Читать книгу Лабіринт Фавна - Корнелия Функе, Чак Хоган, Гильермо дель Торо - Страница 8

Відаль щовечора чистив батьків кишеньковий годинник – і то був єдиний час, коли він знімав рукавички. Кімната, у якій капітан влаштував собі кабінет, була просто за велетенським млиновим колесом. Його величезні спиці закривали більшість задньої стіни, й іноді Відалеві здавалося, ніби він живе всередині годинника. Чомусь це його навіть заспокоювало. Він полірував срібну покришку з багатим гравіюванням і протирав пил із коліщаток так ніжно, ніби торкався живої істоти.

Часом дорогі для нас речі розповідають про нас навіть більше, ніж те, кого ми любимо. Скло на годиннику тріснуло в руках Відалевого батька у мить його смерті, і його син сприйняв це за доказ, що речам не страшна смерть, якщо тримати їх у чистоті й повному порядку.

Його батько був героєм. Відаль виріс із цією думкою. Він сотворив себе на цій вірі. Справжнім чоловіком. І майже завжди ця думка викликала у нього спогад про той день, коли вони з батьком поїхали на скелі Віллануева. Зубчасті скелі над морем, шпичасті камені внизу – і висота у тридцять з лишком метрів падіння. Батько лагідно підвів його до краю, а коли син відсахнувся – міцно схопив за плечі і змусив зазирнути в провалля.

– Відчуваєш цей страх? – запитав батько. – Ніколи його не забувай. Ось як має відчуватися твоя слабкість – коли тобі схочеться забути про службу батьківщині або своє місце в житті. Коли перед тобою буде смерть або честь. І якщо ти зрадиш свою країну, своє ім’я чи своїх предків – це те ж саме, що ступити звідси униз. Провалля перед тобою буде невидиме, але не менш реальне. Ніколи цього не забувай, сину мій…

У двері постукали, і минуле відступило перед теперішнім. Стукали тихо, і відразу стало зрозуміло, хто саме проситься увійти.

Відаль насупився. Він ненавидів, коли переривали його вечірній ритуал.

– Заходьте, – гукнув він, не відводячи погляду від блискучих нутрощів годинника.

– Capitán.

Доктор Феррейра ступав так само тихо й обережно, як і говорив. Він спинився за крок від столу.

– Як вона? – запитав Відаль.

Коліщатка кишенькового годинника запустили свій досконалий ритм, ще раз доводячи, що у добре встановленого порядку не буває кінця. Безсмертя потребує чистоти й порядку. І звісно, що зовсім не потребує серця. Серце так легко збивається з ритму, а під кінець і зовсім затихає, хоч як за ним доглядай.

– Дуже слабка, – відповів доктор Феррейра.

Тихо і м’яко відповів, звісно. У цьому була суть лікаря. М’який одяг, тихий голос, лагідні очі. Капітан знав – він би зламав його легко, як шию кролика.

– Я влаштую їй спокій і відпочинок, – сказав він. – Спатиму тут унизу.

Так однаково простіше. Він уже втомився від Кармен. Він легко втомлювався від усіх жінок. Ті зазвичай прагнули підібратися надто близько. Відаль ні з ким не прагнув такої близькості. Там починається вразливість. Порядок губиться в присутності любові. Навіть бажання заморочує розум, поки його не задовольниш і не забудеш. Жінки цього не розуміли.

– А мій син? – запитав.

Його цікавила виключно дитина. Без сина чоловік смертний.

Лікар глянув на нього з подивом. За тими окулярами в срібній оправі його очі завжди дивилися злегка здивовано. Він уже розтулив було рота, щоб відповісти у звичній м’якій манері, коли на порозі з’явилися Ґарсес і Серрано.

– Capitán!

Відаль помахом руки наказав їм зачекати. Вираз страху на їхніх обличчях як завжди приніс йому насолоду. Він навіть на мить забув, яка це жалюгідна місцина, так далеко від міст та поля бою, де пишеться історія. Стояти з гарнізоном у цьому брудному, набитому партизанами місці… Але він зробить так, щоб це було того варте. Він сіятиме страх і смерть із такою точністю, що відгомін дійде аж до генералів, які його сюди заслали. Деякі з них воювали з його батьком.

– Мій син! – повторив він, гостро як бритва і нетерпляче. – Як він?

Феррейра так і дивився на капітана ошелешено. «Чи я ще колись зустрічав такого чоловіка?» – здається, запитували його очі.

– Наразі, – відповів він, – немає причин турбуватися.

Відаль потягнувся по цигарку та кашкет.

– Дуже добре, – сказав він і відсунув крісло.

Це означало: геть звідси. Але лікар так і стояв перед столом.

– Вашій дружині не варто було так далеко їхати, Capitán. Не на такому пізньому етапі вагітності.

От дурень. Вівцям не годиться так розмовляти з вовком.

– Ви так вважаєте?

– З професійного погляду. Так, Capitán, я так вважаю.

Відаль узяв формений кашкет під пахву й повільно обійшов довкола стола. Він височів над Феррейрою.

Нічого дивного. Лікар був дрібним чоловічком. Із залисинами, нечупарною бородою – він скидався на жалюгідного стариганя. Відалеві подобалося гладке після гострої бритви підборіддя. До чоловіків на кшталт Феррейри він відчував хіба зневагу. Хто рятує життя у світі, де головне – вбивати?

– Син, – спокійно зазначив капітан, – має народитися там, де перебуває його батько.

Дурень. Відаль попрямував до дверей, і цигарковий дим потягнувся за ним крізь ледве освічену кімнату. Капітан не любив світло. Йому подобалося бачити власну темряву. Він уже був майже біля дверей, коли Феррейра знову подав свій дратівливо лагідний голос.

– Capitán, а чому ви певні, що народиться хлопчик?

Відаль повернувся до нього з посмішкою, уп’явся в обличчя чорними, мов сажа, очима. Він умів глянути так, ніби вганяє ножа між ребра.

– Ідіть уже, – велів.

По Феррейрі було видно, що він відчув того ножа.

* * *

Чергові солдати затримали двох браконьєрів, які полювали на кроликів після комендантської години. Відаль здивувався, що Ґарсес покликав його через таку дрібницю. Всі офіцери знали, як капітан ненавидить, коли його турбують о такій порі.

Охлялий серпик місяця вже зійшов на небо, коли вони вийшли з млина.

– О восьмій ми помітили рух у північно-західному секторі, – доповів Ґарсес дорогою через подвір’я. – Звучали постріли. Сержант Байона обшукав місцевість і затримав підозрюваних.

Він завжди говорив так, ніби надиктовує.

Бранці – один старий, другий зовсім юнак – зблідли, як помарнілий місяць. Одежа їхня була брудна й подерта лісовими кущами, очі потьмяніли від почуття провини та страху.

– Capitán, – почав молодший, поки Відаль їх мовчки роздивлявся, – це мій батько. – Він показав на старшого. – Він чесна людина.

– Це вже я судитиму. – Хоча Відаль і любив страх на чужих обличчях, та однаково дратувався. – І кашкета зніми, офіцер перед тобою.

Син стягнув поношеного кашкета. Капітан знав, чому хлопчина відводить очі. Брудний селюк! Він був гордий – із голосу було чути. Але й достатньо розумний, щоб скумекати, наскільки це не сподобається тим, хто його спіймав.

– При них знайшли зброю. – Серрано подав Відалеві стару гвинтівку. – З неї стріляли.

– Ми на кроликів полювали! – хлопець був гордий і не розумів, із ким має справу.

– Я давав тобі слово?

Старому від страху підгиналися коліна. Він боявся за сина. Один із солдатів зісмикнув наплічника з його скоцюрблених плечей і передав капітанові. Той витягнув ізсередини зачитаний на вигляд кишеньковий календар, що його республіканський уряд роздавав усім фермерам. На задній обкладинці був республіканський прапор. Відаль скривився і прочитав гасло.

– «Ні бога, ні держави, ні пана». Он як.

– Червона пропаганда, Capitán! – Серрано дивився з гордістю та полегшенням, що не просто так потурбував свого капітана через двох брудних селюків.

Може, ці двоє – навіть серед повстанців проти генерала Франко, на яких солдати й полюють у цьому проклятому лісі.

– Це не пропаганда! – заперечив син.

– Ш-ш-ш.

Солдати розпізнали погрозу в попередженні Відаля, але дурний молодий павич надто прагнув захистити батька. Любов убиває різними способами.

– Це лишень старий календар, Capitán!

Ні, хлопець не затикався.

– Ми просто фермери, – подав голос батько, намагаючись відвернути увагу капітана від сина.

– Що ще? – Відалеві подобалося, коли в нього вимолювали життя.

– Я пішов у ліс полювати на кроликів. Для моїх двох дочок. Вони похворіли.

Капітан витягнув із наплічника пляшку, понюхав. Вода. Щоб насолоджуватися процесом, потрібен спокій.

Порядок. Навіть у цьому.

– Кроликів… – повторив він. – Справді?

Він знав, що син ускочить у пастку. О так, Відаль знав своє діло. Генералам не варто було марнувати його таланти в цьому лісі. Він міг би вершити великі справи.

– Capitán, з усією повагою, – озвався син, – якщо мій батько каже, що полював на кроликів, значить, він полював на кроликів.

Гордість в очах він сховав, опустивши погляд, але вуста його зрадили.

Спокійно. Ось як це робиться.

Відаль розбив пляшку з водою об лице молодого павича. Тоді всадив гострий край йому в око. І знову. І знову. «Випусти лють, інакше вона поглине тебе». Скло різало та кололо, обертаючи шкіру та плоть на криваве місиво.

Батько кричав голосніше за сина, темні сльози текли його брудними щоками.

– Убив! Ти його вбив! Убивця!

Відаль вистрелив йому в груди. Та й скільки у сухореброго тих грудей. Кулі швидко знайшли його серце. Дві кулі – прошивши брудний, обірваний одяг, зламавши крихкі кістки.

Син ще ворушився, притискаючи червоні, залиті власною кров’ю руки до зяючих ран на обличчі. Що за безлад. Відаль і його застрелив. Під блідим серпиком місяця.

Ліс дивився так само тихо, як і його солдати.

Капітан витер рукавички об наплічник, тоді перевернув його й висипав увесь вміст на землю. Папери. Ще папери. І два впольовані кролики. Відаль їх підняв. Дрібні та сухі, кістки і шерсть. Хіба на гуляш вистачить.

– Може, наступного разу ви навчитеся краще обшукувати цих падлюк, – сказав він Серрано, – перш ніж побіжите по мене.

– Так, Capitán.

Як вони всі позаклякали.

«Що?» – Відаль обвів їх зухвалим поглядом. Так. У нього крутий норов. Що вони тепер думають, дивлячись на два трупи під ногами? Що їхні батьки і брати також селяни? Що вони також люблять своїх дочок і синів? Що одного дня він так само вчинить із ними?

Можливо.

«Ми тут усі вовки, – хотілося йому сказати. – Вчіться в мене».