Читать книгу Світло між двох океанів - М. Л. Стедман - Страница 4

Частина перша
Розділ 2

Оглавление

Мис Партаґез отримав свою назву від французьких мореплавців, які позначили на мапі виступ у південно-західній частині австралійського континенту задовго до 1826 року, коли британці кинулися колонізувати західну частину материка. Відтоді поселенці рушили на північ від Олбані й на південь від колонії Сван-Ривер, претендуючи на незаймані ліси, що простяглися між ними на сотні миль. Дерева заввишки з церковні шпилі спиляли ручними пилами, щоб створити пасовища; поганенькі дороги були наполегливо розчищені дюйм за дюймом блідношкірими хлопцями з упряжками шайрських коней, а землі, яких ніколи раніше не торкалася нога людини, пошматовані та випалені, розкреслені та виміряні й розподілені між тими, хто бажав випробувати свою удачу на цій півкулі, що могло принести їм божевілля, смерть або немислиме багатство.

Населення Партаґеза набилося сюди, наче пил, що розносився вітром. Люди селилися в цьому куточку, де зустрічаються два океани, бо тут були і прісна вода, і природна гавань, і родючий ґрунт. Порт не конкурував з Олбані, але був зручним для тутешніх мешканців, які перевозили деревину, сандалове дерево або яловичину. Виникли маленькі підприємства, що вчепилися в місто, немов лишайник у скелі. Тут з’явилася школа, кілька церков із різними віросповідуванням та архітектурою. Було зведено досить багато цегляних і кам’яних будинків, а ще більше – дощаних та бляшаних побудов. Поступово відкрилися різні магазини, ратуша, навіть філіал фірми «Далґеті», що консультувала фермерів і допомагала їм у пошуку клієнтів. І паби. Багато пабів.


Від самого заснування поселення в Партаґезі існувало переконання, що всі важливі речі стаються деінде. Новини із зовнішнього світу стікалися сюди, як краплі дощу, що скапували з дерев: якийсь фрагмент тут, чутка там. Коли 1890 року проклали телеграфну лінію і в декого з’явилися телефони, новини почали надходити частіше. 1899 року місто навіть послало війська в Трансвааль і зазнало певних утрат. Та здебільшого життя в Партаґезі було схоже на інтермедію, в якій нічого поганого чи дивовижного статися не могло.

В інших містах західного узбережжя траплялося всіляке. У містечку Калґурлі, наприклад, розташованому за сотні миль у глиб країни, були підземні золоті жили, вкриті кіркою пустелі. Чоловіки приходили туди з тачкою та ковшем для промивки золота, а покидали місто в автомобілі, за який розраховувалися самородком розміром з кішку. У Калґурлі навіть частина вулиць мала іронічні назви, як, наприклад, Крез [2]. Світ потребував того, що було в Калґурлі. Партаґез міг запропонувати лише деревину та сандалове дерево – дрібнички порівняно з можливістю швидкого процвітання, як у Калґурлі.

А 1914 року все змінилося. У Партаґезі виявили те, чого так потребував світ. Чоловіки. Молоді, здорові парубки. Чоловіки, котрі провели все своє життя важко працюючи: розмахуючи сокирою або за плугом. Чоловіки, котрі повинні були загинути в розквіті сил на бойових вівтарях іншої півкулі.

Якщо 1914-й асоціювався лише зі стягами та запахом шкіри в нових мундирах, то рік по тому життя змінилося. Це вже була не інтермедія. Замість повернення любих та здорових чоловіків і синів, жінки почали отримувати телеграми. Папірці випадали із закляклих рук і розвівались пронизливим вітром. У них ішлося про те, що хлопчики, яких вони годували грудьми, купали, лаяли та оплакували… їх більше не було. Партаґез приєднався до решти світу пізно, і це приєднання було надто болючим.

Звичайно, що втрата дітей завжди є річчю, яку потрібно пережити. Ніхто не гарантував, що дитина народиться живою чи проживе довге життя. Природа допускала тільки здорових та щасливчиків у цей рай на землі. Загляньте під обкладинку будь-якої сімейної Біблії, і ви переконаєтеся в цьому. Кладовища також розповідали історії дітей, які через укус змії, лихоманку або невдале падіння з возика нарешті піддалися маминим «т-с-с, тихіше, дитинко». Діти, що вижили, звикали до того, що накривати на стіл потрібно на одну тарілку менше, як і до того, що потрібно було посуватися, коли з’являлися нові брати чи сестри. Як на пшеничних полях, де більше зерна сіють, ніж може дозріти, Бог, схоже, щедро роздавав дітей, а потім забирав їх згідно з лише Йому зрозумілим божественним календарем.

Міське кладовище завжди правдиво все записувало, і його надгробки, деякі з котрих похилилися й мали вигляд кривих, почорнілих зубів, відверто розповідали історії життів, що їх забрали хвороби, вода, дерев’яні колоди або навіть удар блискавки. Але 1915 року кладовище почало щось недоговорювати. Хлопці та чоловіки з міста й околиць помирали, а воно мовчало.

Правда була в тому, що молоді тіла лежали десь у болотах на чужині. Влада зробила те, що могла: могили рили там, де дозволяли умови та командир батальйону; докладалося багато зусиль, щоб ідентифікувати зібрані частини тіла, і якщо розпізнавали рештки солдата, то його ховали з почестями. Велися записи. Пізніше робили фотографії могили, а за два фунти один шилінг шість пенсів родина могла придбати офіційний бронзовий медальйон [3]. Ще пізніше з’явилися військові меморіали, та не на честь втрачених життів, а на славу перемозі, що була здобута тими втратами, наголошуючи, як добре бути переможцем. «Непереможні, але мертві, – бурмотів дехто. – Гріш ціна такій перемозі».


Місто без чоловіків мало вигляд швейцарського сиру без дірок. Хоча офіційного призову не було. Ніхто не змушував їх вирушати на війну й боротися.

Найжорстокіший жарт зіграла доля з тими, кого всі називали «щасливчиками», бо вони ж повернулися додому: назад до дітей, яких святково одягали на честь прибуття татка, до собаки, якому також прив’язували стрічку до ошийника, щоб і він міг приєднатися до свята. Собака зазвичай першим помічав, що було щось не так. І не тому, що чоловіку бракувало ока або ноги. Здавалося, він пропадав безвісти, причому тоді, коли його тіло було поруч із сім’єю. Як, наприклад, Біллі Вішарт із Седлерз Мілл, у котрого було троє малят та чудова дружина, про яку можна тільки мріяти. Так от, після того як цей чоловік отруївся газом на полі бою, він більше не міг тримати ложку, не розливаючи суп по всьому столу. Не міг упоратися з ґудзиками, адже в нього трусилися руки. Коли він залишався з дружиною наодинці вночі, то не роздягався, а просто згартався в клубок на ліжку й плакав. Або молодий Сем Довсет, що вижив під час першої висадки на Ґалліполі, але втратив обидві руки й половину обличчя на Бюллекурі. Його овдовіла мати не спала ночами, переживаючи, хто ж піклуватиметься про її маленького хлопчика, коли вона помре. Жодна дівчина в тому районі не настільки дурна, щоб зв’язатися з ним. Чогось тут бракувало. Щось упустили.

Протягом тривалого часу, люди мали розгублений вигляд, ніби гравці в грі, у якій раптом змінили правила. Усі намагалися радіти, що хлопці не загинули марно: вони були частиною величної боротьби за права. Іноді це вдавалося, і люди проковтували сердитий відчайдушний крик, що cилкувався вирватися з їхніх глоток, наче із пташиного зоба.


Після війни люди намагалися виправдати тих, хто, повернувшись, занадто захопився випивкою чи бійками, або тих, хто не міг втриматися на роботі довше кількох днів. Певною мірою в місті трохи відновився бізнес. Келлі все ще тримала бакалійну крамницю. М’ясником і досі був старий Лен Бредшоу, хоча Лен-молодший горів бажанням посісти його місце. Люди помічали це з того, як він намагався зайняти більшу частину прилавка, коли нахилявся за шматком м’яса на відбивні чи свинячою щокою. Пані Інкпен (яка, здавалося, не мала християнського імені, хоча віч-на-віч її сестра кликала жінку Попсі) взяла на себе кузню після того, як її чоловік, Мак, не повернувся з Ґалліполі. Її обличчя було суворим, наче сталь, котру використовували для вухналів [4], і таким же було й серце. Кремезні чоловіки, які працювали на неї, говорили тільки: «Так, пані Інкпен. Ні, пані Інкпен. Три сумки повні, пані Інкпен», хоча будь-хто з них міг би підняти її своїм мізинцем.

Люди знали, кому вірити, у кого просити грошей авансом, кому можна повернути копійку, якщо товар принесли назад, стверджуючи, що він не підійшов. Мушмор, продавець мануфактурних та галантерейних виробів, міг добре вторгувати перед Різдвом та Великоднем, а напередодні зими швидко розходилася вовна для в’язання. Жіноча білизна також давала прибутки. Ларрі Мушмор, який, пригладжуючи свої тонкі вуса, поправляв тих, хто неправильно вимовляв його прізвище, із жахом та роздратуванням спостерігав за пані Теркл, котра вбила собі в голову, що хоче відкрити поруч магазин хутра. Магазин із шубами? У Пойнт-Партаґезі? Як хочете! Ларрі благодушно посміхався, коли через півроку крамниця закрилася, і, зробивши акт сусідського милосердя з викуплення решти товару, продав його з прибутком капітану пароплава, котрий прямував до Канади й казав, ніби там шуби розійдуться, як гарячі пиріжки.

Таким чином, до 1920 року Партаґез був сумішшю гордості та впертого досвіду, як і будь-яке місто Західної Австралії. На невеликому клаптику землі, вкритому травою, поблизу головної вулиці стояв свіжий гранітний обеліск зі списком чоловіків і молодиків, яким ледь виповнилося шістнадцять, тих, котрі вже не повернуться орати поля чи валити дерева, не закінчать навчання. Але багато хто в місті, затамувавши подих, чекав їх, хай там що. Поступово людські життя заново переплелись у полотно, кожна нитка якого по кілька разів перетиналася з іншими через школу, роботу, шлюб – зв’язки, невидимі для нетутешніх.

І Янус Рок, пов’язаний із містечком тільки катером, що навідувався на острів чотири рази на рік, бовтався на краю тканини, як ґудзик, що міг раптово впасти на Антарктиду.


Довгий вузький причал у Пойнт-Партаґез був зроблений з того ж евкаліпту, який гримів залізницею для подальшого перевезення кораблями. Широка затока, над якою виросло місто, виглядала прозорою, кольору неба, і в день, коли пришвартувався пароплав Тома, вона блищала, наче поліроване скло.

Чоловіки швидко навантажували та розвантажували, кидали або ледь сунули вантажі, іноді перегукуючись або свищучи. На березі також коїлася метушня, люди поспішали у своїх справах пішки, на конях або в легкому екіпажі.

На цьому тлі виділялася молода дівчина, яка годувала хлібом зграю чайок. Вона сміялась щоразу, коли кидала шматочки в інший бік і спостерігала, як птахи сварились та пронизливо кричали, бажаючи вихопити трофей. Чайка на повному льоту залпом проковтнула шматочок і шугонула за іншим, викликавши в дівчини новий вибух сміху.

Здавалося, минуло багато років, відколи Том чув сміх без відтінку брутальності або гіркоти. На вулиці яскраво світило зимове сонце, і поспішати Томові було нікуди. Він зустрівся з потрібними людьми, підписав необхідні папери. За кілька днів йому належить вирушити на Янус. Але тут не було ані незаповнених вахтових журналів, ані неполірованих призм, ані танків, які потрібно заправити пальним. І поряд хтось просто радів життю. Раптом Том відчув: це найкращий доказ того, що війна справді закінчилася. Він сидів на лавці біля пристані, дозволяючи сонцю пестити своє обличчя, і спостерігав за витівками дівчини, темні кучері якої розвівалися на вітрі, як сіть, закинута в небо. Він розглядав її тендітні пальчики, що чітко вимальовувалися на тлі блакиті. Лише згодом помітив, що дівчина була милою. А ще пізніше визнав, що вона, ймовірно, красуня.

– Чому посміхаєшся? – захопила Тома зненацька дівчина.

– Пробач! – Він відчув, що його обличчя залилося рум’янцем.

– Ніколи не вибачайся за те, що посміхаєшся! – вигукнула вона голосом, у якому відчувався сум. Потім її лице посвітліло. – Ти не з Партаґеза.

– Ні.

– А я живу тут усе своє життя. Хочеш хліба?

– Дякую, я не голодний.

– Не для тебе, дурний! Погодувати чайок.

Вона простягнула йому шкуринку. Торік, а може, й напередодні Том би відмовився і просто пішов. Але раптом теплота, свобода, усмішка дівчини і ще щось, він не міг назвати що, примусили його прийняти пропозицію.

– Б’юсь об заклад, до мене прилетить більше чайок, ніж до тебе, – сказала вона.

– Гаразд, починаймо! – відгукнувся на її виклик Том.

– Уперед! – заявила дівчина, і вони почали кидати шматки хліба високо в повітря або під вигадливим кутом, прихиляючись, коли чайки з пронизливим криком йшли піке і люто били одна одну крилами.

Нарешті хліб закінчився і Том, сміючись, запитав:

– Хто виграв?

– Ой! Я забула підрахувати. – Дівчина знизала плечима. – Назвемо це нічиєю.

– Справедливо, – сказав він, нап’явши капелюх та взявши речовий мішок. – Мені час іти. Дякую! Було весело.

Вона посміхнулася.

– Це просто безглузда гра.

– Тоді, – сказав він, – спасибі, що нагадала, наскільки веселими є безглузді ігри. – Том закинув мішок на своє широке плече й повернувся в бік міста. – Гарного дня, панянко! – додав він.


Том подзвонив у двері пансіону на головній вулиці. То були володіння пані Mювет, жінки шістдесяти з лишкою років, настирливої, як оса. Пані Мювет саме вийшла на поріг.

– У листі ви писали, що холостяк і зі східних штатів. Тому я була б удячна, якби ви пам’ятали, що тепер перебуваєте в Партаґезі. Це християнський заклад, через те ніякого алкоголю чи тютюну в приміщенні.

Том збирався подякувати їй за ключ, але вона продовжувала, міцно тримаючи ключ у руках:

– І жодних ваших чужоземних звичок тут! Я знаю, що до чого. Після вашого від’їзду я мінятиму постіль. Сподіваюся, мені не доведеться запирати простирадло, якщо ви знаєте, що я маю на увазі. Двері зачиняються о десятій вечора, сніданок о шостій ранку, і якщо вас не буде, то залишитеся голодним. Чай подають о пів на п’яту, з такою ж умовою. Пообідати можете деінде.

– Вельми зобов’язаний вам, пані Mювет, – сказав Том, намагаючись не сміятися, щоб ненароком не порушити ще якесь правило.

– Гаряча вода коштуватиме вам додатковий шилінг на тиждень. Самі вирішуйте, чи це вам украй потрібно. На мою думку, холодна вода не зашкодить такому молодому джентльменові.

Вона сунула йому ключ від кімнати. Коли, кульгаючи, пані пішла коридором, Тому стало цікаво, чи існує пан Мювет, завдяки якому вона так полюбила чоловічий рід.

У маленькій кімнаті в задній частині будинку Том розпакував свій речовий мішок, акуратно поставив мило та речі для гоління на єдиній поличці, поклав у шухляду кальсони і шкарпетки, а три сорочки і дві пари штанів разом зі своїм парадним костюмом та краваткою повісив у вузьку шафу. Він кинув у кишеню книжку і вирушив досліджувати місто.


Останнім обов’язком Тома Шерборна в Партаґезі був обід з капітаном порту та його дружиною. Капітан Персі Ґезлак відповідав за всі приїзди і від’їзди в порту, тому для будь-якого нового доглядача маяка на Янусі стало традицією повечеряти з ним, перш ніж відправитися на острів.

Пополудні Том, умившись, знову поголився, прилизав волосся бріоліном, застібнув комірець та змінив костюм. Попередні сонячні дні змінилися хмарами, і з Антарктиди подув пронизливий вітер, тому про всяк випадок він надів пальто.

Досі живучи за сиднейським годинником, чоловік мав вдосталь часу, щоб пройтися невідомим маршрутом, і дістався будинку зарано. Господар привітав його широкою усмішкою, а коли Том вибачився за передчасне прибуття, «пані капітанша», як представив її хазяїн, заплескавши в долоні, сказала:

– Боже мій, пане Шерборне! Вам не потрібно вибачатися за те, що ви так своєчасно прикрасили наш дім своєю присутністю, до того ж принесли такі чудові квіти. – Вона вдихнула аромат пізніх троянд, які Том зрізав у саду пані Mювет, домовившись із нею про додаткову оплату. Жінка подивилася на нього, підвівши голову. – Господи! Ви майже такий же високий, як і сам маяк! – сказала вона і посміхнулась власній дотепності.

Капітан, забравши в Тома капелюх та пальто, промовив:

– Прошу до вітальні!

А його дружина негайно продовжила:

– Муху запросив павук!

– Вона ще та дотепниця! – вигукнув капітан.

Том злякався, що вечір може затягнутися.

– Будете херес? Портвейн? – запропонувала жінка.

– Зглянься та принеси бідоласі пиво, пані капітаншо, – зі сміхом сказав її чоловік. Він ляснув Тома по спині. – Присядьте й розкажіть мені про себе, молодий чоловіче.

Врятував Шерборна дзвінок у двері.

– Перепрошую! – сказав капітан Ґезлак.

До Тома донеслася фраза, мовлена десь далеко в коридорі: «Сириле, Берто, радий, що ви змогли прийти. Дозвольте взяти ваші капелюхи».

Коли пані капітанша повернулася у вітальню з пляшкою пива і склянками на срібній таці, вона сказала:

– Ми вирішили запросити ще кількох людей, щоб познайомити вас із тутешніми мешканцями. Партаґез – дуже приємне місце.

Капітан привів нових гостей – суворе подружжя, яке складалося з огрядного голови місцевого управління доріг, Сирила Чиппера, та його дружини Берти, худої немов жердина.

– Що ви думаєте про тутешні дороги? – запитав Сирил після знайомства. – Не намагайтеся бути люб’язним. Як би ви оцінили їх, порівнюючи з дорогами на сході материка?

– Та дай ти бідоласі спокій, Сириле, – сказала його дружина.

Том був удячний не тільки за це втручання, а й за дзвінок, що знову пролунав з коридору.

– Білле, Віолетто, радий вас бачити! – мовив капітан, відчинивши вхідні двері. – А ви, панянко, розквітаєте з кожним днем.

Він провів у вітальню ставного чоловіка із сивими вусами і його дружину, повну та розчервонілу.

– Це Білл Ґрейсмарк, його дружина Віолетта і їхня дочка… – Капітан обернувся. – Де ж вона? Принаймні дочка десь тут, зараз підійде. Білл – директор партаґезької школи.

– Радий познайомитися з вами! – сказав Том, потискуючи руку чоловікові та ввічливо киваючи жінці.

– Отже, – промовив Білл Ґрейсмарк, – ви думаєте, що упораєтеся з Янусом?

– Скоро дізнаюся, – відповів Шерборн.

– Там доволі похмуро.

– Чув таке.

– На Янусі немає доріг, – докинув Сирил Чиппер.

– Немає, – погодився Том.

– Я не високої думки про місця, де взагалі немає доріг, – продовжував Чиппер повчальним тоном.

– Бездоріжжя – найменша з твоїх проблем, синку, – втрутився Ґрейсмарк.

– Тату, залиште його, – пролунав голос дівчини. Том не бачив, як увійшла дочка Ґрейсмарків, бо сидів спиною до дверей. – Останнє, що потрібно тому бідакові, – це твої песимістичні байки.

– О! Я ж казав, що вона з’явиться, – вигукнув капітан Ґезлак. – Це Ізабель Ґрейсмарк. Ізабель, познайомся з паном Шерборном.

Том підвівся, щоб привітати її, і, коли їхні очі зустрілися, вони впізнали одне одного. Він хотів уже згадати чайок, але вона змусила його замовкнути, сказавши:

– Рада познайомитися з вами, пане Шерборне!

– Можна просто Том, – промовив він, подумавши, що, можливо, їй не слід було проводити там свій полудень, підгодовуючи птахів. Йому стало цікаво, які ще секрети приховувалися за її грайливою посмішкою.


Вечір минав досить добре. Ґезлаки розповідали Томові про історію місцевості та побудову маяка, що відбувалася за часів капітанового батька.

– Це дуже важливо для торгівлі, – запевнив гостя капітан порту. – Південний океан досить підступний на поверхні, не кажучи вже про підводні хребти. Кожен знає, що безпечне транспортування – головне в бізнесі.

– Звичайно, реальна основа безпечного транспортування – хороші дороги, – знову почав Чиппер, збираючись продовжити єдину цікаву для нього тему розмови в іншій варіації.

Том намагався вдавати зацікавлення, але кутиком ока пильнував Ізабель. Скориставшись з того, що її обличчя не видно іншим, завдяки місцю в кімнаті, яке вона посіла, дівчина напівсерйозно перекривлювала Сирила Чиппера, супроводжуючи пантомімою кожне його зауваження.

Том намагався зберегти серйозний вираз обличчя, але спектакль продовжувався, допоки молодий чоловік не вибухнув сміхом, швидко перетворивши його на приступ кашлю.

– Із вами все гаразд, Томе? – запитала дружина капітана. – Я принесу вам води.

Том не підводив очей і, продовжуючи кашляти, сказав:

– Дякую! Я піду з вами. Сам не знаю, чому закашлявся.

Коли він підводився, Ізабель з абсолютно незворушним обличчям сказала:

– Він зараз повернеться, і ви повинні розказати Томові все про дороги з евкаліпту, пане Чиппере. – Звертаючись до Тома й невинно посміхаючись, вона попросила: – Не затримуйтесь. У пана Чиппера повно цікавих історій.

Коли Том зустрівся з нею поглядом, губи Ізабель на мить затремтіли.


Гостина добігла кінця, й усі побажали Томові доброго перебування на Янусі.

– Здається, ви впораєтеся з цією роботою, – сказав Ґезлак, і Білл Ґрейсмарк кивнув на знак згоди.

– Дякую! Було приємно зустрітися з усіма вами, – відповів Том, потискуючи руки чоловікам і киваючи дамам. – І спасибі тобі за те, що я так ґрунтовно ознайомився з дорожнім будівництвом у Західній Австралії, – тихо сказав він Ізабель. – Шкода, я не матиму можливості віддячити тобі.

Після цього гості розійшлися в зимову ніч.

2

[ii] Крез – заможний цар Лідії, володар багатьох золотих копалень. Його ім’я символізує велике багатство.

3

[iii] Такі медальйони з іменами та прізвищами загиблих у Першій світовій війні військовослужбовців Британської імперії видавалися їхнім найближчим родичам.

4

[iv] Вухналь – спеціальний цвях, що ним підбивають підкови до копит коней. (Прим. ред.)

Світло між двох океанів

Подняться наверх