Читать книгу Викрадачі діамантів - Луи Буссенар - Страница 10

– Я подамся на розвідку, – рішуче заявив Альбер. – Ви підете слідом: мусимо використати час, поки сонце ще не так пече. Як ти вважаєш, Зуго?

– Іди, вождю. Але будь обережний: ми на землі бушменів, а вони ненавидять білих.

– З якої речі?

– Недавно тут побували торговці людьми.

– Тобто работорговці? – обурено вигукнув Альбер. – А я, наївний, був певний, що з цією гидотою покінчено остаточно!

– Якби ж то… За спирт, тютюн і тканини чорні вожді вчиняють набіги на краалі, викрадають бушменів і продають їх білим людям, – гірко зітхнув чорношкірий провідник.

– Сподіваюся, мене не приймуть за такого работорговця. Дякую за пораду – і до зустрічі. Я візьму коня…

Трохи згодом подорожні рушили за вершником, якого вже сховала густа трава, така висока, що й людини в ній не було видно.

До першого привалу всі прошкували мовчки. Жозеф ішов слідом за похмурим Александром, замикали ходу його превелебність і Вілл Саундерс, який, здавалося, уже шкодував про свою божевільну затію. Опівдні вони влаштували привал і сяк-так перекусили. Усі вже починали непокоїтися тим, що Альбера так довго немає, тож вирішили не затримуватися, хоча спека стояла нестерпна.

Після виснажливого дня настала ніч. Подорожні розклали багаття, і Жозеф заходився куховарити, проте ніхто навіть не доторкнувся до їжі. Александр уже й собі хотів був іти шукати приятеля, аж ось нарешті почувся кінський тупіт.

– Ти, сподіваюся, цілий? Які новини? Чи знайшов ти воду? – зрадів Александр і підбіг до друга.

– Постривай, – втомлено мовив Альбер, спішуючись. – Річ у тім, що я, здається, геть загнав шкапину… А ви, мабуть, помираєте від спраги? Води я не знайшов, проте привіз вам попити… Питво, щоправда, не надто вишукане, але, як кажуть, у степу і хрущ м’ясо… Я пив це вдень…

– Щось ти дивно веселий, Альбере!

– Зараз поясню…

– Не варто. Давай швидше! Я готовий випити будь-що.

– Послухай… – Альбер зупинив Александра. – Коли я був у Мексиці, в пустелі Сонора, то за подібних обставин мені не раз траплялося пускати кров коневі й пити її, пересилюючи огиду. Коли я зрозумів, що наша конячина вже на ладан дихає, то черкнув її ножем по шийній вені, припав губами до рани і напився – це мене сяк-так підкріпило. Потім я з’єднав краї рани шпичкою мімози і спинив кровотечу… Тепер ваша черга, панове. Ось тільки-но вийму шпичку… Зараз я стриножу її. Готово! Давай швидше!

– Я не можу…

Його превелебність уважно дослухався до розмови французів. Він першим кинувся до конячини, що вже була близька до агонії, й пожадливо, наче вампір, уп’явся губами в її шию. Потім, насилу відірвавшись і затиснувши рану долонею, повернув перемазане кров’ю лице до Жозефа:

– Тепер ви! Швидше!

Каталонець наважився майже миттєво. Заледве переборюючи гидливість, із заплющеними очима, він довго глитав жахливий напій, допоки не відірвався, зробивши знак Александрові. Але той гидливо відвернувся:

– Ні, я… не зможу.

– Навіть недокрівні діти й жінки це п’ють, – обурився Альбер, знов затискаючи криваву рану. – Що ти капризуєш, як та манірна панянка!

– Нашому провідникові теж це не подобається. Містере Саундерс, пийте, якщо хочете!

Поліцейському не треба було повторювати запрошення. Він іще встиг напитися крові, поки тварина сконала, врятувавши життя людей ціною власного.

– Бідна конячка! – Александр підійшов до Альбера й провідника. – Краще розкажи, друже, що ти бачив. Може, яке село? Там де-небудь поблизу має бути вода. Я помираю від спраги, але добу ще протримаюся…

– Усього лише кілька халуп. У Європі в них не жили б навіть собаки. Там поруч ходили якісь жінки-бушменки, вони несли в руках страусові яйця. А помітили мене – та й ну тікати. Я махав руками, пробував заспокоїти їх, тільки де там! Пішов був за ними, щоб попросити їжі, аж гульк – усі, мов у землю запалися, – ні жінок, ні яєць. Чоловіків там було всього кілька – і хоч трималися вони ніби не вороже, але якось геть байдуже… Так і мусив повертатися ні з чим.

– Вождю, – сказав Зуга, – жінки, яких ти бачив, несли в яєчних шкаралупах воду. Нам вони її не дадуть, а яйця вже добре заховано. Вода в нас буде, я знайду ще одне джерело, але мусимо ще до схід сонця вирушити до тих бушменів і спробувати переконати їх, що їм нічого не загрожує, адже ми не купуємо чорних людей…

Зуга мав рацію. Найбільше бушмени потерпали від работорговців і войовничих бечуанів, тому селилися далеко від джерел і приховували їх місцезнаходження. Іноді вони навіть заривали в землю посудини з водою й розкладали над ними багаття, щоб ніхто не зміг забрати у них дорогоцінну вологу. Жінки племені вирушали до джерела, засипаного піском, з кошиком, у якому поміщалося до двадцяти порожніх шкаралуп від страусових яєць, і розгрібали ямку. А потім за допомогою порожнистої очеретинки по черзі наповнювали водою шкаралупи…

Удосвіта маленький загін рушив до того вбогого краалю, що його недавно знайшов був Альбер, і добирався до нього протягом довгих п’ятнадцяти годин, не зупиняючись на перепочинок. Коли подорожні, нарешті, добрели до своєї мети, ніхто з них, здавалося, не мав сили навіть дихати, не те що говорити. Саундерс подумки проклинав свою божевільну затію і честолюбні наміри схопити убивць торговця. Де й поділася його самовпевненість – тепер він був готовий вислуховувати будь-які кепкування будь-кого на копальні, аби лишень повернутися туди живим.

Не здавався тільки його превелебність – ось у кому вирувала якась похмура енергія. Він ні на що не скаржився і тільки й робив, що брів уперед, надихаючи своїм прикладом зморених французів, які вважали, що слугою Божим рухає не що інше як його полум’яна віра. Ніхто з них навіть уявити собі не міг, що його превелебність щоночі ненадовго відлучається з табору, щоб зустрітися зі своїми чорношкірими полигачами, які невідступно йшли за загоном. Саме від них він діставав не лише воду, а й їжу. Тільки одне непокоїло проповідника-самозванця: він досі не знав, у кого з французів зберігається мапа, за допомогою якої мріяв заволодіти скарбами кафрських королів.

Ні Альбер, ні Жозеф, ні Александр жодного разу навіть не натякнули на мету своєї подорожі; можливо, вони взагалі не мали при собі тієї мапи. І коли б не запевнення Клааса, його превелебність давно б покінчив із цими нікчемними жабоїдами.

Мало не падаючи з ніг від знемоги, подорожні нарешті угледіли вдалині бушменський крааль. Чоловіків не було вдома, жінки й діти перестрашено, утім і з цікавістю позирали на непроханих білих гостей. З усього нечисленного загону лише Зуга переніс жорстокі поневіряння порівняно легко. Підтримуючи Александра, який ледве совав ногами, провідник благально звернувся до молодої бушменки, яка товкла в ступі просо:

– Води!.. Будь ласка!.. Цей білий чоловік – друг чорних людей. Він і його супутники не забирають чорних. Вони нагодували воїнів Калахарі, коли ті помирали з голоду. Дай їм напитися, прошу!

Бушменка ледь підвела голову, а далі, нічого не відповівши, продовжила роботу.

– Жінко, – наполягав провідник, – дай напитися цим білим. Кажу тобі, я готовий віддати за них свою кров.

Чорношкіра, пильно поглянувши на Зугу, мовчки пішла до хижки і через кілька хвилин повернулася, несучи в сітці страусові яйця, наповнені свіжою прозорою водою, яка миттю повернула подорожнім сили.

Утамувавши, нарешті, спрагу, змучені подорожні насилу спромоглися на кілька слів подяки своїй рятівниці. Коли вони відійшли від хижки на кілька кроків, то всі попадали на землю, поснувши свинцевим сном смертельно зморених людей. Та не минуло й години, як їх розбудив чийсь розпачливий крик.

– Що сталося? – злякано підхопився на ноги Александр.

Він побачив двох бушменок, що схилилися над хлопчиком, який несамовито кричав, показуючи їм на свою ногу.

– Він помре, – плачучи промовила жінка, саме та, що допіру дала подорожнім напитися, і, взявши дитину на руки, простягла хлопченя Александрові.

На місці зміїного укусу розповзалася сіра пляма. Крові майже не було, але нога хлопчикові набрякала просто на очах.

– Це укус пікаколу, – з гіркотою пробурмотів Зуга. – Нічого не можна вдіяти…

– Ти певен, що малюк загине? – спитав француз.

– І дуже скоро. Від укусу цієї змії немає протиотрути.

– Його мати була доброю до нас… мусимо спробувати. Альбере! – гукнув Александр. – Висип порох з одного патрона і дай його мені. А ти, Зуго, скажи цій жінці, що я спробую допомогти її синові, але йому буде дуже боляче…

Він поклав на землю хлопчика, тіло якого судомно здригалося, зробив на місці укусу два надрізи, розсунув краї рани і натиснув. Та кров майже не витікала.

Серце Альберові стиснулося; він зблід, здогадавшись, що збирається зробити друг, але не зупинив його. Марно намагалися втрутитися його превелебність і поліцейський. Александр припав губами до рани й почав відсмоктувати отруйну кров, час від часу спльовуючи червоно-синю слину. Нарешті він обернувся до Альбера:

– Порох! І запали трут, швидше…

У Альбера все вже було наготові.

Александр затиснув між колінами хлопчикову ногу, насипав купку пороху на рану й підніс до нього трут, яким французи користувалися для розпалювання вогню. Порох спалахнув, запахло горілим м’ясом. Дитина страшно закричала.

Заплакана бушменка з надією дивилася на білого велетня – і він зрозумів її німе питання.

– Твій малий житиме, – сказав він м’яко, піднімаючи знесиленого хлопчика і передаючи його в руки матері. – Усе буде добре…

Александр не встиг договорити: зненацька розлігся скрипучий сміх, ніби заскреготала пилка, наткнувшись на металевий цвях, і зараз же почулися чиїсь відчайдушні крики. Француз повернув голову і вмить остовпів, побачивши чорношкірого з важкою колодкою на шиї, який щодуху біг до дитини. І знову – регіт, а потім свист довгого ремінного бича зі шкіри гіпопотама, що ляскав по спині нещасного бушмена, залишаючи на ній криваву смугу…