Читать книгу Зазирни у мої сни - Макс Кідрук - Страница 13

Якщо говорити лише про погоду, то червень 2013-го видався хорошим. Температура рідко підіймалася вище за 28 °C, дощі випадали нечасто, тож ми з Тео багато гуляли. Чи не через день я возив його велосипедом до зоопарку – ми брали з собою сандвічі, щось солодке та великий термос із чаєм, улаштовувалися на ковдрі посеред однієї з галявин, я подовгу читав малому казки або ж переказував відоме мені про птахів і тварин, яких було видно з того місця, де ми лежали.

Надвечір 20-го погода зіпсувалася. Температура впала до 17 °C, і на довгі три дні зарядив огидний, не по-літньому холодний дощ.

Якогось дня наприкінці місяця, невдовзі потому, як дощ ущух, а тепло ще не повернулося, ми з Теодором сиділи вдома. Єва дбала про шик і крутизну чийогось весілля у «Чорній перлині», тож була такою заклопотаною, що не відповідала на дзвінки. Похмурість і вогкість укупі з утомою після ночі, проведеної за терміналом у Zoom Support, зумовлювали відповідний погоді настрій. Я напівлежав у кріслі перед комп’ютером і безцільно никався Інтернетом. Тео вовтузився за моєю спиною, складаючи щось із конструктора «Chicco: Королівський замок».

Аж ось, вирішивши перекочувати на диван і почитати, я згорнув браузер і підвівся з крісла. Перш ніж узяти книгу, відкрив папку JAZZ і покрутив коліщатко скролінгу, обираючи, що поставити як фон. Погляд уперся в теку Summer 2011, після чого палець на мить застиг, а під серцем злегка – несильно – защеміло. Кілька секунд я стояв, горблячись над клавіатурою та не знімаючи руку з миші. Теку переважно складали джазові композиції, спеціально відібрані мною для нашого першого сімейного відпочинку наприкінці червня 2011-го. Теодору тоді ще не виповнилося й року, та нас із Євою це не зупинило. Я взяв відпустку, дружина домовилася в «Чорній перлині» про відгули на тиждень, через Інтернет ми забронювали будинок в Затоці Одеської області – просто на пляжі, за лічені кроки від лінії прибою, – завантажили все необхідне плюс купу непотрібного мотлоху, враховуючи велику коробку з іграшками Тео, на заднє сидіння мого «ніссана» та рвонули на південь. Через усю країну. З одинадцятимісячним немовлям на руках.

У Затоці ми провели тиждень – сім чудових сонячних днів, – і цей тиждень я досі вважаю найкращим у своєму житті. Кращим навіть за літо 2005-го. Най-най-най. Останній яскравий спалах перед тим, як усе почало згасати.

Я відвів погляд від екрана комп’ютера. Очі неначе поволокою якоюсь укрило.

Я відчув на губах солоний присмак теплого вітру, пригадав небо, сонце, нескінченний пляж. Побачив Єву в аквамариновому бікіні – скуйовджену, без макіяжу, з почервонілими від сонця щічками й облупленим носом. Щасливу. І Тео, що аж захлинається від сміху, повзаючи, неначе ящірка, по піску біля її ніг. Після чого двічі клацнув по теці й пробіг очима назви композицій.

Alan Jackson – Remember When

Diana Krall – Love Is Where You Are

Eva Cassidy – Autumn Leaves

Eva Cassidy – Time After Time

Lizz Wright – Speak Your Heart

Norah Jones – Don’t Know Why

І тут-таки збагнув, що не варто було. Спогади, немов великі брили сірого каміння, покотилися на мене.

Щовечора, коли пляж безлюднів, ми вкладали Тео в люльку-переноску Brevi, йшли до моря та розпалювали на піску багаття. Витягнувши з будиночка подовжувач, я під’єднував до мережі привезені з дому невеликі колонки, а до них – свій Samsung. Ми сиділи на піску, дивилися на зорі, їли приготоване Євою рагу та слухали приправлені ритмічним шумом прибою повільні мелодії. Дайана Кролл[4], Нора Джонс[5], Єва Кессиді, Лізз Райт, Алан Джексон[6]. Тео не спав. Метеляючи ручками й щось тихенько гугукаючи, він разом із нами розглядав сріблясті розсипи сузір’їв на темному небі.

Відкривши теку, я вже не міг зупинитись. Якби ще не гнітюча погода й небо, неначе рідким багном заляпане, я, може, й опирався б, а так указівник миші сам потягнувся до «Відтворити все». Палець клацнув по лівій кнопці миші, й Алан Джексон повільно затягнув: «Remember when I was young and so were you…» Почувши музику, Тео звів голову, глипнув на комп’ютер, потім на мене, але швидко втратив цікавість. Я відступив від ноутбука та завалився на диван. Після Джексона заспівала Кролл. Коли після канадки почалася Autumn Leaves Єви Кессиді, я вже майже спав. Сопрано улюбленої батькової співачки долинало, мов з іншої кімнати крізь зачинені двері:

Парадоксально, але дрімотний голос Єви Кессиді втримав мене від остаточного занурення в сон. Знайома змалечку мелодія повернула до Затоки й воскресила в розслабленій свідомості повільний танець на піску. Того вечора – до повернення додому лишалося менше доби – я купив у супермаркеті дві пляшки червоного грузинського вина «Сапераві», півкілограма креветок і французького сиру, і ми з Євою нормально набралися. Беручись за другу пляшку, раптом згадав про музику. Витягнув колонки, під’єднав смартфон, увімкнув першу композицію. Заспівав Джексон, потім Кролл, а потому, коли залунали акорди Autumn Leaves, я підвівся, обтрусив з шортів пісок і запропонував дружині руку. Єва хрипко розсміялася та прийняла запрошення. Я тримав її за талію, вона обіймала мене за шию та щось муркотіла. Єва Кессиді співала нам – після Autumn Leaves почалася Time After Time, – і ми, злегка похитуючись, незграбно переступаючи з ноги на ногу, кружляли пляжем. Колиска з одинадцятимісячним Теодором стояла неподалік.

– Тату, ви тоді з мамою танцювали. Пам’ятаєш?

Я здригнувся, немов від удару струмом, і розплющив очі. Теодор примудрився скласти з Chicco конструкцію, схожу на одну з башт оркського замку Мінас Морґул, а тепер сидів і поглипував на мене. Єва Кессиді завершувала останній куплет.

Звісно, я пам’ятав. Ще б пак мені не пам’ятати! Чи не найкращий день мого життя. Питання було в іншому: як міг пам’ятати він?

– Що?

– Ви танцювали, – повторив Тео.

– Ти пам’ятаєш, як ми танцювали?

Малюк замислився.

– Пам’ятаю пісню.

– Ти десь чув її? – ще не доказавши запитання, я вже розумів, що річ не в тім. Навіть якби він почув цю пісню по телевізору, це не пояснює, як йому вдалося пригадати, що саме під Autumn Leaves ми з його мамою танцювали два роки тому.

– На пляжі.

У мене ніби корок у горлі застряг. Це неможливо. Я спохмурнів. Звідки Тео знає мелодію? Я не слухав Єву Кессиді відтоді, як повернувся із Затоки. Від Єви? (Ну, тобто від моєї Єви, не від Кессиді.) Але дружині не подобається джаз. Може, малий почув пісню по радіо? Малоймовірно, адже Єва Кессиді померла від меланоми 2 листопада 1996-го, а композиція, записана за одинадцять місяців до її смерті, не стала хітом навіть тоді, 1996-го. І взагалі мало кому відомо про її справжніх авторів. В Інтернеті авторство часом приписують Френку Синатрі, проте Містер Блакитні Очі не те що не писав Autumn Leaves, він навіть не першим зробив її популярною. 1956 року Синатра ввів уже відому композицію в альбом Where Are You? за рік до нього піаніст Роджер Вільямс, продавши два мільйони платівок, підняв інструментальну версію Autumn Leaves на першу позицію хіт-параду Billboard, а за п’ять років до Вільямса француженка Едіт Піаф заспівала Autumn Leaves на американському радіо. Та я, схоже, відволікся. Чорт забирай, хто коли-небудь чув про Єву Кессиді в Україні? Навіть в Америці її востаннє крутили по радіо, коли Землею ще ходили мамонти.

Це просто збіг!

Але він згадав не лише мелодію, але й пляж.

Я подивився на Тео й вирішив дещо спробувати. Встав із дивана, пересів за комп’ютер. Відшукав мелодію, яка точно не звучала на пляжі два роки тому. When You Say Nothing At All Елісон Краусс. Краусс, популярна у 90-х, співала в стилі блюґрасс[8], найбільш консервативному піджанрі музики кантрі. Я запустив кліп на Youtube й обернувся до сина:

– А цю пам’ятаєш?

Теодор скинув голову, прислухався.

– Ні.

Я перейшов на Джуел Кілчер[9] – Stay Here Forever.

– А цю?

– Ні, – не задумуючись.

Наступною за Stay Here Forever у списку відео йшла Intuition[10]. Увімкнув її.

– А під цю ми танцювали?

Тео знову мотнув головою, цього разу навіть не поглянувши на мене.

Тоді я розгорнув Winamp і запустив наступну після Autumn Leaves пісню Кессиді – Time After Time. Ми танцювали під неї. Недовго. На середині приспіву Єва випручалася, сказала, що їй холодно, і повернулась до багаття.

Кессиді почала перший куплет:

Теодор посміхнувся та промовив:

– Під цю танцювали.

Хтось наче шкрябнув граблями по шкірі у верхній частині мого живота.

– Звідки ти знаєш?

Хлопчак винувато зиркнув на мене й не відповів. Наступної миті зруйнував башту Мінас Морґула, розкидавши детальки по підлозі, й вибіг до іншої кімнати.

Ну, гаразд, скажете ви, мій малий упізнав джазову баладу, під яку я з дружиною танцював на пляжі в Затоці два роки тому, – що тут фантастичного? Штука в тому, що то був лише початок. Те, що Тео витягнув із бозна-яких закамарків свідомості мелодію, яку почув, коли в його роті вилізло зубів менше, ніж пальців у мене на руках, здивувало й, ніде правди подіти, розчулило. Але не насторожило. Зате те, що виявилося далі, почало мене лякати. Дивувати – то закономірно. Але й лякати теж. До чортиків.