Читать книгу Зазирни у мої сни - Макс Кідрук - Страница 5

«Чорна перлина» – не те місце, де лікарняний лист вважають поважною причиною відсутності на робочому місці. На щастя, за два роки Єва встигла зарекомендувати себе, тож їй вдалося домовитись про заміну на три дні та лягти з Теодором до лікарні.

24 листопада 2012-го, невдовзі після сніданку, Тео підготували до операції та за кілька хвилин по першій повезли до операційної.

Ми з Євою залишилися у пропахлому дезінфектантами тьмавому коридорі, який упирався в широкі двостулкові двері до операційного блоку, і пробули там набагато більше часу, ніж розраховували. Я стільки разів перетнув той коридор із кінця в кінець, що, напевно, до смерті запам’ятав кожен закуток, кожен виступ на нерівних стінах. Вікно було тільки одне, у протилежному до дверей торці, біля ліфта й сходів, і виходило на внутрішній, похмурий і брудний, двір лікарні. Стіни приблизно мені до пояса вкривала ядучо-зелена фарба.

Кирило Мазур пройшов до передопераційної зали хвилин за десять після того, як туди завезли Теодора. Дорогою кивнув нам і, посміхнувшись, сказав, що операція навряд чи триватиме довго (залежить від того, як виходитиме гній), але загалом не довше ніж годину. Можливо, якби в позбавленій емоцій фразі отоларинголога не прозвучали слова «не довше ніж годину», ми б так не хвилювались, а так уже о третій опівдні нам із Євою здавалося, що нас підсмажують живцем. Дружина, затиснувши долоні між колінами, сиділа на лаві та розмірено погойдувалась: уперед, назад, уперед, назад. Я міряв скупими кроками коридор. Не маючи за що зачепитися поглядом, тупився під ноги та від неспокою покусував губи.

З операційного блоку ніхто не виходив.

Від хвилювання в голові все змішалося, я пригадую той день немов у тумані й зараз не можу з певністю сказати, коли пролунали перші крики. Десь після третьої, але коли точно, не пам’ятаю. У якусь мить з-за дверей операційної долинули тривожні вигуки. Якась жінка щось швидко говорила. Я не зрозумів жодного слова, але тон мені страшенно не сподобався.

– Ти чула? – повернувся до дружини.

– Так, – Єва підвелася. Вона досі сердилась, що я стільки часу відмовлявся вести Теодора до лікаря, й уникала погляду у вічі. Я стояв ближче до входу в операційний блок. Вона показала рукою на масивні двостулкові двері та спитала: – Щось зрозумів?

Я заперечно похитав головою.

– Голос жіночий, – я хотів додати, що він здався мені переляканим, але прикусив язика.

Приблизно через дві хвилини за нашими спинами зі стугоном розчахнулися двері лікарняного ліфта. У коридор зайшли двоє чоловіків у блідо-зелених халатах. Вищий на зріст виглядав років на тридцять. Другий був кремезніший і старший: скроні вкривала сивина. Не знаю як, але це запам’яталося. Поміж себе вони котили високий маніпуляційний столик на коліщатках.

– Відступіть, – наказав старший. – Відійдіть, будь ласка.

Коридор виявився завузький для чотирьох людей і столика з нержавіючої сталі, тож нам із Євою довелося притиснутися до стіни, звільняючи лікарям дорогу.

Поки лікарі наближалися, я розглядав лише їх. І тільки коли вони проминули нас, опустив очі на столик. Нижня полиця була заставлена пляшками з розчинами, затискачами, щипцями, якимись незрозумілими й тому моторошними інструментами зі сталі, а також ампулами та шприцами – від зовсім маленьких, на 2 мілілітри, до по-кіношному величезних. На верхній лежали балон з киснем і кисневою маскою, аспіратор, кілька невеликих цифрових приладів, один із яких – із довгою гнучкою трубкою, напевно, якийсь зонд. Серед приладів вирізнялась пластмасова валізка блідо-зеленого кольору з ручкою та цифровим табло. Точніше, щось схоже на пластмасову валізку. Довкола сірого табло виднілося кілька кнопок, під ними – схематичне зображення синусоїдального серцевого ритму. Збоку до корпусу кріпилися невеликі, наче іграшкові, праски з червоними кнопками на ручках. З «валізою» їх з’єднували закручені спіраллю чорні дроти. Коли я збагнув, на що дивлюся, тіло розм’якло, неначе віск над вогнем.

Дефібрилятор.

Я не міг дихати. Повітря здавалося мертвим, ніби… спершу подумав, ніби в лікарні, а потім: чорт забирай, ми ж і є в лікарні!

Я прохрипів не своїм, якимось немовби обпаленим голосом:

– Що там таке?!

Реаніматологи дійшли до обкладеної плиткою ділянки коридору. Двостулкові двері розчинилися.

– Скажіть, що відбувається?!

Молодший із чоловіків озирнувся. Він хотів щось відповісти, але старший смикнув його за рукав халата й показав долонею в напрямку операційного блоку. Вони проштовхнули столик до передопераційного приміщення і зникли за дверима. Я рвонув до операційної, проте Єва метнулася навперейми та зупинила мене.

– Стій! – дружина тримала мене руками за талію. – Не роби дурниць, не йди!

Я вхопився руками за голову й довго стояв, переборюючи бажання кинутись до дверей і почати гатити в них кулаками. Зрештою ми з Євою повернулися до лави, стали чекати.

Близько четвертої до операційного блоку пройшов ще один лікар. Високий, поставний, із рельєфним обличчям і пишною кучерявою кучмою. Із собою нічого не ніс, тримав руки в кишенях. Минаючи, він окинув нас зацікавленим поглядом, проте нічого не промовив. Ні я, ні Єва не наважилися що-небудь запитати.

О 16:30 із операційної нарешті з’явився Кирило Мазур. Кругле обличчя отоларинголога практично зливалося із бляклим тлом – із заллятим спокійним світлом стінами коридору. Через тіні під очима та напружено вигнутий рот лице нагадувало повний місяць, що вималювався на світлому небі за кілька годин до заходу сонця.

– Що трапилося? – ми з Євою попідскакували, щойно його побачивши. Дружина ступила крок уперед, а я стримів біля лави, дивуючись із того, як тремтять коліна. – Що з Теодором?

Мазур зупинився посеред коридору, за кілька кроків од нас. Від позавчорашньої зарозумілості не лишилося й сліду.

Хірург заговорив, і мені здалося, наче переді мною інша людина:

– З вашим сином усе добре.

– Де він? – вихопилося в Єви.

– У реанімації. І краще, якщо він якийсь час там побуде.

– До нього можна? – продовжила дружина. – Ми можемо його побачити?

Я нарешті розтулив рота, від хвилювання слова шумною лавиною посипалися з нього:

– Якщо з Теодором усе добре, навіщо тримати його в реанімації?

Мазур застиг, тримаючи спину неприродно рівно, не виймаючи долоні з кишень і туплячись осклянілими очима мені в сонячне сплетіння. Складалося враження, що він не почув жодного з наших запитань. Стояв, не рухався, і тільки пальці лівої руки під тонкою блідо-зеленою тканиною кишені халата судомно стискалися та розтискалися – я бачив, як при кожному стисканні крізь тканину проступають кісточки. Від того жесту було млосно.

– Під час операції дещо сталося, – нарешті озвався хірург.

У мене пересохло в роті, а щось схоже на брилу товченого льоду посунуло з грудей до живота.

– Серйозне?

Мазур відірвав погляд від сонячного сплетіння та сфокусував його на моєму обличчі:

– Зупинка серця, – пауза. – Під час операції в Теодора на короткий час зупинилося серце.

Єва голосно кавкнула й затулила рота долонями.

– Що?..

– Будь ласка, не тривожтеся, – лікар вихопив праву руку з кишені та простягнув до Єви, неначе з наміром заспокійливо погладити її по плечі, але ніби схаменувся – долоня застигла у повітрі на півдорозі між ним і моєю дружиною. – Зараз усе в нормі, сердечний ритм відновлено, жодних відхилень немає, і я запевняю вас – на цей момент хвилюватися не потрібно.

Мене пересмикнуло. «Хвилюватися не потрібно?! Звісно, це ж не твій син щойно повернувся з того світу!» Я до крові прикусив щоку, щоб погамувати сплеск люті.

– Чому це сталося? – я підійшов до Єви та поклав руки їй на плечі. Її тіло здригалося, грудна клітка розширювалась і спадала аритмічними поривами, й одночасно жодного звуку, навіть найменшого схлипу не злітало з її вуст.

Лікар сховав руку назад до кишені, але погляд не відвів.

– Мені важко сказати. Серцебиття відновилося до того, як реаніматологи зайшли до операційної. Фактично, ні я, ні мій асистент, ні анестезіолог не встигли що-небудь зробити. Ми просто… – він знизав плечима, – …спостерігали. Ем-м… у 90 % випадків причиною зупинки серця є фібриляція, проте насправді під час фібриляції серце не зупиняється. Фібриляція шлуночків – це аритмія, за якої міокард скорочується так хаотично й так швидко, що серце замість перекачувати кров вібрує. Фібриляція завжди має чітку фізіологічну причину (зазвичай яке-небудь серйозне захворювання серця), яку відносно легко виявити. Дуже рідко серце зупиняється по-справжньому – в серцевому м’язі раптово припиняється біоелектрична активність. Це називають асистолією, і це саме те, що трапилося в Теодора. На наше щастя, активність відновилася, жодних фізіологічних змін, тим більше незворотних, не відбулося. Півгодини тому я викликав чергового з кардіологічного відділення, ми зробили контрольну кардіограму, й він підтвердив, що не бачить на ній очевидних відхилень.

За три години, що ми просиділи в коридорі, ніхто не виходив із двостулкових дверей. Туди лише заходили. Я подумав, що лікарі не можуть сидіти там стільки часу, а отже, операційна має ще один вихід.

– Тобто ви не знаєте, що спричинило зупинку? – сказав я.

Переніссям хірурга пролягла невдоволена зморшка, що тут-таки розгладилася. Він продовжив говорити рівним, хоч і напруженим голосом, дивлячись просто на мене та ні на мить не ховаючи очей:

– На мою думку, причиною міг стати наркоз. Іноді непросто дібрати оптимальну дозу анестетиків навіть для дорослої людини, що вже казати про дворічного хлопчика. І в цьому немає вини анестезіолога. Так трапилося, можливо, організм так прореагував, хтозна…

– Що нам робити?

Кирило Мазур перевів погляд на Єву, яка не припиняла дрібно тремтіти.

– Вушко я вичистив, із цим усе гаразд.

– Я не про вушко, – заперечила вона.

– До вечора ми потримаємо хлопця в реанімації. Він уже опритомнів, але поки ще трохи п’яний. До всього ми капаємо заспокійливе, щоб не нервував через вашу відсутність. Якщо все буде добре, ввечері переведемо вашого сина назад до палати. Можете почекати там.

– А потім? Як далі? – я не міг говорити зв’язно, проте Мазур зрозумів мене.

– Днів два пробудете в стаціонарі. Я стежитиму, як загоюється вушко. А тоді… – він замислився, – раджу пройти обстеження в кардіолога. Зробіть УЗД серця. Можливо, хлопця поставлять на облік, якийсь час вам доведеться за ним спостерігати. Це вам пояснить кардіолог. Усе від мене залежне я виконав.

Мазур рушив у напрямку ліфта й сходів.

– Стривайте! – цю мить я закарбував у свідомості дуже добре. Пам’ятаю, яким водянистим і слабким здавався мій голос. – Скільки… ну… скільки часу воно не билося?

– Трохи більше ніж півхвилини, – відповів хірург. – Тридцять п’ять, може, тридцять шість секунд.

– Дякую, – я опустив голову.

Єва повернулась до мене й обійняла.

Півхвилини. Тридцять шість секунд. Тридцять шість секунд Теодор тримався на межі між світом мертвих і живих. А тоді повернувся.

Минуло два роки після операції перш ніж я почав здогадуватися, що Тео повернувся не сам. Щось учепилося в нього, коли він перебував там – по той бік лінії, яку більшість із нас перетинає лиш один раз. Упродовж тих тридцяти шести секунд щось схопило мого сина за руку та повернулося разом із ним.