Читать книгу Викрадачі діамантів - Луи Буссенар - Страница 5

Витівка трьох французів здавалася цілковитим божевіллям з будь-якого погляду.

По-перше, вони подалися углиб незнайомої країни без спорядження і припасів, без запряженого биками фургона, верхи на конях, для яких тутешня муха цеце становить смертельну загрозу. По-друге, багато хто з туземних вождів і правителів нерідко вимагали з мандрівників непомірну плату за право проїзду їхніми володіннями.

Безліч дослідників застрягало в цих краях на довгі місяці, ризикуючи життям! Навіть усесвітньо відомий доктор Лівінґстон був змушений, вичерпавши усі аргументи й ресурси, змінювати маршрути і, долаючи неймовірні труднощі, обминати ці негостинні землі. А тропічні хвороби, диявольський клімат, хижі звірі?

Маленький загін був уже досить далеко від місця стоянки. Альбер де Вільрож, попри всю свою вдавану безтурботність, був вельми спостережливий; до того ж він був добре знайомий із працями-звітами тих мандрівників, що побували в тутешніх місцях раніше.

– Слухай-но, друже, – сказав він Александрові, похитуючись у сідлі, – зараз в Африці саме в розпалі посушливий сезон…

– Я помітив, – усміхнувся Шоні, обличчя в якого зробилося аж сірим від пилу.

– Проте це нам на руку. Місцеві тубільці, мабуть, не знайомі з творчістю Лафонтена і ніколи не читали його байку «Польовий коник і Мурашка».

– Так і є. Та й нащо їм вона?

– Я вважаю, що вони, мов той стрибунець, танцюють, горлають і дмуть у свої дудки, геть не клопочучись про запаси продовольства на такий голодний час. Тоді як їхні порожні кишки давно вже грають марш.

– Хай так. Чим ми кращі за них?

– Виходить, ми можемо стати для них рятівниками! Невже ти не всадиш кулю в око слонові чи не підстрелиш звичайну антилопу з відстані якоїсь сотні метрів? Відкриємо полювання і завалимо голодних тубільців купами дичини. Легко розплатимося м’ясом за прохід їхньою землею…

– Непогана ідея!

– Бачиш онде, біля підніжжя горба, щось схоже на табір? Це бечуани, їх доволі багато. Нам їх не минути, тим паче, що наша мапа не цілком точна, і ми ведемо пошуки майже навпомацки…

На чорношкірих, що з’юрмилися біля підніжжя горба, було страшно дивитися – такий виснажений, знесилений вигляд вони мали. Їх було близько сотні, включно з жінками і дітьми. Побачивши європейців, тубільці попадали на землю й похапалися за животи, показуючи, які вони голодні, й тужливо застогнали; водночас дехто з них радісно вигукував, сподіваючись на порятунок.

– Бідолахи! – вигукнув Альбер, на якого це видовище справило гнітюче враження. – Та вони ж ледь живі!

– Саме час вирушити на полювання і нагодувати цих голодних людей, поки не пізно, – зітхнув Александр. – Я тільки боюся, що дичини тут негусто. Ну й нещасна країна! Земля потріскалася, джерела висохли, рослинність перетворилася на попіл…

Один із чорношкірих, як з’ясувалося, знав кілька слів англійською. Допомагаючи собі жестами, він повідав жахливу історію колись квітучого села. Через сварку із сусіднім плем’ям спалахнула війна, їхнє село спалили, загинув і врожай, уціліла лише жменька людей, яким, щоб вижити, доводиться поневірятися у пошуках їстівних корінців, черепах, комах і жаб. Їхні стріли і списи не годилися для полювання на великого звіра; до того ж, вороги осіли на берегах єдиної в цих краях річки, саме там, куди приходять на водопій слони й носороги. Багато бечуанів уже загинули від голоду…

«Тлумач» погодився стати за провідника. Залишивши гладкоцівкові мисливські рушниці слугам, троє французів негайно вирушили до річки, прихопивши з собою великокаліберні карабіни. Після переходу, що тривав не менше години, мисливці дісталися до майже зовсім пересохлої річки. Ліс на її берегах здіймався суцільною стіною, тож мусили стриножити коней і залишити їх на галявині, а самі, намагаючись не шуміти, причаїлися за деревами. Свіжі сліди на березі свідчили, що до цього водопою часто навідуються слони.

Незабаром із хащі, в якій виднілося кілька глибоких проломів, прокладених до річки могутніми велетнями, долинув шум, схожий на звук близького потяга. Альбер де Вільрож звівся на ліктях і побачив за півсотні метрів од себе величезного слона. Александр, який був праворуч, налічив іще вісьмох. Це були, судячи з могутніх бивнів, самці; останньою йшла слониха – «гола голова», як їх називають тубільці. Тварини брели неквапливо, стрясаючи землю, ламаючи кущі, поки, нарешті, вийшли на схил, що вів до водопою.

Александр спокійно вичікував слушної нагоди. Вибравши за жертву третього ліком слона, він націлявся в місце між його вухом і оком. Альбер, чоловік менш стриманий, нетерпляче поглядав на гігантів, а Жозеф страшенно нервував. Позиція, яку він займав, виявилася геть незручною: йому було добре видно лише потилицю ватажка стада і більше нічого. Стріляти слонові в потилицю – однаково, що намагатися прострілити сталеву броню.

Коли стадо підійшло близько до води, ватажок чомусь занепокоївся. Він підозріло оглянув обидва береги, обернувся до інших слонів, зіщулив очиці, глибоко втягнув повітря і, випрямивши хобот, витягнув його у бік мисливців.

Альберові заважав кострубатий пень, і він не зумів скористатися цим рухом тварини. Александр, не розуміючи причини його зволікання, нетерпляче пробурмотів: «Якого біса він чекає?» – і почав стежити за тим, як спраглі гіганти входять у воду, здіймаючи хмари бризок.

Два постріли, а за мить і третій пролунали над лісом, як віддалений грім. І зараз же почувся крик люті й болю: один з гігантів, немов підтятий невидимою блискавкою, важко впав у воду і затіпався в передсмертних корчах. Александр не схибив, але тепер вважав за краще приберегти другий заряд і просто вичікував, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Налякані слони, грізно засурмивши, кинулися геть від річки і сховалися в заростях баугіній. Двоє поранених тварин залишилися у воді. Жозефова куля пробила ногу одному зі слонів; ревучи від болю і припадаючи на поранену ногу, він побрів наздоганяти стадо. Альберові не пощастило: другий слон був занадто великий. Куля восьмого калібру влучила йому в шию, але самець помітив стрільця і кинувся туди, де в повітрі повисла хмарка порохового диму.

Пролунав ще один постріл, але поранена і розлючена тварина мчала так швидко, що мисливець схибив. У Альбера не було можливості ні втекти, ні бодай сховатися – величезний слон усією своєю тушею вже навис над ним, загрожуючи розтоптати. Мисливець упав на спину, вперся прикладом у землю і, голосно скрикнувши, спустив курок.

Цього разу куля влучила слонові в груди. Оглушений пострілом, засліплений спалахом, наляканий криком, він зупинився, а потім обернувся і хутко зник у гущавині. Александр, покинувши засідку, вже поспішав на виручку побратиму.

– Чортзна-що!.. – мовив Альбер, голос якого нервово тремтів, і поспішно перезарядив свого карабіна.

– Друже, з тобою все гаразд? – Александр допоміг йому підвестися. – У мене аж мурашки по шкірі. Я вже був подумав, що він тебе зараз розчавить…

– Коли б після пострілу я не встиг відкотитися вбік, так би й сталося. Я вже відчував його гаряче дихання, що вихоплювалося з хобота. Оце так чудовисько! У ньому сидять дві розривні кулі, а він знай трощить дерева, мов сірники!..

– Той, у якого стріляв я, не подає ознак життя. Може, поки що цього вистачить? Наші голодні бечуани і так матимуть цілу купу свіжого м’яса.

– Нізащо! – збуджено відмахнувся Альбер. – Він нагнав на мене таких дрижаків, що я просто зобов’язаний з ним поквитатися! Але куди подівся Жозеф? А, ось де він!

– Ах, мосьє Альбер! – ще здалеку схвильовано загукав каталонець. – Я мало не збожеволів! Я вже подумав, що ви загинули!

Від збудження Жозеф задихався; волосся його було скуйовджене, обличчя й руки подряпані.

– Заспокойся, як бачиш, я цілий і неушкоджений. А що ти робив тим часом?

– Слон стояв просто навпроти мене. Я вистрілив йому в ногу. Він засурмив, а потім дременув, мов заєць.

– Ти, сподіваюся, збираєшся його наздогнати?

– Боронь боже, мосьє Альбер! І вам не раджу!

– Це ж чому?

– Тому що мені наказано доставити вас додому цілим і неушкодженим. Що я скажу мадам Анні, коли з вами щось станеться?

– Вона нічого не знатиме, бо ми їй не скажемо. Вперед!

– Я думаю, – сказав Александр, – нам варто сісти на коней! Хто знає, куди заведе нас гонитва за пораненими слонами…

За кілька хвилин усі троє рушили верхи слідами одного зі слонів – того, що був поранений у ногу. Альбер першим помітив його: слон лежав у гущавині й, здавалося, конав від втрати крові: дихання його було глухим і переривчастим, хобот здригався і тремтів. Коли Александр був уже за тридцять кроків од нього, слон помітив вершника, заточуючись, звівся на ноги, витягнув хобот і грізно засурмив.

Кінь під Александром з переляку став як укопаний, а двоє інших, здибившись, понесли своїх вершників у зарості. Зараз Александр бачив перед собою тільки величезні слонячі вуха і вже готувався вистрілити, сподіваючись якщо не пробити кулею череп, то бодай оглушити тварину. Проте кінь під ним задкував і мотав головою, заважаючи мисливцеві як слід прицілитися.

Розлючений слон височів над вершником за якихось десять метрів, готуючись напасти на нього.