Читать книгу Викрадачі діамантів - Луи Буссенар - Страница 6

Лише неймовірний, дивовижний випадок урятував Александра від неминучої загибелі.

Враз із шумом, ламаючи все на своєму шляху, із заростей вискочив величезний білий носоріг і посунув просто на слона. Либонь, тупіт кінських копит потривожив тварину в її лігві. Слон, помітивши свого запеклого ворога, знову коротко просурмив – а вже наступної миті гіганти зійшлися в сутичці.

Підсліпуватий носоріг міцно вперся в землю всіма чотирма ногами, нахилив свою потворну голову, а потім з лютою силою підкинув її вгору, прохромивши могутнім рогом черево пораненого слона. Глухо тріснула й луснула шкіра. Слон похитнувся і впав мертвий, а носоріг відскочив і опинився за два кроки від вершника. Одурілий від переляку кінь продовжував тремтіти і щосили мотати головою, коли носоріг, увесь залитий слоновою кров’ю, кинувся на нього.

Усе сталося миттєво: непроханий гість повторив свій маневр. І вже кінь похитнувся й мертвий завалився на бік. А що ж з його вершником? Александр Шоні, впустивши карабін, хутко випростався в стременах і встиг схопитися обома руками за грубу гілляку дерева, під яким іще мить тому стояв його кінь. Ось він легко і зграбно, мов справжній гімнаст, підтягнувся на руках, вихопився на гілку та й усівся на ній, поглядаючи згори, як на землі під ним нетямиться розлючений носоріг…

Коли потворний убивця нарешті пішов собі, довершивши свої криваві справи, мисливець обережно спустився вниз і підняв з пилюки свого карабіна.

– Чорт його бери! – пробурчав він, прямуючи під зелене шатро лісу. – Тепер я ще й коня позбувся…

Раптом з гущавини знову почувся тріск гілля. Александр зупинився, наготував до пострілу карабін, аж тут почув голоси: йому назустріч із хащі їхали верхи Жозеф і Альбер. Але бачили б ви їх у ту хвилину! Жозеф був без капелюха, одяг подертий на клапті, обличчя і руки в крові; його світлої масті конячину, всуціль укриту тисячею саден, подряпин і уколів, годі було впізнати. Каталонець намагався заспокоїти її, проте вдавалося це йому не краще, ніж Альберові, який так само мав вигляд опудала.

– Нівроку ж ви погуляли, друзі мої, – сказав Александр. – Звідки вас Бог несе – з кураїв чи з чортополоху?..

– Ці кляті шкапи затягли нас у нетрі якихось пекельних колючок! – обурено вигукнув де Вільрож. – Чорт би їх забрав з усім їхнім потрухом!

– Ти схожий на подушечку для шпильок! – усміхнувся Александр. – Це, між іншим, держидерево!

– Плювати мені, як там воно зветься… О Боже, як боляче!

– Зараз ми їх повиймаємо… – Александр видобув з кишені дорожній несесер, дістав пінцета і заходився вправно витягати з приятеля колючки одну за одною, примовляючи: – Не сіпайся! Спокійно… Зараз у твоєму тілі стирчать зразки усіх без винятку африканських колючок. Ось дивися – ці дві загнуті гострі пластинки, схожі на риболовний гачок…

– Що за мерзенна погань!

– Потерпи трохи! Якщо зробиш різкий рух, стане ще гірше… А ось інший різновид – з міцними хрестоподібними голками. Тепер мімоза звичайна – оці білі шпильки. Є тут і «чіпка акація»…

– Ти що, зібрався вивчати ботаніку на моїй шкірі? Досить!

– Годі вже, заспокойся.

– Після цих колючих нетрів я навіть забув тебе спитати: як ти?

– Живий, чого не можна сказати про мого коня. Дякуючи одному симпатичному носорогові… Дозвольте, Жозефе, порятувати й вас…

Каталонець виявився більш терплячим, ніж Альбер, який, звільнившись від тисячі колючок, що впивалися йому в тіло, тепер не міг стримати роздратування:

– Це просто казна-що якесь! Відколи ми зустріли цього пастора, усе пішло шкереберть. Може, у нього лихе око?

– Заспокойся й не мели дурниць! Дивися: полювання у нас цілком вдале, нам є чим заплатити за проїзд, і ми ще й нагодуємо цих нещасних. Зараз я закінчу з колючками в Жозефа, і ми повернемося до річки. Ти зможеш у ній скупатися, потім я вас обох натру слоновим товщем[1] – кажуть, то найкращий засіб для загоєння ран. А тоді ми чогось перехопимо.

– Тебе не хвилює те, що ми тут застрягнемо надовго?

– Чому?

– Хіба ти не залишився без коня?

– Поки що піду пішки, а потім добуду коня в найближчому великому селі…

Їхню розмову перервали радісні вигуки – то лементували голодні тубільці, побачивши на березі вбитого слона. Александр поклав пінцет на місце, прихопив карабін, і французи поспішили до води, ведучи за поводи змучених коней.

Підійшовши ближче, вони були вражені розмірами могутнього самця: мертвий слон височів над водою, ніби сіра гранітна скеля. Голова його лежала на березі, підперта жовтуватими бивнями, а хобот тягнувся в траві, продовжуючи лінію широкого і плаского лоба, характерного для африканських слонів. Правий бивень був майже три метри завдовжки, лівий трохи коротший – зі стертим чи обламаним кінцем.

Хоч які змучені тривалим постом були горопашні бечуани, вони не накинулися одразу на тушу, мов зграя голодних шакалів, а терпляче чекали своєї черги. Їхній вождь спершу відрізав слонові хобот, вправно відчикрижив передні ноги і ввічливо підніс ці ласі шматки мисливцям. Потім змахнув рукою – і лише тоді його зголоднілі одноплемінники, зі списами, ножами й сокирами в руках заходилися коло туші, облігши її зусібіч, мов бджолиний рій…

Коли перший голод було вгамовано, бечуани завели дивної тужливої пісні. На знак подяки «провідник» приготував для білих мисливців особливу страву зі слонячого хобота, а потім вирив яму, щоб на ніч покласти в неї слонячі ноги, засипавши їх золою, вугіллям і хмизом.

– Дякую за турботу, – жартівливо вклонився йому Альбер. – Якщо смак відповідає запаху, то страва просто чудова. Александре, Жозефе! Ви такого ніколи не куштували… Це щось божественне!

– Ось бачиш! Твої рани затягуються і без ванни, через два дні від них не залишиться й сліду. Провіантом ми запаслися…

– Ти, здається, забув про слонову кістку!

– Авжеж! Про неї я чомусь не подумав.

– Вага бивнів твого слона понад центнер… Якщо рахувати по п’ятнадцять франків за кілограм, вийде півтори тисячі.

– Ти забув про витрати на перевезення.

– Помиляєшся, я все врахував, друже. Бивні другого слона, якого убив носоріг, мають не меншу цінність. Третього ми ще розшукаємо… Тепер щодо перевезення. Чотири бивні ми акуратно нав’ючимо на своїх коней і залишимо на зберігання на найближчій торговій факторії. А повертаючись, купимо там же фургон.

– Що ж, звучить непогано. А припаси на зворотний шлях? – запитав Александр.

– Поглянь, що роблять наші чорношкірі брати, – Альбер показав приятелю на тубільців, які саме нарізали залишки слонового м’яса на тоненькі смужки. – Вони порозвішують це м’ясо на гілках на осонні й залишать так, доки воно цілком висохне. Це те, що в тутешніх краях називається «бельтонґ». Поглянь, як уважно спостерігає за ними Жозеф, переймаючи досвід…

Після того, як зі справами впоралися і надворі посутеніло, бечуани розклали багаття, щоб відлякати хижаків, а європейці обляглися на ніч неподалік від ями, в якій умлівали до пори слонові ноги.

– Час би вже й подрімати! – позіхаючи, мовив Альбер де Вільрож. – Сподіваюся, сон відсвіжить і збадьорить нас після такого важкого дня…

Де там! Не минуло й двох годин, відколи в таборі всі поснули, аж раптом зовсім поруч, у сусідньому переліску, почувся страшенний шум.

Наші французи враз посхоплювалися на ноги, похапали зброю і зайняли оборонні позиції. Стриножені коні занепокоїлися. Незабаром причина переполоху з’ясувалася.