Читать книгу Викрадачі діамантів - Луи Буссенар - Страница 3

Ще зовсім нещодавно ніхто навіть не чув про існування селища Нельсонсфонтейн, що розташоване на прикордонні Західного Ґрикваланда, за сто миль від Оранжевої річки. Та щойно там знайшли алмази, стало зрозуміло, що Нельсонсфонтейн невдовзі стане однією з найбагатших копалень у всій британській Капській колонії. Негайно до цього району Південної Африки потяглися юрмища шукачів пригод різних рас і кольору шкіри, які повірили у свою удачу. Частина з них наймалася до білих власників копальневих ділянок, інші ставали самостійними старателями.

Саме селище розкинулося в непривітній місцевості зі спекотливим кліматом серед голих скель, а безліч глибоких виробок і шурфів, що зяяли в землі, надавали його поверхні схожості з кам’яними стільниками. Алмазоносний район було поділено на силу-силенну ділянок, кожна площею близько десяти квадратних метрів, і на всіх на них водночас завзято, до млосної втоми, працювали обірвані й запорошені люди. У поті чола свого вони ретельно довбали, копали й пересівали подрібнену гірську породу і глину, поступово заглиблюючись у надра землі.

Із глибини шурфів на блоках безперервно піднімалися важкі мішки з бичачої шкури, наповнені породою, у котромусь із яких міг виявитися цілий статок. Щонайдрібніший пил сухої синьої глини курів густими хмарами, часом застуючи сонце. Обстеживши вміст мішків, старателі вантажили порожню породу на тачки й вивозили вузькими стежками, що снувалися через усю копальню. Стежки ці були прокладені понад самісіньким краєм урвища: досить було одного непевного руху, аби зірватися вниз. Але на те, схоже, ніхто не зважав.

Копальня, мов той вулик, гула хрипкими голосами чоловіків, охоплених алмазною лихоманкою. Одні запекло торгувалися зі скупниками за знайдений кристал сорок каратів завважки, інші, мов божевільні, радісно горлали: нарешті збувалася їхня мрія розбагатіти! Звістки про нові знахідки облітали копальню вмить. Збудження зростало, подекуди спалахували бійки, хтось проклинав лиху долю. Проте були тут і менш уразливі особи – з наймитів, які працювали на хазяїв. Не зважаючи на те, що діється довкола, вони наполегливо шукали коштовний камінь, а знайшовши заповітний кристал, потай ховали його на тілі, у роті, де завгодно, аби лиш не помітив наглядач і не відібрав. Наслідок це мало завжди однаковий: бідолашний трудяга діставав своїх кілька зуботичин і, вивергаючи хмарою чорну лайку, повертався у шурф, де знову брав до рук осоружне кайло.

Умови праці й життя на копальні для всіх були однакові: таке-сяке старательське спорядження, примітивний побут, брак питної води, бруд і сморід у таборі, неспокійний сон у дірявих наметах. Якби не надія на швидке збагачення, люди навряд чи погодилися б залишатися в цих задушливих норах бодай на часину, а не те що працювати дванадцять годин поспіль у запорошених ямах на сорокаградусній спеці. Місцева влада безуспішно намагалася навести лад на копальні, але потік зайд, крадійство, бійки, пияцтво, хвороби і байдужість до людського життя перетворили це місце на справжній заповідник для одержимих, чий сенс життя був зосереджений в одному слові – «алмази». Ці камінчики, безбарвні й геть непоказні до того, як їх огранують ювеліри, гіпнотизували тут усіх і кожного…

Того дня в Нельсонсфонтейні панували звичайний гамір і пожвавлення. Тож не дивно, що прибуття чотирьох новеньких – двох європейців і двох чорношкірих – залишилося майже не поміченим. Усі четверо зовсім не були схожі на старателів. Ватажком четвірки був худорлявий, коротко стрижений чоловік середнього зросту. На вигляд він мав років тридцять, а правильні риси жвавого смаглявого обличчя видавали південця. Тропічний шолом із напотиличником з білої тканини захищав його голову від палючого сонця, а куртка з безліччю кишень була ніби спеціально створена для далеких подорожей. На поясі висів чималий тесак, а сам пояс підтримував вельветові штани оливкового кольору, заправлені в халявки високих чобіт. А ще з кишеньок його куртки визирали ланцюжки, один – від годинника, а другий – від компаса в нікельованому корпусі. Великокаліберна дубельтівка і повний патронташ довершували спорядження незнайомця.

Другий європеєць був убраний і споряджений достоту так само. Проте цим схожість між ними вичерпувалася, хоча обоє були південцями приблизно одного віку і, мабуть, однієї національності. Досить було побіжного погляду, аби помітити, що, на відміну від першого, навіть зовні породистого чоловіка, цьому другому відводилася зовсім інша роль у групі.

Їхні темношкірі супутники мали досить своєрідний вигляд: на одному були тільки брудні, ношені штани, на другому – така само дірява сорочка. Убрання того, що в сорочці, доповнював фетровий капелюх із дірявим верхом, крізь який світила його кошлата шевелюра. У його вухах теліпалися латунні сережки, а на кістлявому стегні висів здоровенний тесак. Щасливий власник штанів нап’яв на голову денце від плетеного кошика, прикрашене бляшанкою з-під анчоусів. У продірявлену мочку правого вуха він устромив мундштук люльки, а в ліву – рушничну гільзу. Обидва чорношкірі, здавалося, були цілком задоволені собою, згорда поглядали на негрів-робітників; за плечима кожен із них мав ще по важкому карабіну – з тих, які в Африці використовують для полювання на великого звіра.

Подивившись на мурашник копальні, європейці звернулися із запитанням до представника місцевої поліції, що наглядав за порядком.

– Це он там, – полісмен запросив чужинців підійти до шурфу, на дні якого порпалося шестеро землекопів.

– Александре! – окликнув південець, зазираючи в яму і намагаючись бодай щось розгледіти крізь хмару пилу, що клубочився в глибині. – Агов! Де ти там?

Несподівано один зі старателів щось гукнув і подерся вгору хисткою драбинкою, приставленою до краю ями. Анітрохи не соромлячись свого брудного одягу і рук, він радісно скрикнув і кинувся в розкриті обійми елегантного мандрівника.

– Альбере де Вільрож, друзяко! Невже це ти, тут, у цьому пеклі?! Як ти сюди потрапив, хай йому біс?

– Друже Александре! Нарешті я тебе знайшов!

– Мій славний Альбере! Ти шукав мене?

– І вельми старанно.

– І все-таки скажи: навіщо?

– Хотів тебе побачити, – усміхаючись, недбало кинув Альбер. – І насамперед задля того, аби допомогти тобі повернути твій статок. А якщо точніше – щоб ми обоє змогли його повернути…

– Обидва? Невже й ти… ти також?

– Розорений геть-чисто, до останньої копійки… Послухай, тут забагато цікавих вух. Давай відійдемо. Маєш бодай якусь шпарину, закапелок, де ми могли б спокійно поговорити?

– Ходімо швидше! – Александр потягнув давнього друга геть від шурфу. – Є тут одне… гм… сідало…

– Почекай, спершу я хочу познайомити тебе з моїм супутником. Гадаю, ти про нього вже дещо чув: це – мій молочний брат Жозеф, син нашого орендаря з Вільрожа.

– Невже той самий малий Пупон?

– Авжеж! Так і є. Пупон – так каталонці переінакшують ім’я Жозеф…

І вже наступної миті Александр Шоні вів своїх супутників стежинками поміж шурфів до наметів, що біліли за півкілометра від копальні. Йому нещодавно виповнилося тридцять два роки, і був він цілковитою протилежністю Альберові. Високий, атлетичної статури, світловолосий, із пишними вусами і яскравими блакитними очима, Александр нагадував мешканців стародавньої Галлії – типаж, який у наш час майже не трапляється. Крім того, мав і справжню галльську вдачу – жваву, сміливу і щиру.

– Ось вона, моя печера, – мовив він, відкидаючи запону намету. – Там же й сідало.

Всередині, на вбитих у землю палях, розташовувалися рами, на які було напнуто кілька бичачих шкур.

– Дешево і сердито, – зауважив Альбер, роззираючись довкола.

– Дурниці: всього лише тисяча франків готівкою!

– Та ти що? А справи ж хоч рухаються?

– Що тобі сказати… Півроку я насилу зводив кінці з кінцями. Проте тижнів зо два тому мені вдалося знайти ямку, яка принесла мені тисяч десять. Загалом, небагато…

– Не засмучуйся. Я привіз тобі багатство!

– Що ти маєш на увазі?!

– Розповім коротко… Останнім часом я рідко бував у Парижі, зрештою одержав од свого повіреного листа, у якому він сповіщав про те, що весь мій статок ураз розтанув, мов хмарка дорожньої куряви, і то через сумновідомий біржовий крах. Я відразу ж примчав до Парижа, розпродав усю маєтність, виплатився з боргів, і ось, бачиш‚ не маю й копійки за душею.

– Зі мною було так само! Довелося продати навіть маєток Бель-Ер. Я насилу зберіг дві з половиною тисячі річного доходу для своєї бідолашної матері.

– Мені теж вдалося зберегти ферму у Вільрожі, яка приносить… аж триста франків чистого збитку на рік. Але ж треба з чогось жити, а змусити себе до чиновницької служби я не міг… І тоді Анні спала на думку геніальна ідея…

– Анні? – вигукнув Александр. – Хто така Анна?

– Хай йому біс, моя дружина! Я ж бо одружився! Авжеж, ти ж нічого не знаєш. Ми познайомилися півтора року тому зовсім недалеко звідси – у Трансваалі. Міс Анна Смітсон – донька методистського проповідника. Один такий собі пан… словом, один бурмило-бур, справжній бандит, домагався її руки. У нас із ним була дуель, у якій бути за секунданта з його боку зголосився мій нинішній тесть, її батько. Бур стріляв так невлучно, що куля пробила вухо, але не мені, а вельмишановному Божому слузі… Тож не дивно, що вже за тиждень щасливим чоловіком Анни став саме я. Друже мій, кажу тобі, вона – справжня перлина…

– Чудово! – перебив його Александр, усміхаючись. – Але повернімося до геніальної ідеї твоєї дружини.

– Усе просто. Може, тобі відомо, що ще 1750-го, коли Ґрикваланд належав голландцям, місіонери склали мапу, де на цих землях, на той час майже не досліджених, були позначені величезні поклади алмазів. Виявилося, що і кафри, й бушмени використовували ці коштовні камені не тільки як прикраси, а й як знаряддя праці, – наприклад, обробляли ними жорна для млинів… Отже, Анна прочитала мені цілу лекцію про властивості алмазів. Вона, щоб ти знав, народилася в цих місцях, просто у фургоні, коли її татусь проповідував Євангеліє аборигенам. Моя дружина знає п’ять місцевих говірок… Прошу, не підганяй мене! Я вже підходжу до суті. Саме Анна врятувала від смерті одного кафра на ім’я Лакмі, нащадка могутнього вождя. А що чорношкірі вельми вдячні люди, то цей Лакмі прихилився до пасторової родини всією душею, проте за кілька місяців до мого одруження помер від сухот. Незадовго до смерті він подарував своєму доброму янголу, тобто моїй дружині, небачену кількість алмазів, єдиним законним власником яких був він сам. Це кілограмів зо двадцять необроблених камінців – ціла купа. Усе це добро сховане в одному місці, куди ми з тобою й вирушимо…

Александр мовчав.

– Ти язика проковтнув? Скажи бодай слово. Я ж одразу подумав про тебе, адже ти мій найліпший друг… ну ж бо, ладнаймося в дорогу! Ми обидва розбагатіємо. Чи ти сумніваєшся?

– Але…

– Що тебе непокоїть? Ти хочеш і далі гибіти в цій запорошеній дірі? Кажу тобі – у нас є мапа місцевості. Хоча й поганенька. Моєму тестеві довелося складати мапу зі слів Лакмі; преподобний накреслив її на носовій хустинці розчиненим у воді порохом. Але ж ми з тобою не якісь боягузи і неодмінно відшукаємо скарб! Куди ти дивишся? Що там таке?!

– Тихо! – шепнув Александр. – Нас підслуховують!

Він рвучко схопився на ноги, вихопив револьвера і, мов ошпарений, вискочив надвір. За мить повернувся й сказав:

– Якийсь бовдур нажлуктився, як свиня, і валандається, не розбираючи дороги. Мало не зніс мою будку…

– Обережність справді не завадить. Наша балачка не для сторонніх ушей… Тут іще така справа, – Альбер стишив голос. – Можливо, нам знов доведеться зіткнутися з дуелянтом-невдахою. Його брати заприсяглися мене порішити…

– Он воно що! – вигукнув Александр. – Тоді, друже, я їду з тобою!

– Ну нарешті! Впізнаю свого друзяку! Гадаю, впораємося місяців за три, а там одне з двох: або станемо багатшими за Ротшильдів, або доведеться все починати з нуля. Без ілюзій. Прогуляємось, а коли не пощастить, разом візьмемося розробляти якусь ділянку.

– Гаразд! Я завтра ж продам свою концесію, інструменти, намет, решту алмазів – і гайда в дорогу!

– Чому завтра? Чому не зараз же?

– Треба знайти покупця…

– Покупців тут хоч греблю гати. Неподалік я примітив сарайчик якогось торгівця – він продавав консерви і воду. Там, де є торгівля, можна домовитися про що завгодно.

– Ти, мабуть, маєш на увазі власника здоровенного фургона, з двадцятьма биками в упряжці. Він тільки вчора прибув.

– Можливо… Кажу тобі: хутчіше розпродуй усе – і гайда звідси!

Немолодий торговець прийшов, щойно його покликали. Він ретельно оглянув Александрові алмази, обмацав, зважив і купив, а з ними і все інше. Крім грошей – двадцять тисяч франків золотом, торговець на додачу дав Александрові міцну, молоду, проте норовисту конячку. Втім це зовсім не бентежило досвідченого верхівця-француза.

Щойно запали сутінки, троє європейців у супроводі двох чорношкірих покинули копальню і рушили на північ, до країни західних бечуанів, яка починалася всього за кілька кілометрів од Нельсонсфонтейна.

А вже наступного дня, щойно вранішнє сонце виткнулося своїм краєчком над обрієм, копальнею розлетілася чутка про нічне вбивство. Галасливий натовп зібрався навколо фургона, що належав літньому торговцю, а двоє поліцейських тим часом оглядали фургон усередині. Труп старого лежав у калюжі крові при вході. Очі його були широко розплющені, обличчя спотворювала жахлива гримаса. Ніж убивці досі стримів у прохромлених грудях жертви; поряд заклякло тіло сторожового пса – його також зарізали.

У фургоні хтось усе поперевертав догори дриґом, скрізь залишивши криваві відбитки пальців. Скриню для цінностей було зламано і перекинуто, на підлозі валялися алмази, що їх у поспіху не помітили грабіжники.

Відгорнувши запинало у фургоні, поліцейські знайшли двох зв’язаних жінок – вродливу білу дівчину і стару прислугу-негритянку.

– Татку мій! Таточку!! – заламуючи руки, скрикнула дівчина, ступила кілька кроків, заточилася і впала на труп старого.

Це жорстоке вбивство торговця викликало загальне обурення: таких звірячих злочинів на копальні досі не бувало, хоча крадіжки траплялися часто. Розлючений натовп жадав помсти.

Поки нещасну дівчину приводили до тями – її непритомність змінилася жахливою істерикою, один із полісменів намагався бодай щось з’ясувати у старої служниці. Але та нічого не знала: вона спала біля своєї пані, коли чиїсь руки грубо схопили їх обох у темряві й зв’язали пасками.

Вільям Саундерс, який на копальні мав прізвисько «майстер Вілл», перервав допит – зовні долинав лемент розлюченого натовпу, що вимагав суду Лінча. Він із поважним виглядом вийшов із фургона, обвів присутніх байдужим поглядом і промовив:

– То кого, власне, ви збираєтеся лінчувати?

Юрма зашуміла, але поліцейський владним жестом заспокоїв усіх.

– Тихо, джентльмени! – сказав він. – Ідіть і робіть своє! Ми мусимо дбати про вашу безпеку. І я цю справу розплутаю – присягаюся честю!

І натовп, а він складався з людей виснажених, знервованих, що миттєво переходять від однієї до іншої крайності, оглушливо загукав:

– Ура! Слава майстрові Віллу!

Поліцейський повернувся до допиту, але з’ясував небагато. Проте Саундерс ретельно виміряв криваві відбитки, витягнув ніж із грудей торговця, прочитав на ньому назву фірми, що виготовила клинок, і вже зібрався був піти, та раптом помітив невеликий предмет на долівці. Він аж здригнувся з подиву.

Полісмен підняв знахідку, поклав її до кишені й покинув місце злочину.

Поринувши у свої роздуми, він неспішно рушив до халупи, де квартирували поліцейські, коли його стиха покликав високий чолов’яга:

– Містере Саундерс! Ви знаєте, що француз поїхав цієї ночі?

– Який ще француз?

– Той самий, у якого старий учора викупив ділянку, алмази, інструменти і навіть намет.

– Знаю. То й що?

– Чекайте… Француз поїхав з двома білими, яких ніхто раніше на копальні не бачив. Обидва вдягнені так, ніби зібралися в далеку дорогу…

– Друже, ви марно гаєте час.

– Ви так вважаєте? А знаєте, що я знайшов біля французового намету, який торговець так і не встиг розібрати й спакувати? Оці ось піхви. Погляньте, чи не від того вони ножа, що стримів у грудях небіжчика?

– Покажіть!

Піхви прийшлися до міри. Помилитися було неможливо – надто незвичну форму мало знаряддя злочину.

– Убив старого напевно або сам француз, або його дружки… – почув Вільям Саундерс вкрадливий голос і флегматично подумав: «Можливо, звичайно. А втім…»