Читать книгу Зазирни у мої сни - Макс Кідрук - Страница 21

Буквально через два дні, в ніч із понеділка на вівторок, стався ще один моторошний інцидент. Після повернення нічних кошмарів я взяв за звичку зазирати перед сном до кімнати Тео. Кілька секунд прислухався до синового сопіння вві сні, перевіряв, чи все гаразд, і лише потому йшов спати. Того дня, 24 березня, я дістався додому пізно і, як завше, стомлений. Скинув куртку та джинси, стягнув через голову футболку й, скрадаючись навшпиньки, побрів до малого. Ще в коридорі вловив ледь чутне шкряботіння з дитячої. Здавалося, наче хтось водить мокрим пальцем по склу. Несамохіть напружившись, я прочинив двері й устромив голову до кімнати. Шкряботіння стало виразнішим, а Теодора на ліжку не виявилося. Тривога сухим хмизом спалахнула в грудях, я потягнувся до вимикача, коли раптом помітив сина в кутку праворуч від себе. Малюк стояв біля шафи для одягу, одна зі стулок якої була цілком дзеркальною. Ледь не притискаючись до стулки, він чимось водив по дзеркальній поверхні.

– Тео? – приглушено вигукнув я.

Хлопчак здригнувся, озирнувся та – присягаюся – вищирився на мене. Незважаючи на темряву, я бачив, як недобрий сталевий вогник зблискує в його очах, а крізь стоншені, злісно викривлені губи проглядають вершечки зубів.

– Тео, ти чого?

Шкряботіння урвалося, і щось випало з його рук. Наступної миті Теодор кинувся до вікна, зіщулився біля батареї та заверещав. Я отетеріло стовбичив на порозі дитячої, доки не прибігла Єва. Дружина ввімкнула настільну лампу, присіла біля малого й почала заспокоювати.

Через хвилину Тео отямився, а вереск змінився тихеньким схлипуванням.

– Що з ним сталося?

Я все ще м’явся на порозі дитячої, не знаючи, куди себе приткнути:

– Я просто хотів подивитися, чи все гаразд. А він не спав.

Заколисуючи малого, Єва раптом запитала:

– Це ти?

– Що я?

Вона мотнула головою в бік шафи. Я зиркнув праворуч. На дзеркальній стулці, на висоті трохи менше ніж метр від підлоги, проступав напис червоним маркером:

На килимі, під стільцем, валявся незакритим товстий маркер.

– Це ти написав? – повторила.

Я придивився до дзеркала. Там були літери. Спершу мені здалося, що кириличні: на початку стояла химерна карлючка, подібна до великої Ї.

– Ні. Чого б це я став писати по дзеркалу? – глипнув на дружину: – Чорт забирай, ні! Це малий!

Єва лише знизала плечима, не надавши закарлюкам значення. Хвилин за десять Тео заснув. Вона поклала його в ліжко й укрила ковдрою. На виході з дитячої торкнулася долонею мого передпліччя й, легенько потягнувши за собою, прошепотіла: «Пішли. Завтра зітреш». Я кивнув. Однак перед тим, як вимкнути настільну лампу та посунути за дружиною, кілька секунд прискіпливо, намагаючись запам’ятати, розглядав нашкрябані сином знаки. Це літери, беззаперечно. Можливо, як і Єва, я не звернув би на них уваги – ми ще не навчили Тео писати, проте малюк уже читав по складах, тобто, в принципі, не було нічого дивного в тому, що він самотужки надряпав якісь літери, – проте щось підказувало мені, якийсь невиразний, але наполегливий голос нашіптував, що літери насправді не кириличні. Перші дві вдалося розпізнати без проблем: Ї (або І) та М. Стосовно третьої я не мав певності: то могла бути і М, і Н. Наступні вісім не викликали сумнівів – А, Т, Е, О, С, А, М і Р. І наприкінці – щось незрозуміле. Маленька о? Велика С чи кирилична Є без рисочки? Єдине, що варто визнати очевидним: останній символ незавершений, адже, коли зазирнув до дитячої, Тео все ще водив маркером по дзеркалу.

Отже, ЇМН(М?)АТЕОСАМР(?).

Востаннє кинувши погляд на Теодора, який, з’їхавши з подушки, вткнувся носом у живіт Юаня Михайловича, я вимкнув світло й потюпав до спальні. Залізши під ковдру, витягся на спині й утупився в лампу під стелею. Голова гула від думок. Мій син намагався написати щось конкретне? Навіщо? І чому нібито безпідставне припущення, що символи є буквами латинського алфавіту, намертво застрягло в мозку? Повторюсь, я не вважав би чимось надзвичайним, якби Тео начеркав що-небудь кирилицею. Але латинкою? Англійського алфавіту його ніхто не вчив. Я ще раз пригадав напис і вирішив, що мої вагання зумовлені чотирма символами – з третього до шостого: М чи Н, А, Т та Е. На позір вони складалися в англійське слово HATE – ГНІВ, або НЕНАВИДІТИ. А ще, безумовно, чотирма іншими – з восьмого до одинадцятого, – котрі формували англійське САМР, тобто ТАБІР. Що це – просто збіг? Але навіть якщо й не збіг – що з того? Можливо, Теодор усього лише старався відтворити написи, які бачив на YouTube чи в якому-небудь мультикові. Крім того, я не міг не зауважити три символи посередині, які утворювали ТЕО. Що цього разу – ім’я мого сина чи черговий банальний збіг? ЇМНА ТЕО САМР(?) – нісенітниця якась.

Заплющивши очі, я сконцентрувався й із максимальною точністю відтворив перед внутрішнім зором карлючки на дзеркальній стулці. Потому спробував на місце недоладно промальованих символів дібрати літери, з якими всі ці карлючки вкупі набували хоча б якогось сенсу.

ЇМНАТЕОСАМРО

ЇММАТЕОСАМРЄ

ЇМНАТЕОСАМРС

ЇММАТЕОСАМРФ

«Чорт, там може бути що завгодно… А якщо латинкою?» Перший символ буде І. Я прикинув, на частину якої літери англійського алфавіту скидається крайній, недописаний значок. Q? G? C? O?

IMHATEOCAMPQ

IMMATEOCAMPC

IMHATEOCAMPG

IMMATEOCAMPO

Нічого путнього. Я підсумував, що рядок усе ж є беззмістовною мішаниною з латинських і (або) кириличних літер, а HATE чи ТЕО – випадковістю. І загалом – заспокоював себе – в написі немає нічого виняткового. Якщо Тео ходить уві сні, то що йому заважає нашкрябати кілька літер на дверях шафи у своїй кімнаті? Також уві сні.

Я повернувся на бік і підклав долоню під щоку. Останній із прокручених у голові рядків – IMMATEOCAMPO – чомусь застиг перед очима, і я, відчуваючи, як свідомість тьмяніє та поволі зісковзує в сон, наполовину подумки, наполовину вголос, лише зовсім трохи ворушачи губами, проговорював його: імматео-кампо… імма-тео-кампо… ім-матео-кампо… айм-матео… Раптово очі розплющилися, а перед носом наче ввімкнули яскравий прожектор, промінь якого виявився таким потужним, що загрожував спалити мозок. Напис, що, неначе намертво приклеєний, завис у голові, в одну мить розпався на три чіткі англійські слова:

I’M MATEO CAMPO[12].

Я здригнувся та відірвав голову від подушки. Я Матео Кампо? Це те, що хотів написати Тео? Що за дурня? Але… крайній символ майже напевно був великою О, бо приголосні C, G, Q жодної читабельної комбінації не утворювали. Невже це справді так? Чи я себе накручую? Знову перекинувся на спину. Сон як вітром здуло. I’M MATEO CAMPO. Я точно запам’ятав риску – щось схоже на апостроф – між І та М. Звідки ця фраза могла взятися у свідомості Теодора? Чому вона врізалася в його пам’ять? Мої пальці підсвідомо стискалися в кулаки, залишаючи на внутрішньому боці долоні рожеві серпики – сліди від нігтів. А що як фраза насправді не врізалась у пам’ять? Що як вона абсолютно не стосується спогадів мого сина?

Я прикусив губу й тихо засопів.

Тоді звідки вона? З якого місця?

Я – МАТЕО КАМПО.

Серце неспокійно калатало.

«Хто ти? – запитав сам у себе. – Хто ти, чорт забирай?..»

Заснути вдалося лише перед п’ятою. А зранку я прогнав ім’я Матео Кампо через Google. Тільки на Facebook знайшлося більше шести сотень акаунтів із таким самим або подібним прізвищем – Матео Кампо, Матео Кампос, Матео Кампоамор, Матео Камповерде – зі США, Аргентини, Венесуели, Мексики, Нікарагуа та Колумбії. Подальший пошук не мав сенсу. Після такого на LinkedIn чи Twitter не варто й заходити.