Читать книгу Світло між двох океанів - М. Л. Стедман - Страница 6

Щоранку вдосвіта, загасивши маяк і перш ніж займатися щоденними справами, Том вирушав досліджувати наступну частину своєї нової території. На північному краю острова височіла прямовисна гранітна скеля-монстр, що своїми впертими нерухомими щелепами стримувала натиск океану біля її підніжжя. Острів полого простягався аж до південного краю, де поступово занурювався у воду, утворюючи мілку лагуну. Біля маленького пляжу оберталося водяне колесо, яке переносило прісну воду із джерела до будинку. Хоч це і здавалося дивом, але через розколи в породі від материка вздовж океанського дна до острова і навіть далі доходила прісна вода і джерелом била на поверхні. Коли французький дослідник описав явище у XVIII столітті, це сприйняли за байку. Але прісну воду дійсно можна знайти в деяких частинах океану – неймовірний жарт, що зіграла з нами природа.

Із часом у Тома виробився певний розпорядок дня. Правила вимагали, щоб він щонеділі піднімав прапор, і це було першим, що робив Том того дня. Як передбачалося правилами, він піднімав його й тоді, коли повз острів проходив військовий корабель. Томові були відомі доглядачі, котрі тихо лаялися під час виконання цих зобов’язань, але його така впорядкованість заспокоювала. Виконувати щось, що не мало жодної практичної мети, було для нього насолодою, привілеєм цивілізованих людей.

Він заходився лагодити речі, котрі почали нищитися ще тоді, коли погіршився стан Тримбла Докерті. Найважливішим був саме маяк, у якому потрібно було зашпаклювати розкладки між шибками ліхтарні. Потім Том пошліфував здуту від вологої погоди дерев’яну шухляду письмового стола, пройшовшись по ній шліфувальною щіткою. Він відновив зеленою фарбою витерті місця на сходах: мине ще багато часу, поки сюди направлять бригаду, щоб пофарбувати весь маяк.

Ліхтарня відчувала його увагу: скло виблискувало, латунь сяяла і світловий механізм маяка обертався на ртутній чаші так гладко, як поморник, що ширяв у повітрі. Час від часу Том спускався до скель, щоб порибалити, або блукав піщаним пляжем лагуни. Він здружився з двома чорними ящірками, котрі мешкали в повітці, й іноді підгодовував їх. Провізію чоловік витрачав економно: катера не буде ще кілька місяців.

Робота доглядачів важка та клопітка. У них немає профспілки, на відміну від човнярів, ніхто не страйкує, щоб їм підвищили заробітну плату або покращили умови праці. Іноді доглядач може бути виснаженим або хворим, хвилюватися про те, що насувається шторм, чи засмучуватися, бо град вибив усю городину. Але як би серйозно він цим не переймався, Том знав, хто він і чому його туди послали. Він просто повинен підтримувати вогонь у маяку. І все.

Розрум’янене вусате обличчя, що нагадувало Санта Клауса, засяяло широкою усмішкою.

– Ну, Томе Шерборне, як виживаєш?

Не чекаючи відповіді, Ральф кинув йому товстий мокрий канат, щоб той обмотав навколо швартової тумби. Шкіпер помітив: після трьох місяців на самоті Том був у такій самій хорошій формі, як й інші доглядачі, котрих він бачив.

Том чекав на припаси для роботи маяка і майже не задумувався про свіжу провізію, яку йому доставлять. Також він забув і про пошту, через те здивувався, коли наприкінці дня Ральф передав йому кілька конвертів.

– Трохи не забув, – сказав шкіпер.

Лист від співробітника Маякової служби, що заднім числом підтверджував його призначення та нагадував про умови угоди. Лист від Департаменту зі справ ветеранів описував недавно встановлені пільги для військовослужбовців, які повернулися, серед них пенсії по інвалідності або грошовий кредит на власний бізнес. Ні те, ні інше не мало до нього стосунку, тому він відкрив наступний лист. Це було повідомлення з «Банку Співдружності», який підтверджував, що на його 500-фунтовий рахунок нараховані чотири відсотки прибутку. Конверт, підписаний рукою, він відклав наостанок. Том не здогадувався, хто міг би йому написати, і боявся, що це якийсь добродій повідомляє про його брата чи батька.

Нарешті він відкрив конверт. «Любий Томе! Пишу, щоб просто переконатися, що тебе не здуло вітром, не змило хвилями або чимось там ще і відсутність доріг не спричиняє тобі незручностей…» Не дочитавши, Том глянув на підпис: «З повагою, Ізабель Ґрейсмарк».

У листі дівчина сподівалася, що йому не надто самотньо там і що він повинен обов’язково зайти привітатися, коли повернеться з Януса, перш ніж вирушити у своїх справах. Вона прикрасила лист невеликим малюнком: доглядач, опершись на маяк, насвистує мелодію, а позаду нього з води випливає величезний кит із широко роззявленою пащею. Про всяк випадок підписала: «Постарайся, щоб до того часу тобою не поласував кит».

Безглуздість малюнка чи навіть більше – його невинність – примусила Тома усміхнутися. Від листа, що тримав у руці, він почувався легко й піднесено.

– Затримайся ще на мить, – попросив він Ральфа, який збирав речі, щоб повертатися назад.

Том кинувся до письмового столу за папером та ручкою. Коли сів за стіл, то зрозумів, що зовсім не знає, що написати. Просто хотів, щоб і вона посміхнулася листу.

Люба Ізабель!

На щастя, мене ще не здуло, не змило (ще далі) в море. Я бачив багато китів, але досі жоден із них не намагався мене з’їсти: я, напевно, не дуже апетитний.

Враховуючи всі обставини, тримаюсь досить добре і непогано справляюся з бездоріжжям. Маю надію, ти як слід годуєш місцеве птаство. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з тобою, перш ніж покину Партаґез і подамся хтозна-куди через три місяці.

Як же підписати його?

– Готово? – озвався Ральф.

– Майже, – відповів він і підписав «Том». Запечатавши й заадресувавши конверт, простягнув його шкіперу. – Зроби послугу, кинь у скриньку.

Побачивши адресу, Ральф підморгнув.

– Доставлю особисто. Усе одно буду йти повз той будинок.