Читать книгу Зазирни у мої сни - Макс Кідрук - Страница 4

Теодору виповнилося два роки й три місяці, коли я вперше помітив невелику тверду грудку, що набрякла за правим вухом.

У дитинстві й у мене, й у мого батька часто набухали лімфовузли. Я добре знав, що це таке, а тому не переймався та не бив на сполох. У мене лімфовузли напухали здебільшого на потилиці, в місці з’єднання шиї з головою. Іноді набрякання супроводжувалося підвищенням температури, але жодного разу до серйозних ускладнень це не призвело. За тиждень-півтора організм перемагав інфекцію, і набряки сходили самі по собі. Завжди.

Із Тео склалося інакше. Набряк тримався впродовж місяця. На другому тижні ми з Євою почали щоранку оглядати синове вушко: я говорив, що набряк не збільшується, Єва панікувала, що ґуля росте й Тео слід повести до лікаря. Я всоте розказував їй про себе та про свого батька, про те, як у нас усе минало. Врешті-решт переконував. Певну роль відіграло також те, що до набряку Теодор мав краснуху. Хвороба почалася з підвищення температури та сухого кашлю. Другого дня на обличчі Тео з’явилася висипка, яка до вечора поширилася на решту тіла, і трохи набухли лімфатичні вузли – там, де зазвичай у мене, – на шиї під потилицею. Краснуха, як відомо, лікування не потребує, тож ми просто сиділи з Тео вдома. Через три дні висипка зійшла, температура нормалізувалася, ґульки за шиєю зникли. А невдовзі потому я вперше помітив той набряк за вушком. Словом, я відмовлявся вести Тео до лікаря, бо думав, що набряк є результатом краснухи, наслідком того, що організм не до кінця поборов інфекцію. Сподівався, що все владнається без лікарів, адже, ви ж знаєте, це краснуха, а краснуху лікувати не треба.

Перші два роки Тео взагалі багато хворів. Застуди, вітрянка, проблеми з травленням, алергічні висипи. Про дитсадок не могло навіть ітися. Нам із Євою доводилося корегувати робочі графіки – точніше, корегував переважно я, – щоби хтось постійно сидів із малим удома. Я працював оператором кол-центру в Zoom Support, рівненській філії міжнародної компанії, що займається дистанційною підтримкою користувачів Windows та Apple, і мені було простіше підлаштовуватися: я виходив на роботу раз на три дні та міг обирати нічні або нічно-ранкові зміни, щоб упродовж дня – поки Єва на роботі – глядіти Теодора. Єва працювала адміністратором у готельному комплексі «Чорна перлина», що на об’їзній трасі на півдні від Рівного. У вихідні або коли в «Перлині» не проходили корпоративи чи святкування вона поверталася додому раніше, я залишав Теодора на неї і виїжджав у місто таксувати.

Але повернімося до набряку.

У листопаді 2012-го я нарешті визнав, що припухлість розростається. Ґуля затверділа, потемніла та збільшилася до розміру персикової кісточки. Вушко малого стирчало вбік, наче його хтось навмисно відстовбурчував. Ми вибрали найближчий день, коли і мені, і Єві не потрібно було йти на роботу, – четвер, 22 листопада, – і повели Теодора до приватного педіатра. Той, тільки поглянувши на Тео, скерував нас до обласної лікарні.

У лікарні нас прийняв хірург-отоларинголог Кирило Мазур, кругловидий чолов’яга середніх років. Лор обдивився Теодорове вушко, двічі натиснув на ґулю – Тео аж шикнув від болю, – а тоді підняв голову та сердито втупився в мене. Єва сиділа поруч, проте лікар чомусь пожирав поглядом лише мене й говорив так, наче дружини в кімнаті не було.

– Коли це з’явилось?

– Ну-у… – я добре пам’ятав, коли вперше намацав припухлість за вухом сина, але вагався, не хотів зізнаватися, – півтора чи-и-е… д-два місяці тому.

– Ви два місяці не помічали, що у вашого сина за вухом гнійник завбільшки зі сливу?

– Я… ну… – я зиркнув на Єву, шукаючи підтримки, але вона сиділа нерухомо, ніби мумія, і, стиснувши губи, не зводила очей з хірурга. – У мене в дитинстві часто набрякали лімфовузли, а потім усе минало, і я думав…

– Це правобічний гнійний лімфаденіт, – перервав мене лор. – Величезна гнійна куля на голові. Куля, яка будь-якої миті може прорвати куди завгодно, – він постукав пальцем собі по скроні й повторив: – На голові.

На кілька секунд запанувала тиша, потім я ніяково запитав:

– Що стало причиною?

– Почалося із запалення лімфовузла. Його спричиняють стафілококи, стрептококи й інші збудники, що поширюються лімфатичними шляхами з розташованих поблизу вогнищ запалення. Але ось це, – він показав пальцем на блідого й похнюпленого Тео, – те, що ви зараз спостерігаєте, – це результат того, що впродовж двох місяців комусь було ліньки зводити сина до педіатра.

Я зціпив зуби так, що на вилицях збурилися жовна.

– І що тепер?

– Я зараз випишу направлення, хтось із вас залишається в лікарні.

– Ви кладете його до лікарні? – пригнічено уточнив я.

Отоларинголог скосив очі на Єву.

– Я залишуся з малим, – тихо зронила дружина.

– Добре, – він кивнув, узявся щось писати в історії хвороби й тільки тоді відповів на моє запитання: – Так, ми кладемо вашого сина до лікарні. На завтра призначу аналізи і, якщо все добре, післязавтра проведемо операцію.

Я відчув, як несамохіть засмикався кадик.

– Нічого страшного, – продовжив лікар. – Поставлю дренаж, гній вийде. Через три дні хлопець буде вдома, – Мазур відірвався від написаного тексту. – Ще запитання?

– Ні, – похнюпився я.

– Операція під наркозом? – озвалася Єва.

Хірург вигнув брову, наче його здивувало, чому це Єва так цим переймається, після чого відповів запитанням на запитання:

– А як ви це собі уявляєте? Ви триматимете хлопця, поки я буду розрізати йому вухо?

– Я просто запитала, – крижаним тоном промовила Єва.

– Так, під загальним наркозом.