Читать книгу Викрадачі діамантів - Луи Буссенар - Страница 12

– Друже мій Жозефе, де таке бачено, щоб біла людина так засмучувалася через якесь там сновидіння?

– Скажіть краще – жахливий кошмар, мосьє Александр. Ми, каталонці, щоб ви знали, досить забобонні…

– А бушмени й бечуани – ті вірять, що їхні чаклуни насправді вміють викликати дощ! Альбере, ти теж бачив страшний сон минулої ночі?

Зазвичай енергійний і життєрадісний Альбер де Вільрож теж сьогодні здавався незвично стурбованим.

– Дорогий мій, – похмуро відповів він, – можна відмахнутися від нічних страхів, але як бути з передчуттями, особливо поганими?… Ми, південці, народ нервовий!

– Здається, насувається гроза, – гмикнув Александр.

– Жозеф теж напружений.

– Атмосферна електрика – річ цілком реальна, а от сновидіння – цілковита маячня. Ти просто переїв тубільних харчів, друже.

– Та ні ж! Зверни увагу: в нашій експедиції від самого початку все через пень-колоду…

– Я б не сказав.

– Вислухай мене… Річ у тім, що коли ми виходили з Нельсонсфонтейна, я загубив медальйон з портретом моєї любої Анни. Можливо, у фургоні того торговця… На другий день я хотів поглянути на нього, коли побачив, що ланцюжок обірвано, а медальйона й близько немає. Тільки сьогодні я зрозумів, що це був поганий знак…

– Згоден: втрата досить прикра, – промовив Александр. – Проте, Альбере, ти загубив усього лиш портрет. Оригінал же залишився!

– Я не можу нічого вдіяти зі своїми лихими передчуттями. Боюся, щось скоїлося чи от-от скоїться з моєю Анною!

– Це все через довгу розлуку…

– Хотів би я вірити… Але вона мені снилася… і так страшно кричала, що я прокинувся мокрий від поту. Аж ось ранком приходить спантеличений Жозеф – виявляється, і йому наснився поганий сон, ба навіть кошмар, і так само про мою дружину… Що це з тобою?

– З вами й сам станеш забобонним, – пробурмотів Александр, несподівано згадавши, що цієї ночі йому також наснилася незнайомка, що називала себе Анною. Він, проте, не показав виду й силувано усміхнувся: – Альбере, твоїй дружині ніщо не загрожує. Адже вона разом з батьком, у великому місті. А у нас є нагальна справа, тож ми не повинні піддаватися передчуттям. Треба йти вперед! Просто ми два дні вже, як б’ємо байдики в краалі – от і всі переживання… Доба переходу в напрямку сховку, в якому нас чекають королівські скарби, – і де й дінеться вся твоя нудьга!

– До речі, давно хотів сказати тобі кілька слів із цього приводу, поки ми тут самі.

– Кажи! Його превелебність збуває свій словесний товар у краалі, а Вілл валяється на травичці, ніби все життя нічого іншого й не робив. Ми із Жозефом слухаємо тебе уважно.

– Мусимо ще раз ретельно вивчити мапу.

– Я й так усе чудово пам’ятаю: острівець, дерева і базальтова стрілка. А ти, Жозефе?

– Ну, знаєте, мосьє, моя голова для таких речей не годиться! От якби я там хоч раз побував, то вже за наступним знайшов би це місце із зав’язаними очима.

– Я бачу, ти не прихильник топографії… А давайте ми її знищимо! – несподівано запропонував Александр. – Один тільки Бог знає, що може з нами статися. Раптом нас здолає пропасниця чи захоплять у полон? Цей документ, хоч він і не паперовий, у жодному разі не повинен опинитися в чужих руках.

– Якщо хочете, – сказав каталонець, – довірте мапу мені. У разі небезпеки я зумію її знищити.

– Чудово! Передай її Жозефу, Альбере… Але ніколи не забувай, друже, що тримаєш при собі все наше майбутнє…

Невдовзі з’явилися посланці від бушменів у повному бойовому розфарбуванні. Все було готово до полювання, нагоничі, запрошені з сусідніх сіл, уже розташувалися на своїх місцях, і бушмени-мисливці, збуджені, як діти, розтлумачили своїм білим друзям, як улаштовується «хопо».

Насамперед це два ряди гостроколів, що простяглися на дві милі. Їхні міцні кілки перев’язано ліанами й глибоко вкопано в землю. Гостроколи сходяться під гострим кутом, утворюючи в долині коридор для дичини, що нагадує величезну латинську літеру «V». У своїй вузькій частині він закінчується широкою ямою завглибшки близько чотирьох метрів. На краях ями з того боку, звідки повинні з’явитися звірі, і на протилежному боці понавалювано купи хмизу, а саму яму прикрито благеньким настилом з гілляччя, замаскованого травою.

Велика група нагоничів поставала ланцюгом на відстані трьох миль від «хопо». Усі вони будуть повільно підходити до широкої частини гостроколу і вигуками та ударами списів по щитах підніматимуть дичину. Коли вона, злякана, кинеться у бік «хопо» і втрапить у пастку, мисливці, що причаїлися в засідці, переб’ють звірину. Почнеться нещадна бійня, в якій загине чимало зебр та антилоп, а вцілілі нажахано кинуться вузьким проходом просто до ями…

Саме там, у затінку дерев, бушмени поставили трійцю французів.

Минуло близько двох годин напруженого чекання. Аж ось ген-ген показалися густі клуби пилу, збитого ошалілими з ляку копитними. Земля стугоніла, чувся віддалений гул і рев – нагло зігнані з місць тварини щодуху мчали, наближаючись до своєї погибелі! Попереду високо вистрибували антилопи-блюбоки, слідом за ними мчали гостророгі наконги із синюватою шерстю. Між ними стрімголов бігло кілька страусів, за ними галопував цілий табун жирафів. Несподівано тварини збилися в купу, на них налетів цілий зебрячий ескадрон – а ззаду вже напирало сірою хмарою роз’яріле стадо африканських буйволів з налитими кров’ю очима.

Кільце нагоничів невблаганно стискалося…

Помітивши гостроколи, тварини сахнулися назад, найбільші й найсильніші з них спробували прорвати ланцюг нагоничів, але тепер з’явилися мисливці. Разом з французами вони досі терпляче сиділи у своїй засідці, прихованій гіллям. Європейці наготували рушниці – і полювання, що більше нагадувало жорстоке поголовне знищення, почалося!