Читать книгу Престиж - Кристофер Прист - Страница 35

Наприкінці 1898 року один театр скасував мій ангажемент, що дозволило мені зробити тижневу перерву між показами «Нового транспортування людини». Я лише раз навідався до майстерні, а решту часу провів разом з Олів у Горнсі, насолоджуючись домашнім затишком. Ми почали обставляти помешкання і купувати гарні меблі на гроші, зароблені в мюзик-холі «Іллірія» у Вест-Енді, де нас чудово прийняли.

Напередодні завершення цієї ідилії – я мав виступати в брайтонському театрі «Іподром» – Олів улаштувала мені неприємний сюрприз. Це сталося пізно вночі, коли ми умиротворено лежали поряд, готуючись поринути в сон.

– Послухай, любчику, – мовила вона, – ось про що я думаю: тобі час пошукати нову асистентку.

Я був настільки ошелешений, що не знав, як реагувати. До тієї миті мені здавалося, що я нарешті досяг омріяної гармонії. Я мав родину. А ще я мав коханку. З дружиною я жив у будинку, а з коханкою розважався в помешканні. Я обожнював дітей, любив дружину і палав пристрастю до коханки. Моє життя розділилося на два полюси, які не перетиналися; жодна сторона не підозрювала про існування іншої. Крім того, моя дівчина працювала у мене асистенткою, і ця роль додавала їй чарівності й краси. Вона не лише бездоганно виконувала свої обов’язки, а й збільшувала мої прибутки – я не сумнівався, що її яскрава зовнішність приваблює глядачів. Як то кажуть, я спіймав удачу за хвіст. А зараз одна-єдина фраза загрожувала все зруйнувати. Я був у розпачі.

Помітивши мої переживання, Олів сказала:

– Я давно хочу скинути цей тягар. Усе не так погано, як ти вважаєш.

– Як на мене, гірше не буває.

– Ну, якщо ти вислухаєш першу половину, ти таки вирішиш, що гірше не буває. Якщо ж дослухаєш до кінця, тобі полегшає.

Вдивившись у її обличчя, я переконався, що Олів напружена і схвильована. Щось було не так. Я мав би раніше звернути на це увагу.

Її зізнання обрушилося потужною лавиною. Як вона і попереджала, почуте сповнило мене жахом.

Спочатку Олів пояснила, що бажає піти з двох причин. По-перше, вона вже кілька років працювала на підмостках і прагнула змін. Їй хотілося сидіти вдома, залишатися моєю коханкою і спостерігати за моїми успіхами на відстані. Вона запевнила, що не звільниться, доки я не знайду їй заміну. Дякувати Богу. Проте вона ще не назвала другу причину. Річ у тім, що її підіслав до мене один чоловік, який жадав вивідати мої професійні таємниці. Замовником був…

– Енджер! – скрикнув я. – Ти – шпигунка Руперта Енджера?

Вона не заперечувала, але, побачивши мій гнів, відсунулася подалі і гірко розридалася. Я напружував мозок, згадуючи, що саме розповідав їй упродовж останніх тижнів, яку апаратуру вона бачила на сцені і за лаштунками, які секрети могла розкрити, яку інформацію встигла повідомити моєму ворогові.

Якийсь час я нічого не сприймав, бо втратив здатність мислити тверезо й логічно. А вона невпинно плакала й благала мене вислухати її.

Після двох чи трьох годин важкої, безглуздої розмови ми емоційно виснажилися і зайшли в глухий кут. Нам обом нестерпно захотілося спати, тож ми вимкнули світло й лягли поряд (жахливе зізнання не вплинуло на наші звички).

Окутаний темрявою, я сушив голову над тим, яке рішення слід прийняти, але не міг зібрати думки докупи. Аж раптом до мене долинув її тихий, наполегливий голос:

– Невже ти не розумієш, що, якби я залишалася шпигункою Енджера, то нічого б тобі не сказала? Так, я спала з ним, але він мені остогидів. До того ж він підбивав клинці до якоїсь жіночки, і це мене дуже дратувало. Руперт схиблений на вашій ворожнечі. Я хотіла покинути його й сама підказала йому цей план. Коли ми познайомилися, я відчула щось інше. Ти зовсім не схожий на нього. Тобі відомо, що сталося потім. Наші стосунки були справжніми, чи не так? Руперт гадав, що я шпигую за тобою, хоча зараз він, мабуть, запідозрив, що не почує нічого важливого. Але поки я працюю твоєю асистенткою, він не відчепиться від мене. Ось чому я хочу піти зі сцени, жити в цьому помешканні, бути з тобою, Альфреде. Знаєш, мені здається, що я кохаю тебе…

І так далі. Аж до ранку.

Коли надворі розвиднилося і крізь вікно проникло сіре, гнітюче світло дощового дня, я сказав:

– Ось що я вирішив. Чому б тобі не навідатися до Енджера? Я скажу, що необхідно передати, а ти повториш мої слова й переконаєш його, що саме ця таємниця йому потрібна. Дозволяю робити все, що завгодно, аби він повірив, що ти вкрала мій секрет. Потім ти повернешся сюди, і якщо присягнешся ніколи не допомагати Енджеру, і якщо – лише за цієї умови – я тобі повірю, ми можемо почати з чистого аркуша. Згодна?

– Усе буде виконано сьогодні,– пообіцяла вона. – Хочу назавжди викреслити Енджера з мого життя!

– Спершу я піду до майстерні. Маю подумати, що можна повідомити Енджеру, не зашкодивши нам.

Без жодних пояснень я покинув її, сів у омнібус і поїхав до Елджин-авеню. Влаштувавшись нагорі, я спокійно курив люльку і розмірковував, чи не засліпило мене кохання настільки, що я ризикую втратити все, чого досяг.

У майстерні проблему було ретельно проаналізовано. Хоча йшлося про доволі серйозну загрозу, такі прикрості неодноразово траплялися за роки існування Угоди, і я зрозумів, що особливих труднощів не виникне. Так, було важко, але Угода зберігає свою силу. Ба більше, на знак підтвердження моєї непохитної віри в Угоду зазначу, що саме я залишився в майстерні, тоді як я повернувся до помешкання.

Вдома я продиктував Олів текст, і вона записала його своїм почерком. Дівчина нервувала, проте була налаштована виконати завдання. Згідно з моїм планом, ми мали спрямувати Енджера хибним шляхом, запропонувавши йому не лише правдоподібну інформацію, а щось нове, до чого він не додумався би самостійно.

Олів узяла аркуш і виїхала з Горнсі о 14:25. Повернулася пізно – о 23:00.

– Справу зроблено! – скрикнула вона, переступивши поріг. – Я передала йому твоє послання. Навряд чи ми колись побачимося. Ясно одне – я довіку не розмовлятиму з ним і нікому не скажу доброго слова про нього.