Читать книгу Світло між двох океанів - М. Л. Стедман - Страница 9

– Бачиш? Через те, що він на такій висоті над рівнем моря, світло проходить понад лінією землі – за лінію горизонту. Не сам промінь, а відблиск, його світло.

Том стояв позаду Ізабель на галереї маяка, обійнявши її й схиливши підборіддя на плече дружини. Січневе сонце розси´пало відблиски золота на темному волоссі дівчини. Йшов 1922 рік і їх другий день удвох на Янусі. Повернувшись із кількаденного медового місяця в місті Перт, вони відразу ж вирушили на острів.

– Це ніби заглядати в майбутнє, – мовила Ізабель. – Можна завчасно врятувати корабель, ще до того, як він зрозуміє, що потребує допомоги.

– Що вищий маяк і що більший порядок лінз, то далі світить його промінь. Янус світить набагато далі за інші.

– Я ще ніколи в житті не була так високо! Наче летиш! – сказала вона і вирвалася з обіймів, щоб обійти вежу ще раз. – Скажи знов, як ти називаєш цей спалах – те слово…

– Характер. Кожен береговий маяк має свій характер. Цей спалахує чотири рази під час кожного двадцятисекундного оберту. Тому на всіх кораблях знають: щоп’ятисекундний спалах – це Янус, а не Лювін, Брейксі чи ще якийсь.

– Як вони знають?

– На кораблях зберігається список маяків, які вони проходитимуть на своєму шляху. Час – це гроші, якщо ти шкіпер. Їм завжди кортить зрізати кут мису – хочуть бути першими, щоб розвантажитися й підняти на борт новий вантаж. Менше днів на морі, крім іншого, заощаджує зарплатню екіпажу. Маяк тут, щоб тримати їх на відстані, змусити пригадати про обов’язки.

Крізь скло Ізабель побачила масивні чорні штори у світловій камері.

– Для чого вони? – запитала дівчина.

– Захист! Лінзі однаково, яке світло збільшувати. Якщо вона може перетворити маленький вогник на сліпучий спалах, уяви, що здатна зробити із сонячним світлом, коли стоїть нерухомо цілий день. Звичайно, все гаразд, якщо ти за десять миль звідси. Але не дуже добре бути на відстані десяти дюймів. Тому її треба захищати. І захищати себе – удень я б засмажився всередині, якби не спущені штори. Ходи туди, і я покажу тобі, як це працює.

Залізні двері брязнули за ними – вони зайшли у світлову камеру й крізь отвір у сам маяк.

– Це лінзи першого порядку, дуже яскраві.

Ізабель дивилася на веселки, що їх відбивали призми.

– Це так мило.

– Товсте скло в центрі – лінза з рефлектором. Тут чотири лінзи, але їх може бути різна кількість залежно від характеру. Джерело світла повинно вирівнюватися точно з висотою лінзи, так щоб усе світло збиралося нею.

– А всі круги зі скла навколо лінзи з рефлектором?

Довкола лінзи були розташовані окремі дуги тригранного скла, наче кільця в дартсі.

– Перші вісім переломлюють світло: вони вигинають його в такий спосіб, щоб, замість направлятися на місяць чи на дно океану, де із нього жодної користі, світло йшло прямо на море – круги зі скла змушують його змінити кут. А бачиш кола над і під металевою пластинкою? Їх чотирнадцять, що далі від центру, то вони товстіші. Вони відбивають світло назад, щоб усе воно концентрувалося в одному промені, а не просто розходилося в різних напрямках.

– Таким чином жоден промінь не зникне, не окупивши себе, – мовила Ізабель.

– Можна сказати й так. А ось і сам механізм, – сказав Том, указуючи на маленький апарат на металевій підставці в самому центрі, накритий сітчастим корпусом.

– Виглядає не дуже.

– Зараз так. Але цей сітчастий корпус – гартівна сітка, що змушує випарувану нафту горіти яскраво, наче зірка, щойно досягається необхідна концентрація. Сьогодні ввечері я тобі покажу.

– Наша власна зірка! Нібито світ був створений лише для нас! І сонячне світло, і океан! І ми належимо тільки собі!

– Гадаю, маяк думає, що я повністю належу йому, – сказав Том.

– Жодних надмірно цікавих сусідів або нудних родичів. – Вона вкусила його за вухо. – Лише ти і я…

– І тварини. На щастя, на Янусі немає змій. На деяких островах в цьому напрямку їх повно. Щоправда, є один чи два павуки, які можуть вкусити, тому пильнуй. Є… – Томові стало важко закінчити свій аргумент про місцеву фауну, оскільки Ізабель продовжувала його цілувати, покусуючи вуха, сягнувши руками в його кишені, так що думати стало важко, не кажучи вже про те, щоб говорити зв’язно. – Із… – насилу мовив він, – те, що я намагаюсь пояснити, – серйозно. Треба остерігатись… – Він застогнав, коли її руки дістались цілі.

– Мене… – захихотіла вона. – Я найбільш смертоносна істота на острові!

– Не тут, Із. Не в ліхтарні. Давай, – він глибоко вдихнув, – давай зійдемо вниз.

Ізабель засміялася.

– Ні, тут!

– Це державне майно.

– Що? Ти збираєшся внести запис про це в журнал?

Том напружено кашлянув.

– Насправді… Усі ці прилади досить делікатні й коштують більше грошей, ніж ти чи я бачили у своєму житті. Я не хочу придумувати виправдання тому, як щось розбилось. Ходімо вниз!

– А якщо я не піду? – дражнила чоловіка Ізабель.

– Тоді, кохана, – він закинув її на своє стегно, – я просто повинен змусити тебе. – І поніс дівчину сотнями вузьких сходин униз.

– Тут просто рай! – визнала Ізабель, коли поглянула на спокійний ясно-синій океан. Попри гнітючі передбачення погоди, зроблені Томом, вітер оголосив вітальне перемир’я і знову було досить тепло.

Том привів Ізабель до бухти, широкого басейну спокійного ультрамаринового кольору, глибиною не більше шести футів, у якому вони зараз плавали.

– Саме так, як тобі подобається. І ще три роки до відпустки на берег.

Вона обвила його руками.

– Я там, де хочу бути, з тим, з ким хочу бути. Ніщо інше не має значення.

Том, ніжно кружляючи з нею, розповідав:

– Деколи риба запливає сюди крізь ущелини в скелях. Її можна зачерпнути сіткою або навіть просто руками.

– Як називається це місце?

– У нього немає назви.

– Усе заслуговує на ім’я, ти так не гадаєш?

– Ну, тоді можеш назвати сама.

Ізабель хвилинку подумала.

– Тоді я нарікаю це місце Райським озером, – сказала вона і хлюпнула пригоршню води на скелю. – Це буде моє місце для плавання.

– Зазвичай тут досить безпечно. Але начувайся, про всяк випадок.

– Що ти маєш на увазі? – запитала Ізабель, яка, хлюпаючись у воді, не все розчула.

– Акули, безумовно, не можуть пробратися крізь скелі, хіба що досить високі хвилі чи шторм, тому щодо цього ти, напевно, у безпеці…

– Напевно?

– Але тобі необхідно остерігатися іншого. Морських їжаків, скажімо. Дивись добре, ідучи по занурених у воді каменях, бо, наступивши ногою на голку, можеш занести зараження. А скати-хвостоколи закопуються в пісок біля краю води. Якщо наступити на їхній хвостовий шип, станеться біда. Якщо ж скат змахне хвостом і ранить поблизу серця, тоді… – Він помітив, що Ізабель затихла.

– Ти в порядку, Із?

– Усе якось по-іншому, коли ти так це подаєш і ми настільки далеко від допомоги.

Том узяв її на руки та потягнув до берега.

– Я подбаю про тебе, кохана. Не хвилюйся! – усміхнувся він. Потім поцілував її плечі та поклав голову дружини на пісок, щоб поцілувати уста.

У гардеробі Ізабель, крім купи товстих зимових вовняних речей, висіло декілька суконь із квітковим малюнком. Їх було легко прати й важко порвати, коли вона займалася своєю новою роботою: годуванням курей, доїнням кіз, збиранням овочів або прибиранням кухні. Ідучи островом із Томом, вона вдягала його старі, закочені більш ніж на фут і затягнуті порепаним шкіряним ремінцем штани та одну з його сорочок без коміра. Ізабель подобалося відчувати землю під ногами, тому вона ходила без взуття за кожної нагоди, але на скелях мусила взувати легкі парусинові туфлі на гумовій підошві, щоб захистити стопи від граніту. Вона досліджувала кордони свого нового світу.

Одного ранку, невдовзі після прибуття, сп’янівши від свободи на острові, Ізабель вирішила поставити дослід.

– Що ти думаєш про мій новий вигляд? – запитала вона Тома, опівдні принісши йому канапку в кімнату доглядача в чому мати народила. – Не думаю, що потрібен одяг у такий чудовий день, як цей.

Він, підвівши брову, невпевнено посміхнувся.

– Дуже гарно. Але тебе досить скоро від цього знудить, Із. – Беручи канапку, Том погладив її підборіддя. – Кохана, є певні речі, котрі необхідно виконувати, живучи на морських маяках, щоб залишатись нормальним: їсти у певні години, перегортати сторінки календаря, – він засміявся, – і залишатись одягненим. Повір мені, люба.

Зашарівшись, вона повернулась до будинку й одягнулася в декілька шарів одягу: ліфчик, нижню спідницю, сорочку та вовняний жакет, тоді натягнула гумові чоботи й пішла копати картоплю із запалом, непотрібним під палючим сонцем.

– У тебе є мапа острова? – запитала Ізабель у Тома.

Він усміхнувся.

– Боїшся загубитися? Ти вже тут декілька тижнів. Як далеко б не йшла в протилежному напрямку від води, рано чи пізно доберешся додому. І маяк теж підкаже тобі.

– Я просто хочу мапу. Якась мусить бути.

– Звичайно, мусить. Є мапи цілої території, якщо ти про те, але я не впевнений, що ти ними якось скористаєшся. Тут не багато місць, куди можна піти.

– Просто побалуй мене, чоловіченьку, – мовила вона й поцілувала його в щоку.

Того ранку пізніше Том з’явився на кухні з великим згортком і презентував його Ізабель з удаваною церемонністю.

– Ваше бажання для мене закон, пані Шерборн.

– Дякую! – відповіла вона таким самим тоном. – Це все наразі. Ви можете іти, сер.

На губах Тома заграла усмішка, коли він потер підборіддя.

– Що ви задумали, пані?

– Це пусте.

Протягом наступних кількох днів Ізабель вирушала в експедиції щоранку, а в обід закривала двері в спальню, хоча Том був надійно зайнятий своєю роботою.

Одного вечора, витерши посуд після вечері, вона принесла згорток і простягнула його Томові.

– Це тобі.

– Дякую, кохана! – мовив Том, котрий читав затерту книжку про те, як зав’язувати канатні вузли. Він позирнув угору. – Я покладу її назад завтра.

– Але це тобі.

Том поглянув на дружину.

– Це мапа, еге ж?

Вона грайливо усміхнулася.

– Ти ж не дізнаєшся, поки не поглянеш, правда?

Том, розгорнувши сувій, побачив у ньому зміни. Повсюди з’явилися маленькі нотатки, а також кольорові малюнки та стрілки. Його першою думкою було те, що мапа є власністю Співдружності й під час наступної інспекції не уникнути неприємностей. Нові назви виникли повсюди.

– Ну? – Ізабель усміхнулася. – Це неправильно, що місця не мали назв. Тому я дала їм імена, бачиш?

На бухтах, і скелях, і кам’яних брилах, і на покритих травою полях – усюди були написані дрібним почерком назви: Райське озеро, Бурхливий закуток, Зрадницька скеля, пляж Утрачених Надій, бухта Спокою, Томова вахта, круча Ізі та багато інших.

– Гадаю, я ніколи не думав про них як про окремі місця. Це все для мене просто Янус, – сказав Том, усміхаючись.

– Це світ відмінностей. Кожне місце заслуговує на власну назву, як кімнати в будинку.

Том рідко думав про будинок як про різні кімнати. Це був просто «дім». І щось у чоловікові засмутилося через розділення острова, розколення на добре і погане, безпечне і загрозливе. Він вважав за краще думати про нього як про ціле. Навіть більше: йому було ніяково через частини, що мали його ім’я. Янус не належав йому, а він належав Янусу. Схоже, він чув: тубільці думають про свою землю. Його роботою було просто піклуватися про острів.

Чоловік поглянув на дружину, яка гордо усміхалася, дивлячись на свій витвір. Якщо вона хоче давати всьому назви, то, мабуть, у цьому немає жодної шкоди. А може, зрештою вона зрозуміє його точку зору.

Коли Том одержав запрошення на зустріч колишніх військовослужбовців батальйону, він щоразу відписував. Завжди надсилав добрі побажання і трохи грошей для загального столу. Але ніколи не відвідував їх. Нарешті, працюючи на маяку, він не міг би поїхати, навіть якби й хотів. Хоча він знав і тих, хто знаходив розраду, побачивши знайомі обличчя, знову згадуючи ті часи. Однак Шерборн не хотів до цього приєднуватися. Там були друзі, яких він утратив, – чоловіки, котрим довіряв, з якими бився, чаркував і потерпав. Чоловіки, котрих він розумів без жодного слова, яких знав настільки, ніби вони були продовженням його власного тіла. Він роздумував про мову, що їх пов’язувала: слова, які з’явилися, щоб позначити речі абсолютно нові, що з ними вони ніколи не стикалися раніше. «Ананас», «салака», «пудинг із родзинками» – усі види снарядів, що можуть потрапити до траншеї. Воші були «пташечками», їжа була «недогризками», а «блайті» – поранення, що забезпечувало відправку в госпіталь в Англію. Він запитував себе, скільки чоловіків і досі пам’ятають ту секретну мову.

Інколи, прокидаючись поряд з Ізабель, Том відчував здивування і полегшення, що вона жива. Він дивився, як вона дихає, просто щоб упевнитися в цьому. Тоді притуляв голову до її спини й насолоджувався м’якістю шкіри дружини, її спокійним диханням. Це було його найбільше диво.