Читать книгу Викрадачі діамантів - Луи Буссенар - Страница 7

Надворі ще панувала глупа ніч – до світанку залишалося близько трьох годин.

Власник халупи, якого звали Клаас, недарма називав своє житло собачою будкою. Кілька збитих нашвидкуруч дощок, щілини між якими абияк позатикані сумішшю глини з просяною соломою, напівструхлявіле пальмове листя – покрівля, ото й уся архітектура. Меблі для помешкання були також нівроку: замість стільців – черепи буйволів з рогами-підлокітниками, за стола правив широкий пень із запаленою на ньому сальною свічкою, за ліжко – купа чи то ганчір’я, чи зіпрілого листя, попід стіною стояли три старовинні довгоцівкові голландські рушниці з важкими прикладами. Цей допотопний арсенал годі й порівнювати із сучасним карабіном, проте в руках таких влучних стрільців, як бури, він усе ще є дуже небезпечним. На долівці скрізь було порозкидано порожні сакви й бурдюки з бичачої шкури, в які наливають кап-бренді – місцеву виноградну горілку.

У халупі під ту пору зібралася підозріла кампанія. Троє власників рушниць були різного віку, але де в чому схожі між собою. Передусім велетенським зростом, однаковими куртками та штаньми з м’якої шкіри, а також кремезними статурами і неоковирними мармизами жорстоких бузувірів.

Відмінність полягала в особливих прикметах двох із них. Корнеліус був кривий на ліве око – його очну ямку перетинав жахливий шрам. Мабуть, то був слід від пострілу впритул. У Пітера від брів до тімені проліг глибокий рубець, що ділив його шевелюру навпіл. Очевидно, чийсь клинок свого часу так і не зміг розкраяти його чавунну голову. Ця трійця пиячила й теревенила в «собачій будці», раз за разом згадуючи ім’я Альбера де Вільрожа, з чого можна було виснувати, що саме він безпосередньо причетний до бойових поранень Корнеліуса й Пітера.

– Щоб я згорів був у пеклі, коли цього разу не вколошкаю клятого жабоїда! – гарчав хазяїн халупи. – Після зустрічі з ним я сам не свій…

– Клаасе, ти знову за своє. Кинь молоти дурниці!

– Чума б тебе забрала, Корнеліусе! Зарізати людину мені так само легко, як скрутити курчаті в’язи.

– Розумію, коли йдеться про те, щоби шльопнути кафра чи готтентота. Але ж європеєць – то вже зовсім інша справа.

– Велика річ! Кажу ж тобі, я порішив того торгаша разом з його псом, і рука мені не здригнулася… Проте мій заклятий ворог вельми сильний і спритний. Він не боїться нас ні поодинці, ні всіх разом. Поглянь-но на себе, Корнеліусе! Ти, правду сказати, хлопець сміливий, та все ж він всадив тобі револьверну кулю в самісіньке око…

– Ну, влучив. То й що? Я з ним іще поквитаюся за це. Він викликав тебе на дуель, а ти, дурний, погодився – ось і маєш. Схибив. Ще й мало не залишив сиротою дівчину, руки якої домагався!

– Годі каркати! Поглянь на Пітера – це ж об його довбешку зламано шабельний клинок!.. – розлютився Клаас. – Ви обоє, мабуть, забули, що тоді утнув клятий француз. Цілих три тижні він легко обводив нас круг пальця, обходив усі пастки і не навертався на очі. А з ним же була ще й жінка, яку він мусив уберегти за всяку ціну. Справжнісінький демон та й годі! Я й сам уцілів якимось дивом.

– Що ж ти збираєшся робити?

– Я для того й запросив вас до цієї будки, щоб розповісти про свої плани…

Аж ось, невідь звідки, мов з-під землі, до халупи ввалився новий гість, з появою якого Клаас замовк. Попри гострий слух і звірине чуття, ніхто із захмелілої трійці не зауважив, як він увійшов.

– Еге, кого я бачу – чи не його превелебність власною персоною! – вигукнув одноокий Корнеліус. – Звідки ви взялися, панотче?

Гримаса, яка, очевидно, мала означати посмішку, на мить зім’яла обличчя новоприбулого, і воно знову перетворилося на непроникну маску. Він разюче контрастував з компанією, що точила ляси навколо пенькуватого столу: якщо в усіх трьох можна було з одного погляду впізнати бурів, то риси цього, четвертого, видавали уродженця далекої Британії. Проповідник був страшенно худий і кістлявий, пом’ятий сюртук і «підстрелені» штани тільки підкреслювали його хирлявість, а поношений високий циліндр над відстовбурченими волохатими вухами надавав комічного виразу всій його недоладній постаті. Його безбороде зморщене личко, зловісне і водночас якесь сумовите, не викликало бажання жартувати: міцно зціплені безкровні уста і сталеві очі свідчили про холодну й жорстоку вдачу, хоч на вигляд чоловік здавався зниділим і геть сумирним.

Нічого не відповівши, гість клацнув кістлявими пальцями: звук був такий, ніби ляснули кастаньєти.

– Нас ніхто не чує?

– Ні, – було безтурботно відказано й припрошено до столу: – Сідайте, ваша превелебносте. Крізь тутешні кущі й сам сатана не продереться, не знаючи проходу. Та й кому спаде на думку, що бідний проповідник водиться з небезпечними бандитами? На копальні Нельсонсфонтейн усе спокійно. Маємо в запасі ще кілька годин…

– Не гаймо часу. Кажіть, Клаасе. Я волів би знати все про ваші плани.

– До справи, ваша превелебносте! Не варто, я гадаю, повторювати, що роботи додалося, і тепер вона значно важча. Наші фінанси майже вичерпалися. Не те щоб алмазів стали добувати менше – навпаки, але старателі нині обережніші. Скупники озброєні до зубів і поодинці не ходять, поліцейські подвоїли пильність, а товар вивозиться під посиленою охороною. Про те, щоб захопити чарівні камінці силою, годі й думати. Хитрістю пробратися на склад теж неможливо. Ми самі винні, що були занадто зажерливими… Еге ж, отче?

– Згоден.

– Коли б не ви, ваша превелебносте, теліпатися б нам усім давно на добре намилених конопляних мотузках… Тож тільки завдяки вам ми завжди знали про все, що діється на копальні. День у день, година за годиною… Ви діяли так спритно, що навіть сам біс не вгадав би під личиною вірного «слуги Божого» потайні наміри одного з найвідоміших європейських шахраїв…

– Клаасе, не розводьтеся довго.

– Я просто хочу наголосити, що статку ми так і не надбали. Зате ви тепер не бідніші за самого губернатора.

– Усяке буває, брате мій. Нема на те ради! Людина хоч і зветься Божим творінням, проте грішна й недосконала. Взяти хоча б вас. Усі ви непробудні п’яниці й запеклі картярі. Тому й сидите тепер на бобах, і голови вам тріщать од думок, що ж то воно з вами далі буде…

– Тепер про мій план… Може, перехилимо по одній? Горло пересохло.

– Пізніше… Далі, Клаасе.

– Коли я прибув з Кейптауна з копійчаними результатами нашої останньої операції, випадок привів мене до готелю, де зупинився містер Смітсон із донькою і зятем. Ніхто не підозрював, що я тут, поруч із ними, за перегородкою; усі їхні таємниці стали моїми – я жив їхнім життям і пильнував кожен їхній крок… Слід сказати, що я шаленів од краси цієї дівчинки, а француза просто зненавидів…

– Я знаю про це, Клаасе, – перебив його гість голосом, що нагадував скрекіт сарани.

– Отож я й кажу: вони теж залишилися без грошей, – невдоволений тим, що йому не дали розповісти про найніжніші почуття, вів далі оповідач. – У них з’явилася одна божевільна ідея… І мене вона теж надихнула! Ви, мабуть, чули легенду про незліченні скарби кафрських королів, про цілу купу алмазів, захованих десь на Замбезі, недалеко від порогів?

– Пусті теревені, – мовив проповідник. – Ми марно гаємо час…

Клаас похмуро поглянув на нього й промовив:

– Можете мені не вірити. Але місце, де сховано скарби, їм видав нащадок тубільних правителів, кафр Лакмі, незадовго до своєї смерті. У моїх, так би мовити, підопічних є мапа, і вони твердо переконані, що знайдуть той скарб. Інакше чому б Вільрож сам вирушив на пошуки? Я ж потай супроводив його аж до Нельсонсфонтейна. Там він умовив приєднатися до нього свого давнього приятеля – я підслухав, про що вони базікали в його наметі… Сам факт існування цієї купи алмазів не викликає сумніву, і я певен, що вони їх таки знайдуть.

– Ну що ж, зрозуміло. Отже, доведеться йти їхніми слідами, – вирішив проповідник. – Французи самі приведуть нас до скарбу, а коли заволодіють ним, ми напевно знайдемо спосіб звільнити їх від цього непосильного тягаря.

– Мало плентатися за ними назирці – це надто небезпечно, – зневажливо стенув плечима Клаас. – Тут потрібен сильний хід… Може, приєднатися до них? Але ми троє для цього не підходимо – Вільрож занадто добре нас знає.

– А от я цілком можу це зробити, – зауважив псевдопастор, на якого подіяла впевненість бандита. – Крім того, я охоче зустрінуся з нашими колишніми помічниками – західними бечуанами. Їх можна буде пустити по сліду французів, створивши з них щось подібне до почесного конвою з найзапекліших головорізів Південної Африки.

– Недарма я сподівався на вашу допомогу, ваша превелебносте. Ну, а привід для зустрічі з французами і причина приєднатися до них прості: здається, дуже скоро вибухне війна між кафрами й англійцями, маємо всі ознаки цього. Тоді ваша місія – нібито супроводжувати нещасних біженців, змушених покинути рідні місця і рятуватися од війни, утікаючи на північ…

– Непогано! Я вирушаю сьогодні ж, наздожену французів, постараюся будь-що увійти до них у довіру і стати їхнім вірним супутником. А ви тим часом що робитимете?

– Корнеліус і Пітер залишаться тут і чекатимуть на мене. Я ж повернуся до Кейптауна.

– Навіщо?

– Двома словами: необхідно, щоб Анна, Вільрожева дружина, поїхала з міста: доки вона там, їй ніщо не загрожує. А от напасти на неї дорогою і викрасти – раз плюнути…

– Але як ви змусите її виїхати з безпечного місця?

– А ви ж навіщо, ваша превелебносте? Що я неписьменний, то ви просто зараз нашкрябаєте коротенького листа, а заодно і допис до газети. Маєте папір і чим написати кілька слів?

– Знайду.

– Вигадайте такого листа, що його б Вільрож, нібито тяжко поранений, міг продиктувати якомусь приятелеві, а не написав власноруч. Наголосіть, що почувається він вельми зле і потребує ретельного догляду. А доправити лист – то вже мій клопіт. Певен: щойно жінка одержить звістку, вона негайно вирушить у дорогу. Газетний допис нехай буде про вбивство на копальні. Щоб підозра неодмінно впала на француза.

– Та хто в таке повірить?

– Раптовий і поспішний від’їзд його дружини буде схожий на втечу, тож породить додаткові підозри.

– Що це вам дасть, Клаасе?

– Ми закриємо Альберові Вільрожу, хоча б ненадовго, доступ на територію колонії. А допоки жінка його буде в наших руках, він не матиме ані часу, ані можливості, щоб доводити свою невинність. Єдиним його прагненням стане звільнити кохану дружину, але він не зможе звернутися по допомогу ні до англійців, ні до бурів, адже йому загрожуватиме негайний арешт за звинуваченням у вбивстві.

– Добре. Дайте мені чверть години.

Поки гість нашвидку писав цидулку, трійця спрагло прикладалася до бурдюка з кап-бренді.

– От і все, – нарешті мовив превелебний, звертаючись до завсідників халупи. – Тримайте два папірці, Клаасе. Допис для газети складено навпіл, а повідомлення для пані – вчетверо. Глядіть не переплутайте!

– Не хвилюйтеся! І випийте з нами, прошу. Завтра на копальні знайдуть убитого торговця в розграбованім фургоні. Я теж буду там, тож постараюся навести поліцію на хибний слід.

– Але обережніше з поліцейським на ім’я Вільям Саундерс. До речі, ви знайшли у фургоні бодай щось путнє?

– Дрібниці. Мені був потрібен труп, і він там є. А це головне.