Читать книгу Світло між двох океанів - М. Л. Стедман - Страница 12

Розділ 10

27 квітня 1926 року

Губи Ізабель були блідими, а погляд – пригніченим. Вона, як зазвичай, іноді ніжно клала руку собі на живіт, перш ніж брак випуклості нагадував, що всередині порожньо. І все ж на її блузках час від часу проступали плями від решток грудного молока, що в перші дні з’явилося в такому достатку, мов на бенкет для відсутнього гостя. А потім жінка знову плакала, наче щойно отримала цю звістку.

Ізабель тримала в руках простирадла: домашні обов’язки ніхто не скасовував, та й роботу маяка теж. Застеливши ліжко, вона поклала нічну сорочку під подушку, а потім попрямувала до скелі, щоб трохи посидіти біля могил. Нову могилку жінка доглядала дуже ретельно і гадала, чи прийнявся б там молодий розмарин. Вона висмикнула кілька бадилин коло двох старіших хрестів, тепер із роками їх укрили кристали солі, однак розмарин наполегливо ріс, незважаючи на шторми.

Коли крізь вітер Ізабель почула плач дитини, то інстинктивно подивилася на свіжу могилу. Усупереч здоровому глузду, на якусь мить їй спало на думку, що то помилка, ця остання дитина не передчасно народилася мертвою, а досі живе і дихає.

Ілюзія зникла, але плач – ні. Тоді крик Тома з галереї: «На пляжі! Човен!» – підтвердив, що то був не сон, і вона якомога швидше побігла за ним до шлюпки.

Чоловік у шлюпці був мертвим, але Том знайшов там верескливий згорток.

– Чорт забирай! – вигукнув він. – Чорт забирай, Ізі. Це ж…

– Дитина! О Господи! О Томе! Томе! Дай її мені!

* * *

Уже в хаті, дивлячись на дитинку, Ізабель ожила: її руки самі знали, як тримати малятко і як його заспокоїти та вгамувати. Поливаючи немовля теплою водою, вона завважила його найніжнішу шкіру, пружну і м’яку, без жодної зморшки. Ізабель по черзі цілувала кожнісінький крихітний пальчик, ніжно відкушуючи нігтики маляти – тепер воно себе не подряпає. Жінка взяла голову дитини в долоні й шовковим носовичком, що його зберігала для особливого випадку, витерла тонку скоринку слизу під ніздрями і висохлий слід від солоних сліз навколо очей. Коли вона купала маля, їй здавалося, що час зупинився, одна мить плавно перетікала в іншу, наче цілісна дія, котру просто трохи переривали.

Удивлятися в ці очі було ніби поглядати в обличчя самому Богу. Ані маски, ані удавання – лише дитяча беззахисність. Те, що це складне створіння з крові, кісток і шкіри змогло дістатися до неї, було неймовірним. Те, що воно прибуло зараз, або через два тижні після… Неможливо, щоб це сталося випадково. Тендітна, як сніжинка, дитина могла так легко піти в небуття, якби течія не принесла її сюди, не викинула її, таку справжню і неушкоджену, на пляж Утрачених Надій.