Читать книгу Світло між двох океанів - М. Л. Стедман - Страница 7

Через півроку Том знову насолоджувався гостинністю пані Мювет за несподіваної причини: посада доглядача маяка на Янусі стала постійною. Замість того щоб вставити собі клепку, Тримбл Докерті втратив ще кілька та кинувся з величезної гранітної кручі в Олбані. Очевидно, він був переконаний, що стрибає в човен, яким керувала його кохана дружина. Через це Тома викликали на материк, щоб обговорити все, заповнити деякі папери й надати йому відпустку, перш ніж він офіційно обійме цю посаду. На ту пору він так добре проявив себе, що у Фримантлі навіть не шукали когось іншого на це місце.

– Ніколи не варто недооцінювати важливість хорошої дружини, – сказав капітан Ґезлак, коли Том уже збирався виходити з кабінету. – Стара Мойра Докерті так довго прожила з Тримблом, що й сама могла б працювати доглядачем. Лише особливі жінки зможуть жити на маяку. Якщо знайдеш таку, дій швидко, щоб не впустити її. Та май на увазі, зайвий поспіх тут теж не доречний…

Повертаючись до пані Мювет, Том згадав про дрібнички Докерті, що залишилися на маяку: в’язання й цілу банку льодяників його дружини в буфеті. Людей немає, а їхній слід не зник. І він подумав про розпач чоловіка, якого згризла туга. Адже це не війна підштовхнула його до краю кручі.

Через два дні після повернення в Партаґез Том сидів як на голках у вітальні Ґрейсмарків, де батьки трусилися над своєю єдиною донькою, немов орли над пташеням. Намагаючись вигадати доречні теми для розмови, молодий чоловік застряг на погоді, особливо надмірному вітрі та кузенах Ґрейсмарків в інших частинах Західної Австралії. Відносно легко Том відводив розмову від своєї скромної особи.

Проводивши його до воріт, Ізабель запитала:

– Коли ти повертаєшся на Янус?

– Через два тижні.

– Тоді нам потрібно використати цей час по максимуму, – сказала вона, наче підсумовуючи довгу дискусію.

– Справді? – мовив Том, зрадівши і водночас здивувавшись. Він почувався так, ніби все вирішують за нього.

– Справді, – усміхнулася Ізабель, і в очах дівчини блиснуло таке світло, що Томові здалося, він міг побачити її душу: ту чистоту та відкритість, які його приваблювали. – Приходь завтра. Я зготую щось на пікнік. Ми можемо посидіти на березі затоки.

– Напевно, краще спершу спитати у твого батька? Чи матері? – Він скоса поглянув на неї. – Тобто не вважай мене неввічливим, але скільки ж тобі років?

– Я досить доросла, щоб піти на пікнік.

– А якщо перевести в цифри, це…

– Дев’ятнадцять. Майже. Тому з батьками я поговорю сама, – сказала вона і, помахавши йому рукою, попрямувала до будинку.

Том ішов до пані Mювет легким кроком. Він не розумів чому. Адже нічого не знає про цю дівчину, крім того, що вона багато усміхається і йому було добре з нею.

Наступного дня Том підходив до будинку Ґрейсмарків не стільки знервований, як здивований, що так скоро знову повертається сюди.

Відчинивши двері, пані Ґрейсмарк усміхнулася.

– Милий і пунктуальний, – зазначила вона, ніби зробивши помітку у своєму невидимому списку.

– Армійська звичка… – сказав Том.

Ізабель з’явилася з кошиком для пікніка, який вона передала йому.

– Ти відповідаєш за те, щоб донести все цілим, – промовила дівчина й повернулася поцілувати маму в щоку. – Па, мам, побачимося.

– Тримайся подалі від сонця. Ти ж не хочеш зіпсувати шкіру веснянками, – сказала пані Ґрейсмарк дочці. Потім суворо поглянула на Тома і продовжила: – Приємного відпочинку! Не засиджуйтеся допізна.

– Спасибі, пані Ґрейсмарк! Не будемо.

Ізабель показувала дорогу. Минувши кілька вуличок на околиці міста, вони вийшли до океану.

– Куди ми йдемо? – запитав Том.

– Сюрприз.

Вони брели ґрунтовою дорогою, що вела до мису, оточеного густими низькорослими деревами, не схожими на тих лісових гігантів за милю чи більше звідси. Однак ці міцні приземкуваті деревця справлялися і з сіллю, і з поривами вітру.

– Ще добрий відтинок шляху. Ти ж не дуже втомлений? – запитала Ізабель.

Молодий чоловік розсміявся.

– Гадаю, що обійдуся без ціпка.

– Я просто подумала, що на Янусі ти стільки не ходиш, правда?

– Повір, щоденний багаторазовий біг вгору-вниз сходами маяка допомагає підтримувати форму. – Він і досі приглядався до цієї дівчини та її виняткової здатності захоплювати його зненацька своїми словами.

Дерев ставало щораз менше, а шум океану наростав.

– Думаю, Партаґез видається тобі смертельно нудним після Сиднея, – зважилася промовити Ізабель.

– Насправді я не провів тут стільки часу, щоб порівнювати.

– Знаю, але Сидней мені здається величезним, шумним і дивовижним. Велике місто.

– Порівняно з Лондоном це просто дрібна рибка.

Ізабель зашарілася.

– Я і не знала, що ти там був. Оце справжній мегаполіс! Може, і я колись його відвідаю.

– Я б тобі не радив. Лондон був досить непогожим щоразу, коли я приїжджав туди у відпустці. Сіро, похмуро й жахливо холодно. Як на мене, Партаґез кращий.

– Ми наближаємося до наймальовничішої частини шляху. Принаймні на мою думку. – За деревами з’явився перешийок, що виступав далеко в океан. То була довга відкрита смуга землі завширшки в кілька сотень ярдів, яку з усіх боків омивали хвилі океану. – Це серце мису Партаґез, – сказала Ізабель. – Моє улюблене місце знизу, ліворуч, між тих великих валунів.

Вони дійшли аж до центру перешийка.

– Постав кошик і йди за мною, – мовила дівчина і без попередження, знявши туфлі, побігла до чорних гранітних валунів, що розсипались по воді.

Том наздогнав її аж на самому краю. Валуни утворювали коло, всередині якого хлюпотіли та вирували хвилі. Ізабель лягла на землю, поклавши голову на самий край обриву.

– Слухай! – сказала вона. – Просто прислухайся до звуків води, тут наче в печері чи в соборі.

Щоб почути все, Том нахилився вперед.

– Раджу тобі прилягти, – сказала вона.

– Для того, щоб краще чути?

– Ні. Щоб тебе не змило. Тут морський гейзер. Якщо неочікувано прийде велика хвиля, ти опинишся знизу, між каменів, перш ніж усвідомиш це.

Том ліг поряд з нею і опустив голову над океаном, де луною відбивався рев та шум хвиль.

– Нагадує Янус.

– Який він? Різне розказують, але насправді ніхто, крім доглядача та чоловіків із човна, там не був. Іще якось лікар багато років тому, коли там на карантині стояло судно з хворими на тиф.

– Знаєш, це як… Немає більше такого місця на землі. У нього власний світ.

– Кажуть, там жорстко, погода не радує.

– Трохи є.

Ізабель сіла.

– Тобі там самотньо?

– Я занадто зайнятий, щоб бути самотнім. Завжди потрібно лагодити, перевіряти, зафіксовувати.

Вона схилила голову набік, наче сумніваючись, але вголос не заперечила.

– Тобі там подобається?

– Так.

Тепер Ізабель розсміялася.

– Ти зайвого не бовкнеш, так?

Том підвівся.

– Голодна? Уже десь під обід.

Він узяв Ізабелину руку й допоміг дівчині підвестися. Яка мініатюрна м’яка ручка, хоча долоня й укрита твердим піском! У його руці вона була такою тендітною.

Ізабель виклала бутерброди з ростбіфом, імбирне пиво, потім – фруктовий пиріг та соковиті яблука.

– Значить, ти пишеш усім доглядачам, які служать на Янусі? – запитав Том.

– Усім! Їх не так багато, – сказала Ізабель. – Ти перший новенький за чимало років.

Якусь мить Том вагався, наважуючись поставити наступне запитання.

– Чому ти мені написала?

Вона посміхнулася йому і, перш ніж відповісти, зробила ковток імбирного пива.

– Може, тому, що з тобою весело годувати чайок? Може, через те, що мені було нудно? А можливо, я ще ніколи раніше не відсилала листи на маяк? – Вона прибрала пасмо волосся з очей і подивилася вниз, на хвилі. – А що, не варто було?

– О, ні! Я не… Я маю на увазі… – Том витер серветкою руки. Вона знову захопила його зненацька. Це було для нього нове, незвичне відчуття.

Том та Ізабель сиділи на краю причалу в Партаґезі. Був кінець грудня 1920 року. Легкий вітерець награвав свої мелодії, поплескуючи хвильками по бортах човнів і поскрипуючи снастями на щоглах. На поверхні води відбивалися портові вогні, а небом розси´палися зорі.

– Але я хочу знати все, – промовила Ізабель, теліпаючи босими ногами над водою. – Як ти можеш сказати: «Більше нічого додати»? – Вона вже витягнула основну інформацію про освіту в приватній школі, про навчання в університеті Сиднея та диплом інженера, але дедалі більше роздратовувалася. – Я могла тобі багато всього розповісти: про мою бабусю і про те, як вона вчила мене грати на піаніно, а також все, що пам’ятаю про мого дідуся, хоча він помер, коли я була маленькою. Можу розказати тобі, як це – бути дочкою директора школи в місті, подібному до Партаґеза. Я можу розповісти про моїх братів, Г’ю та Алфі, і про те, як ми колись тинялися на невеликій шлюпці, ловили рибу на річці. – Вона подивилася на воду. – Я й досі сумую за тими часами. – Намотавши пасмо волосся на палець, замислилась, потім глибоко вдихнула. – Людина наче… нова галактика, що чекає, щоб її відкрили. І я хочу відкрити для себе тебе.

– Що ще ти хочеш знати?

– Скажімо, про твою сім’ю.

– У мене є брат.

– Можна якось дізнатися його ім’я чи ти забув?

– Його так просто не забудеш. Сесил.

– А що з твоїми батьками?

Том відвів погляд на ліхтар, закріплений зверху на щоглі.

– А що з ними?

Ізабель сіла та зазирнула в глиб його очей.

– Цікаво, що там у твоїй голові?

– Мама вже померла, а з батьком я стосунків не підтримую. – Шаль сповзла з плеча Ізабель, і він знову його накрив. – Ти не замерзла? Хочеш додому?

– Чому ти уникаєш розмови про це?

– Я розкажу, якщо ти дійсно того бажаєш. Просто я не хотів би цього. Іноді минуле варто залишати в минулому.

– Твоя сім’я ніколи не залишиться в минулому. Ти всюди носиш її із собою.

– Як це не прикро.

Ізабель випросталась.

– То не має значення. Ходімо! Мама і тато, мабуть, хвилюються, де ж це ми, – сказала дівчина, і вони тихо пішли до пристані.

У ту ніч, лежачи в ліжку, Том подумки повернувся в дитинство, про яке так хотіла дізнатися Ізабель. Він дійсно ніколи не говорив на цю тему із жодною людиною. Але, поринувши в спогади, знову відчув раптовий біль, наче провів язиком по зламаному зубу. Він ще раз побачив себе восьмирічним хлопчиком, що смикає батька за рукав і плаче: «Будь ласка! Будь ласка, нехай вона повернеться! Прошу тебе, тату! Я люблю її». І батько, забравши його руку, як щось неприємне, каже: «Не згадуй більше про неї в цьому будинку. Чуєш, сину?»

Коли батько вийшов із кімнати, брат Тома, Сесил, старший від нього на п’ять років і на ту пору значно вищий на зріст, загиливши йому по потилиці та процідивши крізь зуби: «Я ж казав, що ти ідіот. Казав тобі промовчати», пішов слідом за татом, таким же замашистим кроком, залишивши маленького хлопчика одного посеред вітальні. Том витяг із кишені мереживну хусточку, що пахла парфумами його матері, і притулив до щоки, подалі від сліз і сопливого носа. Він не збирався скористатися нею, просто хотів доторкнутися до тканини, відчути запах маминих парфумів.

Том згадав величний порожній будинок: мертву тишу, що в кожній кімнаті мала свій звук, кухню, де пахло карболкою і яку утримувала в бездоганній чистоті ціла династія хатніх робітниць. У пам’яті сплив жахливий запах мильних пластівців «Люкс», і його горе, коли він побачив, що мамину хусточку випрала та накрохмалила пані Та-чи-Інша після того, як знайшла її в кишені шортів і, само собою, кинула до прання, таким чином знищивши запах його матері. Він обшукав будинок, усі закутки, шафки, щоб знайти той слабкий солодкуватий аромат. Але навіть в її спальні стояв запах поліролю та нафталіну, наче її духу нарешті позбулися.

У Партаґезі, коли вони сиділи в чайній, Ізабель знову спробувала поговорити про минуле.

– Я не намагаюся щось приховати, – сказав Том. – Насправді копирсатися в минулому – даремне марнування часу.

– Справа не в допитливості. Просто в тебе було ціле життя, ціла історія до того, як я з’явилася. Я тільки намагаюся зрозуміти всі ці речі. Зрозуміти тебе. – На мить завагавшись, вона делікатно запитала: – Якщо не можна розмовляти про минуле, чи дозволено мені торкнутися майбутнього?

– Нам не слід упевнено говорити про майбутнє, якщо ти про це. Ми можемо обговорювати тільки те, як уявляємо собі його або чого бажаємо. Це не те саме.

– Добре, і чого ж ти тоді бажаєш?

Том на мить замовк.

– Життя. Думаю, цього мені достатньо. – Він глибоко вдихнув і повернувся до неї. – А як щодо тебе?

– О, у мене постійно багато бажань! – вигукнула Ізабель. – Я хочу, щоб під час пікніка в недільній школі була хороша погода. Я хочу, тільки не смійся, гарного чоловіка і повний дім дітей. Хочу, щоб якось м’яч для крикету розбив вікно, щоб із кухні долинав запах тушкованого м’яса. Щоб дівчатка хором співали різдвяних пісень, а хлопці грали у футбол… Я не можу собі уявити майбутнє без дітей. А ти? – Вона, здавалося, на мить замислилась, перш ніж сказати: – Певна річ, саме зараз я ще не хочу дитини. – Ізабель вагалася. – Не так, як Сара.

– Хто?

– Моя подруга, Сара Портер. Колись жила вниз по вулиці. Ми гралися разом на дитячому майданчику. Оскільки вона була трохи старшою, то їй завжди припадала роль матері. – Ізабель спохмурніла. – Вона завагітніла, коли їй було шістнадцять. Батьки відправили її в Перт, подалі від людських очей. Примусили віддати дитину в дитячий будинок. Їй сказали, що його усиновлять, але він був клишоногий.

Пізніше вона одружилася і про дитину зовсім забулося. Одного дня Сара попросила мене поїхати з нею в Перт, щоб таємно відвідати дитячий будинок. Той притулок був лише за кілька метрів від справжньої божевільні. Томе, ти ніколи не бачив стільки маленьких сиріток в одній кімнаті! Ніхто їх там не любить. Сара не могла й натякнути чоловікові, бо він би негайно виставив її за двері з речами. Він і досі нічого не знає. Її дитина була там аж доти, а вона могла лише подивитися на неї. Дивно те, що, тільки поглянувши на їхні маленькі личка, розплакалась я, а не вона. Це мене дуже зачепило. Відправити маленького в дитячий будинок – це нібито прямо в пекло.

– Дитині необхідно мати маму, – сказав Том, задумавшись про своє.

– Тепер Сара живе в Сиднеї, і я більше не отримувала від неї звісток, – промовила дівчина.

Ці два тижні Том та Ізабель бачилися щодня. Коли Білл Ґрейсмарк вирішив обговорити з дружиною пристойність таких «прогулянок», вона сказала: «Білле, життя таке коротке. Наша дочка – розумниця, вона має голову на плечах. Крім того, тепер мало шансів знайти хлопця, у якого є всі кінцівки. Дарованому коневі…»

Вона знала, що Партаґез – невелике містечко. Там ніде сховатися. Десятки очей і вух повідомили б їй про найменші ознаки негожої поведінки.

Тома дивувало, наскільки йому хотілося бачити Ізабель. Якимось чином вона пробила його захисну броню. Чоловікові подобалися її розповіді про життя в Партаґезі та про історію містечка: про те, чому французи вибрали таку назву для цього місця між океанами. Виявляється, у французькій це слово має два значення: «той, що розділяє» та «той, що вміє ділитися з іншими». Ізабель розказувала про те, як упала з дерева і зламала руку, про день, коли разом з братами вони намалювали на козі пані Мювет червоні плямки та завітали до неї, щоб сказати, що в кози кір. Тихо, часто запинаючись, дівчина розповіла йому про смерть братів у битві на Соммі і те, як вона хотіла, щоб батьки знову почали посміхатися.

Том трохи переймався. Містечко Партаґез невелике. Вона була набагато молодшою за нього. Він, імовірно, ніколи знову не побачить її, повернувшись на маяк. Хтось, може, й скористався б із ситуації, але для Тома поняття честі не пустий звук. Саме воно допомогло йому залишитися собою і зберегти повагу до себе під час війни.

А Ізабель навряд чи змогла б висловити словами нове зворушливе відчуття, яке вона переживала щоразу, коли бачила цього чоловіка. Було в ньому щось таємниче: він усміхався, та, здавалося, водночас був десь далеко. Вона хотіла дістатися до самої його суті.

Якщо війна й навчила дівчину чогось, то це не приймати нічого як належне; відкладати на потім те, що мало значення, було небезпечно. Життя могло вирвати у вас із рук те, що ви цінували, і більше не повернути. Ізабель почала відчувати термінову необхідність скористатися можливістю, поки це не зробив хтось інший.

Увечері, перед тим як він мав повертатися на Янус, вони йшли вздовж пляжу. Хоча було лише 2 січня, здавалося, минуло багато років, відколи Том уперше висадився в Партаґезі півроку тому.

Ізабель поглянула на море, туди, де, мабуть, на краю світу сонце сповзало з неба в сірі води. Вона запитала:

– Томе, можу я попросити тебе про послугу?

– Так. Що саме?

– Я тут подумала, – сказала дівчина, не сповільнюючи темп, – міг би ти мене поцілувати?

Том вирішив, що через вітер він не розчув слова, і, оскільки вона не зупинилася, намагався розібратися, що ж дівчина могла йому сказати.

Він припустив, що то було «сумувати».

– Звичайно, я сумуватиму за тобою. Можливо, ми побачимося, коли мені дадуть наступну відпустку?

Вона дивно поглянула на нього, і він почав хвилюватися, що сказав щось не те. Навіть у присмерку її обличчя здавалося червоним.

– Я… я… Пробач, Ізабель. Я не дуже вмію говорити… в подібних ситуаціях.

– Яких ситуаціях? – запитала вона, вражена думкою, що, можливо, таких, як вона, у нього багато. Дівчина в кожному порту.

– Таких, як прощання. Я звик бути сам. І звик до твоєї компанії. Але перехід від одного до іншого змушує мене нервувати.

– Тоді я полегшу тобі життя. Я просто піду. Зараз. – Вона різко повернулася й попрямувала від нього.

– Ізабель! Ізабель, постривай! – Він, наздогнавши дівчину, схопив її за руку. – Я не хочу, щоб ти так просто пішла. І я виконаю твоє бажання, я сумуватиму за тобою. З тобою… з тобою так добре.

– Тоді візьми мене на Янус.

– Що? Ти хочеш роздивитися там?

– Ні. Жити там.

Чоловік розсміявся.

– Боже, дивні в тебе інколи жарти.

– Я серйозно.

– Це неможливо, – промовив Том, хоча щось в її погляді говорило йому про те, що таки можливо.

– Чому ні?

– Існують сотні причин. Перше, що спадає мені на думку, – єдина жінка, якій дозволять перебувати на Янусі, – це дружина доглядача.

Вона нічого не сказала, тому він трохи схилив голову, наче це допомагало йому зрозуміти.

– То одружись зі мною!

Він кліпнув.

– Ізі, я майже не знаю тебе! Крім того, ми ж навіть… Ми ж ніколи навіть не цілувались, врешті-решт.

– Нарешті! – сказала вона, ніби розв’язок був очевидним як Божий день.

Вона стала навшпиньки і прихилила його голову до себе. Перш ніж він зрозумів, що відбувається, Ізабель невміло, однак гаряче поцілувала його. Він відсторонився від неї.

– Це небезпечна гра, Ізабель. Не можна ні з того ні з сього цілувати хлопців, якщо це несерйозно.

– Але це серйозно.

Том подивився на неї. В очах Ізабель сяяв виклик, а її маленьке підборіддя трималося гордо. Варто лише переступити цю межу – і хтозна, до чого все приведе? От чорт! До біса гарну поведінку! Досить правильних учинків! Вродлива дівчина благала поцілувати її, сонце сіло, відпустка минула, а завтра в цей час він буде в якомусь Богом занехаяному місці посередині океану. Він взяв її обличчя у свої руки й, низько схилившись, промовив: «Це потрібно робити отак», – і повільно поцілував її, зупинивши час. Том не міг пригадати, щоб якийсь інший поцілунок примусив його так почуватися.

Нарешті він відступив і відвів пасмо волосся з її очей.

– Краще відведу тебе додому, поки твої батьки не звернулись у поліцію. – Том пригорнув її, і вони пішли по піску.

– Я говорила серйозно, знаєш… про одруження.

– У тебе, напевно, солома в голові, якщо хочеш вийти за мене заміж, Ізі. Доглядачі маяків багато не заробляють. І бути дружиною доглядача – справа не з легких.

– Томе, я знаю, чого хочу.

Він зупинився.

– Розумієш, мені б не хотілося здатися зверхнім, Ізабель, але ти значно молодша за мене. Мені невдовзі виповниться двадцять вісім. І я гадаю, у тебе було небагато хлопців. – Після поцілунку він міг битися об заклад, що в неї не було жодного.

– А це тут до чого?

– Просто не заплутайся між справжнім коханням та першим захопленням. Добре все обдумай. Можу закластися на будь-що – через рік ти навіть імені мого не пам’ятатимеш.

– Поживемо – побачимо, – сказала вона і знову потягнулася до нього за поцілунком.