Читать книгу Світло між двох океанів - М. Л. Стедман - Страница 8

Частина перша
Розділ 6

Оглавление

Ясного сонячного дня здавалося, що Янус ніби спинається на пальчики: присягаюсь, інколи він набагато вищий, і не тому, що прибувають і відступають хвилі. Він може зникати в зливах, замаскований, наче богиня з грецьких міфів. Або ховатися в морських туманах – теплому повітрі, важкому під вагою кристалів солі, котрі перешкоджають проходженню світла. Якщо трапляються лісові пожежі, дим доходить навіть сюди, несучи густий липкий попіл, який надає заходу сонця насиченого багряно-золотого відтінку та покриває світлову камеру шаром бруду. Через це острів потребує найсильнішого, найяскравішого світла маяка.

З галереї обрій простягається на сорок миль. Томові здається неймовірним, що такий безмежний простір міг існувати в той самий час, як люди билися за кожен клаптик землі, лише кілька років тому, коли чоловіки віддавали своє життя заради того, щоб назвати кілька замулених ярдів «нашими», а не «їхніми» і щоб їх відібрали наступного ж дня. Мабуть, та сама одержимість усе маркувати змусила картографів розділити цей водний простір на два океани, хоча й неможливо доторкнутися до точного місця, у якому стають різними їхні течії. Поділ. Маркування. Пошук відмінностей. Деякі речі не змінюються.


На Янусі говорити немає потреби. Том міг місяцями жити, не чуючи власного голосу. Він знав деяких доглядачів, котрі взяли собі за правило співати, так само як заводять мотор, щоб переконатися, що він іще працює. Але Том у тиші вбачав свободу. Він слухав вітер. Він спостерігав за дрібними деталями життя на острові.

Час від часу, наче принесений легким вітерцем, спогад про поцілунок Ізабель, дотик її шкіри та м’якість тіла дівчини виринав у його свідомості. І він думав про роки, коли просто не міг уявити, що така річ існує. Саме перебування поряд із нею змушувало його почуватися якимось чистішим, оновленим. Проте відчуття повертало його в темряву, назад у галереї пораненої плоті й покручених кінцівок. Розібратися в цьому було справжнім викликом. Свідчити про смерть, не зламавшись під її вагою. Немає пояснення тому, що він усе ще живий, не покалічений. Раптом Том зрозумів, що плаче. Він плакав за чоловіками, яких косила смерть праворуч і ліворуч від нього, а ним просто гидувала. Він плакав за чоловіками, котрих він убив.

На маяку звітували про кожен Божий день. Робили записи у вахтовому журналі, доповідали про те, що відбувалося, надаючи докази того, що життя триває. З часом, коли тіні починали розчинятися в чистому повітрі Януса, Том наважувався думати про майбутнє – про те, на що він не міг сподіватися роками.

Там, у його думках, Ізабель, усміхнена всупереч усьому, ненаситно зацікавлена у світі навколо неї і готова до будь-яких подій. Порада капітана Ґезлака відлунювалася в його пам’яті тоді, коли він ішов до дерев’яної повітки. Вибравши шматок евкаліптового кореня, чоловік поніс його в майстерню.

Янус Рок,

15 березня 1921 року


Люба Ізабель!

Сподіваюсь, у тебе все гаразд. У мене все добре. Мені тут подобається. Можливо, це звучить дивно, але так і є насправді. Тиша мені підходить. У Янусі є щось чарівливе. Він не схожий на жодне з тих місць, де я бував раніше.

Якби ти могла побачити, які тут світанки й заходи сонця! І зорі: небо переповнене вночі, і ти нібито спостерігаєш за годинником, дивлячись, як сузір’я плавно проходять небосхилом. Приємно знати, що вони з’являться, наскільки б поганим не був день, якими б негідними не були б речі. Колись у Франції це допомагало. Це дозволяє поглянути на все збоку – зорі існували з того часу, коли ще не було людей. Вони просто сяяли, попри події, що відбувалися. Щось таке я думаю про маяк, котрий наче уламок зірки, яка впала на землю: він просто світить, не зважаючи на те, що відбувається. Літо або зима, шторм чи хороша погода. Люди завжди можуть покластися на нього.

Краще перестану верзти дурниці. Річ у тому, що я надсилаю з цим листом маленьку скриньку, яку вирізьбив для тебе. Сподіваюся, вона буде корисною. Ти могла б покласти в неї коштовності або шпильки для волосся чи будь-які дрібнички.

Ти вже, напевно, змінила свою думку про все, і я просто хотів сказати, що все нормально. Ти чудова дівчина, і я насолоджувався часом, проведеним із тобою.

Човен прийде завтра, отже я віддам це Ральфу.

Том

Янус Рок,

15 червня 1921 року


Люба Ізабель!

Пишу швидко, оскільки хлопці вже готові вирушати. Ральф приніс твого листа. Мені було приємно одержати звістку від тебе. Радий, що тобі сподобалася скринька.

Дякую за світлину. На ній ти красива, але не така відчайдушна, як у реальному житті. Я вже знаю, де поставлю її, – у світловій камері, щоб ти могла дивитися крізь вікно.

Ні, твоє запитання не звучить дивно. Якщо подумати, то на війні я знав багато хлопців, які одружувалися під час триденної відпустки в Англії, потім поверталися назад, прямо в бій. Напевно, більшість із них вважали, що їм недовго залишилось, і те саме думали їхні дівчата. Мені пощастило, я можу зробити пропозицію на триваліший термін, тому ретельно обміркуй. Якщо ти згідна, я готовий ризикнути. Я можу попросити про відпустку на берег наприкінці грудня, отже, в тебе є час на обміркування. Якщо ти передумаєш, я зрозумію. А якщо ні, обіцяю завжди про тебе дбати й зробити все можливе, щоб бути хорошим чоловіком.

Твій Том

Наступні декілька місяців тягнулися повільно. Раніше не було на що чекати, і Том звик зустрічати дні, як самоціль. Тепер була дата весілля. Прикро потрібно підготуватися, отримати дозволи. Кожної вільної хвилини він обходив будинок і відшукував ще щось з того, що слід підправити: вікно на кухні нещільно зачинялося, кран, який міг закрутити лише чоловік. Що ще тут потребуватиме Ізабель? З останнім катером він вислав замовлення на фарбу для відновлення кімнати; дзеркало на туалетний столик; нові рушники та скатертини; ноти на старезне фортепіано – Том жодного разу не доторкнувся до нього, але знав, що Ізабель любить грати. Він завагався, однак додав до списку нові простирадла, дві нові подушки й пухову ковдру.


Коли нарешті прибув човен, щоб забрати Тома на весілля, на причал ступив Невіл Віттніш, готовий замінити його на час відсутності.

– Усе гаразд?

– Сподіваюсь, що так, – мовив Том.

Після короткого огляду Віттніш похвалив його:

– Ти вмієш поводитися з маяком, що є, то є.

– Спасибі! – сказав Том, щиро зворушений похвалою.

– Готовий, хлопче? – запитав Ральф, коли вони вже збиралися відчалити.

– Бог його знає, – відповів Том.

– Точніше і не скажеш. – Ральф звернув погляд на обрій. – Уперед, красунчику! Треба доправити капітана Шерборна, орденоносця Військового хреста до його мамзелі.

Ральф розмовляв із катером так само, як Віттніш звертався до маяка, – наче то були живі істоти, близькі їхнім серцям. «І що тільки не вподобає людина», – подумав Том. Він не відводив очей від вежі. Життя повністю зміниться, коли Том знову її побачить. Раптом чоловік відчув напад гострого болю: чи буде Ізабель любити Янус так само, як він? Чи зрозуміє вона його світ?

Світло між двох океанів

Подняться наверх