Читать книгу Світло між двох океанів - М. Л. Стедман - Страница 11

– Принести тобі чаю? – розгублено запитав Том. Він був практичною людиною: дайте йому точний технічний прилад, і Том дасть йому раду; коли ж щось зламається, він це полагодить якнайкраще. Але перед своєю згорьованою дружиною чоловік відчував себе безпорадним.

Ізабель не підводила голову. Він спробував знову:

– Може, знеболювального?

Доглядачів навчали основ першої допомоги. Цей курс складався з надання порятунку людині, яка тонула, лікування переохолодження та перегріву, дезінфекції ран, навіть азів ампутації. Однак гінекологію упустили, через це Том не мав найменшого уявлення, що робити, коли є загроза викидня.

Після тієї жахливої бурі минуло два дні. Два дні після перших симптомів викидня. І досі юшила кров, і досі Ізабель ніяк не дозволяла Томові послати на материк сигнал про допомогу. Провівши на вахті всю ту божевільну ніч, він нарешті повернувся додому, загасивши маяк перед самим світанням, і відчайдушно хотів спати. Але, ввійшовши до спальні, знайшов скарлючену Ізабель у ліжку, просякнутому кров’ю. Ніколи ще Том не бачив такого спустошеного погляду.

– Мені дуже, дуже шкода, – сказала вона. – Пробач, Томе! – Її знову накрила хвиля болю, і зі стогонами вона притиснула руки до живота, прагнучи, щоб усе це нарешті закінчилося. – Навіщо викликати лікаря? Дитини не повернеш. – Її погляд блукав кімнатою. – Невже я безнадійна? – прошепотіла Ізабель. – Для інших жінок народити дитину так само легко, як упасти з дерева.

– Із, кохана, припини!

– Це моя провина, Томе. Тільки моя.

– Неправда, Ізі! – Він пригорнув дружину до своїх грудей і знову й знов цілував її волосся. – Будуть ще діти. Одного дня, коли наших п’ятеро діточок бігатимуть повсюди й крутитимуться під ногами, все це здасться тобі страшним сном. – Чоловік накрив її плечі шаллю. – Сьогодні так гарно надворі. Давай посидимо на веранді. Це піде тобі на користь.

Подружжя сиділо поруч у плетених кріслах, Ізабель вкрилася картатим блакитним пледом. Вони стежили за рухом сонця по осінньому небу.

Ізабель згадала, що, коли вперше ступила на острів, її вразила пустельність цього місця, наче воно було чистим полотном. Та згодом жінка побачила його таким, яким бачив Том, почала помічати найменші зміни. Як збиралися хмари та котилися небом; що форма хвиль залежала від вітру та пори року, і якщо добре знаєшся на водяних валах, то зможеш передбачити погоду на завтра. Також вона познайомилась із птахами, що час від часу долітали сюди наперекір усьому й або носилися за вітром, наче насіння, або сиділи на пляжі, ніби викинуті на берег водорості.

Вона поглянула на дві сосни й раптом заплакала, відчувши їхню самотність.

– Якби тут був ліс, – мовила несподівано. – Я сумую за деревами, Томе. Я сумую за їхнім листям, запахом, різноманіттям. Томе, мені так бракує тварин. Я так сумую за кенгуру! Мені так всього цього бракує!

– Я знаю, серденько.

– А ти хіба ні?

– У цьому світі все, що мені потрібне, – ти, і ти тут, поруч. Усе інше владнається. Просто треба, щоб минув час.

Як старанно Ізабель не витирала пилюку, та її тонка м’яка вуаль покривала все: і їхню весільну світлину, і фото Г’ю та Алфі в солдатських мундирах того тижня 1916 року, коли вони записалися добровольцями [7]. На обличчях братів грали посмішки, наче їх щойно запросили на вечірку. Вони були не найкрутішими хлопцями в Австралійських імперських силах, та завзяті й такі хвацькі у своїх новеньких фетрових капелюхах із широкими крисами.

Її скринька для шиття була досить охайною, але не такою бездоганною, як у її матері. Блідо-зелена підкладка лежала, заколена голками й шпильками, однак основні деталі хрестильної сорочки були не зшиті, робота, мов зламаний годинник, зупинилась на середині стібка.

У скриньку для прикрас, яку зробив для неї Том, Ізабель поклала невелику низку перлів, Томів весільний подарунок. Поряд зі скринькою на її туалетному столику були тільки щітка для волосся та черепахові гребінці.

Ізабель увійшла до вітальні й роздивилася навкруги: пилюка, тріщина в штукатурці біля віконної рами, темно-синій килим із розтріпаними краями. Камін варто було б вимести, підкладка в шторах почала осипатися через постійний вплив екстремальних погодних умов. Але проста думка про всю цю роботу забирала в Ізабель більше сили, ніж вона мала. А лише кілька тижнів тому жінка була переповнена очікуванням і бадьорістю. Тепер кімната здавалась їй труною, а її життя зупинилося на самій межі.

Ізабель розгорнула фотоальбом, мамин подарунок, зроблений донці перед від’їздом, із дитячими фотографіями, на звороті яких стояв штамп з назвою фотостудії «Ґатчерз». Там також була весільна світлина батьків, фото дому. Вона провела пальцем по столу, затримавшись на мереживній серветці, яку її бабуся зробила для свого посагу. Підійшла до піаніно і підняла кришку.

Горіховий корпус тріснув у кількох місцях. Над клавіатурою зроблений напис золотом: Ейвелстафф, Лондон. Вона часто уявляла собі подорож інструмента до Австралії та інші можливі варіанти його життя. Піаніно могло б опинитися в англійському будинку чи школі, прогинатися під тягарем неправильних тональностей, що їх відігравали б маленькі невпевнені пальчики, а можливо, навіть на сцені. Проте через найнесподіваніші обставини на його долю припав цей острів, де голос інструмента вкрали самотність та погода.

Вона натиснула «до» третьої октави так повільно, що звуку не було. Тепла клавіша зі слонової кістки здавалася гладкою, немов рука її бабусі, і цей дотик переніс жінку в ті післяобідні уроки музики, коли вона програвала гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку, спершу одну октаву, потім дві, три. Ізабель згадала звук удару по дереву м’яча для крикету, коли Г’ю та Алфі пустували надворі, поки вона, «маленька леді», набувала «досягнень» і слухала, як її бабуся вкотре пояснювала важливість підтримувати зап’ястя піднятими.

– Знову цей дурний зворотний напрямок! – скиглила дівчинка.

– Але ж ти непогано даєш цьому раду, люба, – зазначила її бабуся.

– Ба, можна я трохи пограю в крикет? Лише трішки, і відразу повернусь.

– Крикет – гра не для дівчат. Усе, годі! Граємо етюд Шопена. – І вона гортала книжку, всю вкриту позначками олівцем і маленькими відбитками пальців зі слідами шоколаду.

Ізабель знову провела пальцем по клавіші. Вона відчула раптову тугу й не лише за музикою, а й за тими часами, коли могла б вибігти надвір, підтягнувши спідницю, і грати з братами в крикет, ставши на ворітцях. Жінка натискала на інші клавіші, наче вони були здатні перенести її в ті дні. Але єдиним звуком став приглушений тріск деревини там, де стерлася повсть.

– Який у цьому сенс? – Вона знизала плечима, коли увійшов Том. – Така його доля. Як і моя. – І вона розплакалась.

Кілька днів по тому вони разом стояли біля кручі. Том міцніше вбив у землю хрестик, котрий зробив з якоїсь деревини, що її прибило до берега. На прохання дружини він вирізьбив там «31 травня 1922 року, Вічна пам’ять».

Чоловік узяв лопату і вирив яму для куща розмарину, який Ізабель викопала з грядки. Його дедалі сильніше нудило, бо удари по хресту та копання ями розбудили давні спогади. І хоча завдання вимагало незначних фізичних зусиль, долоні чоловіка спітніли.

Стоячи на скелі, Ізабель спостерігала, як знизу в черговий раз швартується «Віндворд Спірит». Ральф і Блуї досить скоро піднімуться сюди, тому йти їм назустріч немає потреби. Вони перекинули трап, і, на її здивування, з ними зійшов третій чоловік. Хоча ремонтну бригаду на маяк не викликали.

Том піднімався стежкою, тоді як решта троє затрималися на причалі. Незнайомець із чорною сумкою, здавалося, не міг оговтатися після подорожі.

Коли Том підійшов до Ізабель, її обличчя перекривилося від гніву.

– Як ти посмів!

Том похитнувся.

– Як я посмів?

– Я ж тобі заборонила, а ти все одно вчинив на власний розсуд! Можеш негайно відправити його назад. Не треба було турбуватися й привозити його сюди. Він тут небажаний гість.

Ізабель завжди мала вигляд дитини, коли сердилася. Том хотів було розсміятися, та його усмішка ще більше розлютила її. Вона вперлась руками в стегна.

– Я ж казала тобі, що мені не потрібен лікар, але ти все вирішив за моєю спиною. Я не збираюся чекати, поки він мене огляне, розпитає і розкаже мені про те, що я й так знаю. Тобі має бути соромно за себе! Можеш сам подбати про них, про всіх трьох.

– Ізі, – покликав Том. – Ізі, постривай! Не дихай вогнем, люба. Він не… – Але жінка була вже надто далеко й не розчула решти слів.

– Ну і? – запитав Ральф, коли підійшов до Тома. – Як вона це сприйняла? Зраділа немов дитина!

– Не зовсім, – Том стис кулаки в кишенях.

– Але… – Ральф подивився на нього з подивом. – Я думав, що вона буде в захваті. Фреда використала весь свій шарм, щоб переконати його приїхати, бо моя дружина не дуже любить кокетувати!

– Вона… – Том вагався, чи слід пояснювати. – Ізабель хибно все зрозуміла. Вибач. Вона наче сказилася. А коли Ізі в такому стані, все, що можна зробити, – просто, як кажуть моряки, «задраїти люки» й чекати, поки вона заспокоїться. Тобто, боюся, сьогодні я сам робитиму канапки на обід.

До них підійшли Блуї та той чоловік. Познайомившись, усі четверо рушили до будинку.

Ізабель сиділа на траві під скелею, яку вона охрестила Зрадницькою. Усередині в неї все кипіло. Вона лютувала від самої думки про те, що всім є діло до її «брудної білизни». Жінка не хотіла, щоб про це знали Ральф і Блуї. Вони, ймовірно, всю поїздку обговорювали її найінтимніший сором і бозна-що ще. Те, що Том викликав лікаря проти її волі, вона вважала зрадою.

Ізабель застигла, спостерігаючи за океаном, вітром, який збивав хвилі, хоча зранку вода була гладенькою, ледь починало рябіти. Минуло кілька годин. Жінка зголодніла. Вода заколихувала її. Але вона не хотіла навіть наближуватися до будинку, поки там лікар. Натомість зосередилася на дрібницях, що її оточували: розглядала будову кожного листочка, його насичену зелень, прислуховувалася до звуків вітру, води, криків птахів. Раптом вона почула сторонній звук: наполеглива нота, коротка, повторювана. Він долинав з маяка? З будинку? Це не звичний брязкіт металу, що часто доносився з майстерні. Вона почула його знову, цього разу в іншій тональності. Вітер на Янусі якимось чином розбивав звуки на окремі частоти, спотворюючи їх, коли вони перетинали острів. Дві чайки сіли на берег неподалік і почали сваритися за рибину, заглушивши той слабкий звук.

Ізабель повернулася до своїх думок, поки знову безпомильно не вловила звук, принесений вітром. Це була гама: з помилками, але вона раз по раз ставала дедалі кращою.

Жінка ніколи не чула, щоб Ральф чи Блуї згадували, ніби грають на піаніно, а Том не зіграє за жодні гроші. Напевно, це той жахливий лікар вирішив-таки приткнути свої пальці туди, де не треба. Вона ніколи так і не витиснула з фортепіано жодної мелодії, а тепер воно заспівало. Розлючена, Ізабель побігла стежкою, ладна відігнати непроханого гостя від інструмента, від свого будинку.

Вона проминула господарські споруди, де Том, Ральф і Блуї викладали мішки борошна.

– Привіт, Іза… – Ральф спробував почати розмову, але жінка пройшла повз нього в будинок.

Вона ввірвалася до вітальні.

– З вашого дозволу, це дуже делікатний музичний інструмент… – почала, однак замовкла, збентежившись від вигляду фортепіано. Воно було повністю розібране, поруч стояла відкрита коробка інструментів, а незнайомець малесеньким ключем повертав гайку над однією з мідних басових струн, натискуючи відповідну клавішу.

– Муміфікована чайка. Ось у чому ваша проблема, – сказав він, не озираючись. – Одна з них. Вона й добрих двадцять років у піску, солі та бозна-чому. Після того як я замінив повсть на деяких молоточках, звук стане кращим. – Він продовжував натискати клавіші та підтягував струни, поки говорив. – Я всякого набачився за свій вік. Мертві пацюки, бутерброди, іграшковий кіт. Я міг би написати книжку про речі, що врешті-решт потрапляють усередину фортепіано, хоча зовсім не розумію, яким чином вони опиняються там. Б’юсь об заклад, чайка туди сама не залетіла.

Ізабель так розгубилася, що втратила здатність розмовляти. Її рот був усе ще розтулений, коли вона відчула руку на своєму плечі. Повернувшись, побачила Тома й почервоніла, мов буряк.

– Здивована? – запитав він і поцілував її у щоку.

– Ну… Ну, це було… – Ізабель принишкла.

Він оповив рукою талію дружини, і, постоявши мить чолом до чола, вони вибухнули сміхом.

Наступні дві години Ізабель спостерігала за настроювачем, поки він домагався виразнішого звучання, програвав ноти знову й знов, щоразу голосніше, і закінчив, програвши «Алілуя», фрагмент із твору Генделя.

– Я зробив усе, що міг, пані Шерборн, – сказав він, збираючи свої інструменти. – Насправді його краще б у майстерню привезти, але поїздка туди і назад наробить стільки ж шкоди, як і добра. Звуки вельми не ідеальні, однак грати можна. – Він витягнув стілець з-під фортепіано. – Спробуйте!

Ізабель сіла за інструмент і зіграла гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку.

– Набагато краще, ніж раніше! – сказала вона й перейшла на арію Генделя, граючи по пам’яті, коли хтось відкашлявся. Це був Ральф, він стояв позаду Блуї у дверному отворі.

– Не зупиняйся! – попросив Блуї, побачивши, що вона повернулася для привітання.

– Я поводилася жахливо, пробачте! – сказала Ізабель, збираючись підвестися.

– Зовсім ні, – відповів Ральф. – Ось. Це від Гільди, – додав він, витягуючи з-за спини щось перев’язане червоною стрічкою.

– О! Можна відкрити це зараз?

– Звичайно! Якщо я докладно їй усе не розповім, вона продзижчить мені всі вуха!

Ізабель, позбувшись обгортки, знайшла під нею «Ґольдберґ-варіації» Баха.

– Том вважає, що ви зможете зіграти таке… із залющеними очима.

– Я не грала це вже багато років. Але я їх дуже люблю! Дякую вам! – Вона обняла Ральфа й поцілувала його в щоку. – І тобі теж, Блуї, – додала Ізабель і випадково поцілувала чоловіка в губи, бо той саме повертався.

Зашарівшись, він опустив погляд.

– Я не маю до цього жодного стосунку, – сказав Блуї, але Том заперечив.

– Не вір жодному слову! Він їхав аж в Олбані, щоб привезти настроювача. Це вчора зайняло весь його день.

– У такому разі ти отримуєш ще один поцілунок, – сказала вона й поцілувала його в іншу щоку. – І ви теж! – додала, поцілувавши заразом і настроювача.

Тієї ночі, коли Том перевіряв гартівну сітку, до нього доносилися серенади Баха, розмірені ноти піднімалися сходами маяка і дзвеніли навколо світлової камери, пурхаючи між призмами. Так само, як і ртуть, завдяки котрій рухався освітлювальний механізм, таємничою була й Ізабель. Вона мала вміння лікувати та отруювати, здатність нести на собі всю тяжкість світла, але могла й розпорошитися на тисячі невловимих частинок, плинучи у всіх напрямках, рятуючись від себе. Том вийшов на галерею. Коли вогні «Віндворт Спірит» зникли за обрієм, тихо помолився за Ізабель та їхнє спільне життя. Повернувшись, узяв вахтовий журнал і написав у колонці «Примітки» за середу, 13 вересня 1922 року: «Човном прибув відвідувач, Арчі Поллок, настроювач фортепіано. Попередній дозвіл надано».