Читать книгу Викрадачі діамантів - Луи Буссенар - Страница 9

І поліцейський, і проповідник-самозванець – обидва прагнули не спускати французів з очей. Тож швидко порозумілися.

Його превелебність, скориставшись відсутністю господарів, із диявольською спритністю обвів Саундерса круг пальця; адже поліцейський був переконаний, що бачить проповідника наскрізь. Його кощава постать іноді потрапляла на очі Віллові в Нельсонсфонтейні, тож зустрівши його тут, на межі пустелі Калахарі, він розумів, що буде впізнаний. Через те полісмен видав себе за американського матроса, що полишив своє судно в Дурбані. Нібито скрута змусила його найнятися на службу до колоніальної поліції, але йому набридло животіти на жалюгідній посаді. Коли на копальні сталося вбивство і начальство послало його розшукати убивць, він буцімто вирішив дезертирувати на голландську територію. Проте випадково заблукав, довго бродив навмання в лісових нетрях і врешті-решт, утративши коня, впав знесилений поруч зі слоном, якому розпоров черево носоріг. Уночі він прокинувся від звуку пострілу, запанікував, побачивши левів, кинувся в гущавину… А опритомнів тільки тут, у таборі французів…

Його превелебність удав, ніби щиро вірить цій легенді, а сам тим часом сушив собі голову єдиним питанням: що вже встиг рознюхати нишпорка-поліцейський? А раптом він вистежує саме його? Утім, це не надто хвилювало псевдопроповідника, адже нині вони вже перебували не на англійській території. Головне тепер – мати поліцейського поряд, а потім, як настане час, він знайде спосіб спекатися цього Саундерса.

«Найпевніше, що старина Вілл підозрює у вбивстві французів, – міркував шахрай. – Чого доброго, цьому тупакові ще спаде на думку заарештувати своїх рятівників. Проти чого ми з Клаасом, звісно, не заперечуватимемо…»

– Послухайте мене, Вільяме, – нарешті мовив він. – Я не раджу вам шукати притулку в бурів. Я ж бо всього лиш бідний місіонер, що має намір дістатися до Замбезі; схоже, ці люди прямують туди ж. Залишайтеся зі мною – пройдемо цей шлях разом. Місіонерське управління – а воно, як ви знаєте, зовсім не бідне, – зуміє винагородити вас як мого супутника і, певною мірою, захисника.

Поліцейський, не вагаючись, пристав на цю пропозицію.

Французи були не проти поповнення свого маленького загону, який незабаром заглибився в пустелю. Єдине, що засмутило Альбера, – це те, що двоє їхніх чорношкірих слуг, зниклих напередодні, так і не з’явилися. Тубільцям дістався чималий запас харчів, зате тубілець-провідник, який щиро симпатизував білим, погодився їх супроводжувати в обмін на обіцянку винагороди по завершенні небезпечної подорожі. Цей славний хлопець був чистокровним бечуаном, звали його Зуга, а чудове знання місцевості робило його й справді незамінним для всієї експедиції…

Пустеля Калахарі, поросла сухими травами, повзучими кущами й поодинокими групами акацій, здавалася, проте, не такою безводною, як піщана Сахара. Ґрунт величезної Калахарі глинистий, тут пролягають русла кількох пересохлих річок, уздовж яких громадяться наносні породи, такі тверді, що не пропускають воду. У сезон дощів тут утворюються природні водойми, в яких тривалий час затримується волога. Подекуди трапляються ділянки зовсім голого ґрунту, на якому ростуть дивовижні сукуленти – рослини, якими в посушливий період тубільці тамують і голод, і спрагу. Плоди однієї з таких рослин – схожі на огірки, але яскраво-червоного кольору – придатні для їжі. Тут також можна знайти дикі кавуни, як кулак завбільшки, – тубільці звуть їх «кеме». Ця рослина смакує не тільки людям, а й тваринам: її охоче поїдають не лише слони і носороги, а й леви, гієни, шакали та різноманітні пустельні гризуни.

У пустелі Калахарі мешкають племена бушменів і бакалахарі. Перші малорослі, рухливі, жилаві, невтомні й витривалі, здатні зносити жорстокі поневіряння. Вони природжені мисливці; збирання коренів і дикорослих плодів у племені бушменів – справа суто жіноча. Бакалахарі – рідня бечуанам. Вони терпляче обробляють тутешній малородючий ґрунт, що дає їм зовсім невеликий урожай кавунів і диких гарбузів. Корінці, трохи проса, козяче молоко – оце й увесь мізерний раціон цих надзвичайно бідних людей…

П’ятеро європейців та їхній чорношкірий провідник під кінець сьомого дня шляху вже відчували, що їхні сили вичерпуються. Його превелебність мав порівняно бадьорий вигляд, але рука містера Саундерса зросталася надто повільно, він був іще заслабкий, тож його посадили на коня. Друга конячина якийсь час несла на собі шість слонових бивнів, але вже за кілька днів їх довелося покинути заради полювання. Верхи на ній Александр, Альбер або Жозеф по черзі вирушали слідами антилоп, буйволів чи жираф. Запаси сушеної слонятини закінчувались, а через брак води подорожніх постійно мучила спрага.

На п’ятий день Александр підстрілив кваґу – непарнокопитну тварину, схожу на низькорослу зебру зі смугами тільки на шиї й голові. Дорогою їм трапилася брудна калюжа, але вже за два дні й цей запас води вичерпався. Вранці було витрачено останні краплі, й спрага тепер мучила всіх без винятку. До того, ж у містера Саундерса почалася гарячка: він стогнав і весь час марив. Коні ледве пленталися, люди насилу совали ногами – але навкруги не було анінайменших ознак близького джерела чи бодай якоїсь водойми. Довкола – тільки нудний і одноманітний пейзаж: вигоріла трава, ділянки сухого піску, облізлі кущі або покорчені деревця…

Зуга намагався підбадьорити подорожніх, стверджуючи, що неподалік є джерело і вже надвечір вони матимуть удосталь води, проте Альбер де Вільрож, знаючи Південну Африку з попередніх подорожей, вказав провідникові на зграї пустельних рябчиків, які зазвичай селяться в найпосушливіших місцях, живлячись дрібними плазунами й комахами.

– Терпіння, мій вождю! – пробурчав у відповідь провідник.

– Зуго, друже мій, але ж геть усі тутешні живі істоти належать до тих видів, які можуть обходитися без води. Від самісінького ранку нам траплялися тільки куду, спрингбоки, однісінький дикобраз і страуси. Усі вони давно пристосувалися до життя в цьому пеклі!

Замість відповіді Зуга сухим, як корінь локриці, пальцем тицьнув у свіжий глибокий слід великої тварини.

– Носоріг!

– То й що?

– Ті, кого ти назвав, справді можуть жити далеко від води, та тільки не носоріг, він далеко від води не відходить. Дивися краще, білий брате! Кого ти бачиш?

– Ген-ген – кількох жираф.

– А ще? Там і антилопи гну, помітив?

– Копитних тут сила-силенна. Є й буйволи, й зебри, і фалла.

– Отож! Усі ці звірі не відходять від води далі, ніж на сім-вісім миль.

– Друзі, – вигукнув Альбер, – ще трохи зусиль! Здається, ми врятовані…

Через три години остаточно знесилілі люди і тварини спинилися в гущавині.

– Тут! – переможно мовив провідник.

– Суцільний пісок, – прохрипів знеможено Альбер. – Не мороч мені голови, друже!

– Заспокойся, білий вождю, вода тут справді є, – упевнено мовив Зуга, присів навпочіпки й заходився обома руками старанно розгрібати пісок.

– Гей, друже, що ти робиш? – нічого не розуміючи, вигукнув Александр.

– Ходи й ти сюди і візьми свою шаблю. Пісок уже мокрий…

– Кажеш, так ми добудемо воду? А якщо її немає?

– Тоді доведеться йти ще кілька днів, поки не натрапимо на інше джерело…

Усі кинулися розкопувати ямку в піску. Нарешті провідник зупинив їх, попередивши, що далі заглиблюватися без його сигналу не слід, бо вода може миттєво зникнути й більше не повернутися. Він мав рацію: щойно наші землекопи досягли твердого, глинистого дна вже чималої ями, як з усіх боків почала повільно просочуватися чиста, прозора й прохолодна вода. І прибувала вона не знизу, як зазвичай у колодязях, а з піщаних стінок кринички.

Подорожні вибралися нагору і нетерпляче з’юрмилися над ямою. Як же нестерпно довго тяглися хвилини, поки дорогоцінна волога заповнила їхню копанку настільки, що вони змогли нарешті напитися досхочу, напоїти коней, наповнити водою всі посудини – і найперше – чималий бурдюк, зроблений із кваґ’ячого шлунка.

– Не хвилюйся, вождю, – усміхаючись, кинув провідник, коли вони втамували першу спрагу. – Завтра вранці яма знов буде повнісінька води… А тепер можна й попоїсти…

Кілька шматочків в’яленого м’яса і двійко засмажених на вугіллі рябчиків стали сьогодні їхньою вечерею, а потім потомлені подорожні, ситі й удоволені, блаженно попростягалися на теплому піску. Скоро їх усіх зморив сон.

Удосвіта французів розбудив страшенно засмучений Зуга. Він мовчки вказав французам на геть спорожніле джерело. Вночі хтось, очевидно, потоптався по глинистому дну кринички, і вода витекла крізь нього геть уся, до останньої краплини.

– Бий його лиха година! – не тямився Александр. – Хто це зробив? Людина чи звір?

– Стривай, здається, одна конячина відв’язалася… – пробурмотів уражений Альбер. – Може, це вона?

На додачу до всіх лих, бурдюк з кваґ’ячого шлунка, який вони вчора по саму зав’язку наповнили живильною вологою, нині лежав на піску, кимось роздертий і так само порожній.

Отже, у них знову майже не залишилося води.