Читать книгу Викрадачі діамантів - Луи Буссенар - Страница 4

Після чотириденного переходу Альбер де Вільрож і Александр Шоні розташувалися на перепочинок попід розложистим баобабом. Над жаром прогорілого багаття шкварчала нанизана на замашну гілляку туша капського тупорилого кабана.

Жозеф чистив рушницю, пильнуючи майбутню печеню, апетитний вигляд і запах якої тішив зір і нюх вічно голодних чорношкірих. Обидва неголосно нахвалювали смак «маленького слона» – саме так зулуси називають цю ікласту тваринку з паскудним характером.

Навкруги стояла тиша, коні мирно паслися на зеленій травичці.

– Бачиш, друже, – мовив Альбер, – найдивовижніші, здавалося б, примхи людської фантазії врешті-решт стають реальністю. І саме це мене захоплює! Ти пам’ятаєш, з яким радісним трепетом і натхненням я ковтав книги про пригоди, не маючи сили стримати шалене калатання свого хлоп’ячого серця? Усю свою юність я мріяв про подорожі й неймовірні пригоди, які так яскраво вихваляли у своїх творах мої улюблені автори. Я марив цим тропічним раєм…

– Браво! – хмикнув Александр. – Досить базікати. На мене твоє красномовство не діє, бо я давно виріс із коротких штанців. І скажу відверто – не бачу нічого райського і захопливого в тому становищі, в якому ми з тобою опинилися.

– Який ти приземлений тип!

– Так воно й є! Спробуй поміркувати розсудливо. Я – пересічний француз, якого демон мандрів ніколи не спокушав. Я простий, як та земля, де я вперше побачив світ Божий. Відтоді спокійнісінько розподіляв свій час між клопотами у маєтку і світським життям у Парижі…

– А тепер ти потрапив у Південну Африку, сидиш під баобабом, і на тебе чекає печеня з дикого кабана! – вигукнув Альбер. – Невже ти досі не втямив, що статися може все що завгодно? А махати кайлом – досить дивний спосіб повернути свій статок для такої простої й приземленої людини, як ти!

– Що стосується моєї ділянки на копальні, якої я позбувся, то скажи мені, що розумніше: вирушити з тобою на одчай душі шукати невідомо що невідомо куди чи й далі порпатися в запорошеній ямі, ризикуючи сконати в ній будь-якої миті?

– Тебе, Александре, не перебалакаєш! Але перед нами чарівна країна скарбів, мені ж потрібно зовсім небагато. Я присягнувся відбудувати Вільрож, повернути свої каштанові гаї й подарувати своїй коханій Анні найбільший діамант у світі, а ще…

– Прошу до столу, – гукнув Жозеф, який уже нарізав шматочками соковите кабаняче м’ясо.

– От якби нас бачили зараз наші паризькі приятелі! – зауважив Александр. – Уявляю собі їхні уїдливі зауваження…

– А самі вони що за люди? – Альбер помахав кухареві рукою. – Припхаються до модного ресторанчика й знуджено колупаються у своїй вишуканій вечері та знай цмулять із келихів кисленьке винце, попихкують сигарами, а відтак годинами чешуть язиками… А ми з тобою…

– …їмо печеню без крихти хліба!

– Зате тут ідеально чисте повітря, чудові дерева, неймовірно гарні квіти, смарагдова трава…

– …що аж кишить скорпіонами та сколопендрами.

– А птахи! А скільки дивовижних комах!

– Зокрема й дошкульні москіти та отруйні мурашки…

Жозеф знову покликав друзів, перериваючи їхню веселу суперечку, і додав, звертаючись до чорношкірих:

– І ви, хлопці, не соромтеся, розбирайте свої пайки.

Ті не змусили себе умовляти.

Друзі розкошували в затінку, насолоджуючись смачною печенею. Та пообідати спокійно їм завадив шалений гамір, що раптом почувся з протилежного краю галявини, причина якого спершу була не відома. Усю цю какофонію звуків створював оркестр із численних туземних флейт, видовбаних зі слонових бивнів пищиків, тамтамів і якихось струнних інструментів. До варварських звуків домішувалися несамовиті, мовби звірині, крики. Французи похапали зброю й приготувалися до бою.

Проте їхні страхи виявилися марними. Усі троє розреготалися, побачивши, як гурт дикунів – призвідників цього гуркоту – рухався півколом і самою тільки своєю шаленою музикою гнав поперед себе якусь істоту, що ледве трималася на ногах. Тепер друзі роздивилися й саму жертву: білого чоловіка років п’ятдесяти, схожого на дрібного канцеляриста. Обличчя його було обвітрене, засмагле і почеркане глибокими зморшками, а очі дивилися зацьковано й перелякано. На ньому був запорошений циліндр, довгий чорний сюртук із засмальцьованим комірцем і закороткі, мов «підстрелені», штани, що не досягали до стоптаних черевиків.

Помітивши європейців, гнаний, немов рятуючись від вогню, побіг просто до них.

– Мир вам, браття мої!

– І вам того ж бажаємо, – кивнув Александр, усміхаючись у вуса.

– О, нечестивці! – скрикнув англійською незнайомець, погрожуючи своїм переслідувачам кулаком.

Побачивши озброєних незнайомців, музики трохи вгамувалися.

– А тепер, мосьє, заспокойтеся! – мовив Альбер де Вільрож. – По-моєму, ці чорношкірі хлопці не надто ворожі до вас. Єдине, що вам загрожує, – це або повна глухота, або ненависть до африканської музики на все життя.

– Це кляті упертюхи! Мені так і не вдалося пролити світло Писання в ці дикі душі! Вони вперто тримаються свого…

– Чому вас переслідували у такий дивний спосіб? – здивувався Александр.

– Вони вигнали мене зі своїх земель, брате мій… – зітхнув проповідник. – Я простий слуга Божий, але якщо у вас немає фургона з товарами для обміну, вони вас випроваджують – аж на межу своєї території. Я прибув сюди тільки сьогодні вранці… І що тепер мушу робити, поневіряючись, сам-один, ще й позбавлений засобів до існування?

– Хочете розділити з нами скромну трапезу і доєднатися до нашої експедиції?

– Майте на увазі, ви далі й кроку не ступите, якщо не маєте чим удовольнити пожадливість цих дикунів.

– Ну, щодо цього не турбуйтеся, містере… е-е… слуга Божий… А тепер, схоже, настав час для перемовин, – стримано кивнув Александр, помітивши, що до нього наближається один із тубільців.

Значний арсенал європейців, здається, справив належне враження на чорношкірого вождя. Озирнувшись, він подав знак, і з гущавини зараз же вискочила його обшарпана охорона, озброєна списами та іржавими мушкетами. Сам вождь був у сірому фетровому капелюсі з білим пером, коротких штанях і чоботях із закотами; коло коміра його подертої куртки за тубільним звичаєм були приторочені коробочка, разок намиста, ніж, табакерка і уривок від хвоста фенека, що вочевидь правив вождеві за носовичок.

Александр заледве зміг стримати усмішку, коли тубілець заговорив ламаною англійською:

– Мій білий брат знає, що за прохід землею бечуанів належить сплатити?

– Охоче. Кому?

– Мені.

– Назвіться, будь ласка, добродію.

– Мене послав король Сікомо…

– От що, чоловіче добрий, – спохмурнів Александр, – я краще заплачу самому містерові Сікомо.

– Мій білий брат дасть мені синього костюма, червону сорочку і новий капелюх з пером, – не здавався тубілець. – Рушницю, порох, свинець…

– Білий брат дасть вам монету в десять франків і благословення, про все інше ми поговоримо з Сікомо. Тих речей, які вам потрібні, у нас немає.

– Де то видано? – вигукнув, кривляючись, вождь. – Щоб біла людина подорожувала без фургона? І не мала б речей, які можна обміняти на слонову кістку?

– Авжеж, саме так.

– Навіщо ж ви сюди прийшли?

– Подихати свіжим повітрям, – почав і собі дратуватися Александр.

– Усі білі мають фургони… Хто ви такі?

– Ні, цей хлопець таки дивак… Мені що – показати документи?

– Ми проведемо наших білих братів до короля Сікомо, – не вгамовувався посланець.

– А це вже дзуськи!

Тим часом Альбер де Вільрож звелів Жозефу привести запряжених коней.

Александр приєднався до верхівців, які швидко зарядили свої карабіни на випадок несподіваного нападу. Клацання затворів і рішучий вигляд вершників подіяли вмить: лави чорношкірих розімкнулися, списи і мушкети опустилися долу.

– Гайда! – гучно скомандував Шоні. – Де там наш проповідник?

– Зник, – знизав плечима Альбер. – Мені здається, вся ця публіка – просто зграя місцевих грабіжників. Тепер вони полюватимуть на нас. Не найкращий початок подорожі цими землями…

– Дурниці! – заперечив Александр. – Хай тільки рипнуться, ми їх переб’ємо, як зайців. А щодо пастора, гадаю, той сам чудово дасть собі раду…

Той, про кого мовилося, і справді подбав про себе якнайкраще: оточений своїми недавніми переслідувачами, він саме наминав за обидві щоки те, що залишилося від недоїденої кабанячої туші, жваво теревенячи з вождем. При цьому, судячи з інтонацій, вони були давніми приятелями.