоб нагадати їм про Моанну, оскільки феї досить забудькуваті істоти.

– Ваша рогатосте, – промовив скульптор, – чи можна мені знову спробувати свої скромні здібності для пошуку загубленої принцеси?

– І як ти збираєшся це зробити? – запитав Фавн, поки феї злизували наступну сльозу з його пазурів.

– Будь ласка, дозвольте мені не відповідати, – попрохав Сінтоло. – Я ще не знаю, чи мої руки зуміють утілити те, що задумав розум. Але сподіваюся, попри мою тишу, ви погодитеся мені позувати. Я вирізьблю вас.

– Мене? – здивувався Фавн.

Але на обличчі старого скульптора він побачив пристрасть, терпіння та найціннішу в часи відчаю чесноту – надію. Тож він відклав усі інші обов’язки – а їх у Фавна було багато – і терпляче позував скульптору.

Для цієї статуї Сінтоло вибрав не камінь. Він різьбив подобу Фавна з дерева, бо дерево завжди пам’ятає, як було колись живим, як дихало і зростало в обох королівствах – і над, і під землею.

Три дні і три ночі Сінтоло різьбив свою статую, а коли сказав Фавнові підвестися зі стільця – слідом підвелася і дерев’яна фігура.

– Накажіть йому знайти її, ваша рогастосте, – мовив скульптор. – Я обіцяю, що він не матиме ні смерті, ні відпочинку, доки цього не зробить.

Фавн усміхнувся, бо помітив ще одну рідкісну рису на обличчі старого – віру. Віру в своє мистецтво та в його силу. І вперше за багато років Фавн знову дозволив собі надію.

Але у Верхньому Королівстві багато доріг, і хоча творіння скульптора обійшло ліси і пустелі, гори та полонини, а не змогло знайти загублену принцесу й виконати обіцянку свого творця. Сінтоло був у відчаї, а коли Смерть постукала в двері його майстерні, він не відмовив їй, а пішов услід за нею, сподіваючись звільнитися від своєї невдачі у землях забуття.

Смерть Сінтоло відгукнулася в його творінні різким болем. Його дерев’яне тіло, постаріле і знищене вітром, дощем та довгими дорогами пошуку, заклякло від суму. Ноги відмовилися йти далі. Дві колони виросли з-поміж чагарників при стежці, якою воно йшло. З цих колон сумно дивилися обличчя королеви та короля, чию доньку воно намарне так довго шукало. Налаштоване здійснити своє призначення, створіння витягнуло праве око й поклало на лісову стежку. Тоді задубілими ногами дочовгало до чагарників і обернулося на камінь поруч із королем та королевою, яких підвело – роззявивши рота в останньому закам’янілому зітханні.

Око – довічний свідок таланту старого скульптора – пролежало на мокрій землі незліченні ночі та дні. Аж поки одного дня три чорні автівки не проїхали лісовою дорогою. Вони зупинилися під старим деревом, і з однієї з них вийшла дівчинка. Крокуючи по стежині, вона наступила на око, вирізьблене колись Сінтоло. Підняла його й роззирнулася, шукаючи, звідки воно взялося. Побачила три понищені часом колони, але не впізнала їхніх облич. Надто багато років минуло.

Зате вона помітила, що одній із колон бракує ока. Тож підійшла крізь чагарники до колони, яка колись була дерев’яним фавном, створеним Сінтоло. Око зі стежки досконало пасувало до діри на підточеному обличчі, і тої миті, в залі так глибоко під ногами дівчинки, що тільки найвищі дерева могли сягнути туди корінням, Фавн підвів голову.

– Нарешті! – прошепотів він.

Він відніс один із рубінів з королівського саду на могилу Сінтоло й послав одну зі своїх фей знайти дівчину.