Читать книгу Зазирни у мої сни - Макс Кідрук - Страница 28

Я відчув, що день видасться паршивим ще до того, як розсувні двері «Манхеттен Сіті Холу» безшумно зачинилися за моєю спиною. Небом повзли діряві хмаринки. Сонце ще не встигло зринути над будинками, тіні залишалися довгими й темними, а кольори – густими, проте чомусь саме це дратувало. Після десяти годин у напівтемному офісі небо здавалося неправдоподібно яскравим, сонячні промені рикошетили від вікон одинадцятиповерхового, майже повністю скляного офісного центру, від вікон маршруток на Соборній, від скляних стін піцерії «Аміго», що через дорогу від «Манхеттена», й угризалися в очі.

На зупинці перед входом до «Манхеттена» товпилися люди. Тобто вони завжди там товпляться о дев’ятій ранку, але того дня їх зійшлося особливо багато. Неширокий тротуар виявився вщент запрудженим, людські голоси зливалися, загрузаючи в загальному галасі вулиці. А ще – холод. Нереальний холод як на початок червня. Поривчастий вітер вибив з-під тонкої сорочки залишки винесеного з офісу тепла, і я скоцюрбився, відчуваючи, як шкіра на спині вкривається пухирцями. Я замружився, потер пальцями втомлені очі й, уникаючи перехожих, посунув угору Соборною.

На перехресті, де з півночі в Соборну впирається вулиця Міцкевича, а з півдня – Чорновола, переді мною промайнули старезні «жигулі» кольору вицвілого бетону з жовтою шашкою таксі на даху. Заштовхавши долоні до кишень, я стовбичив перед пішохідним переходом, тупився у світлофор, чекаючи на зелене, і раптом збагнув, що мені млосно від самої думки про вечірнє таксування.

Проминувши центральне поштове відділення, я геть здох і ледве волочив ноги. Здавалося, наче передні великогомілкові м’язи (це такі тонкі смужки м’язів, що проходять збоку товстої кістки, що з’єднує коліно та ступню) задубіли, стали твердими, немов дерево, й більше не скорочуються.

– Mister Belinksy? – несподівано долинуло з-за спини.

Я озирнувся. За кілька кроків від мене, біля виходу з підземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловік і жінка. Говорила жінка – правильною американською без жодного натяку на акцент.

– Good morning, mister Belinksy! Could you please spare some time to talk with us?[16]

Висока шатенка років тридцяти. Одягнена в сталево-сірі штани й такого ж кольору приталений жакет із короткими рукавами. Кінець прозорого блідо-блакитного шарфа, недбало обкрученого довкола шиї, звисав майже до пояса. На ногах – чорні туфлі-балетки. В руках вона стискала пластикову теку-дипломат. Чоловік виглядав менш офіційно: світло-сині джинси, темно-коричнева вітрівка, сині мокасини. Невелика шкіряна сумка через плече. Очі сховано за темними окулярами. Доки я кліпав, невпевнений у тому, що мене покликали англійською, незнайомці наблизилися впритул. Я несамохіть відступив і, сприйнявши їх за мормонів-проповідників, які нав’язуватимуться із розмовами про Святе Письмо, буркнув:

– I don’t need your fucking Bibles[17].

Насправді ні чоловік, ні жінка не скидалися на чепурних сектантів, які чіпляються до людей на вулицях із пропозиціями поговорити про Церкву Ісуса Христа святих останніх днів і почитати Євангеліє. Крім того, якби я хоч трохи поворушив мізками перед тим, як розтулити рота, то пригадав би, що мормони ніколи не починають бесіду англійською (українською зі скаженим американським акцентом – так, але не англійською, ніколи), проте в ту хвилину я був надто стомленим і злим, щоб зайти аж так далеко у своїх міркуваннях.

– Ми не проповідники, – злегка гугнявим голосом проказав чоловік.

На секунду в моїй голові промайнуло запитання: «Звідки вони знають, що я розмовляю англійською?», але за мить відволікся на обличчя шатенки. Прямий ніс, незвиклі до посмішок тонкі губи та великі очі дивовижного медового відтінку із сірими вкрапленнями поблизу обідків райдужних оболонок. Поглянувши зблизька, я збагнув, що, попри шкіру без зморщок, жінці далеко за тридцять.

– А хто ви? – Вони підійшли ближче, а чоловік розташувався таким чином, що перегородив дорогу. Тепер я не міг пройти повз, не відштовхнувши його.

– Ми з ФБР, пане Белінськи, – промовила жінка. – Хочемо з вами поговорити.

«Ну так, звісно, як це я зразу не здогадався? А я тоді Ісус-бляха-Христос».

Скептично задерши кутик губи, я спробував пригадати яке-небудь телевізійне шоу, де людей розігрують перед прихованими камерами. Впродовж минулих півроку я не наближався до телевізора, а тому нічого путнього в пам’яті не зринало. Хіба що «Вас замовили» від «Вечірнього кварталу». Але хто я такий, щоб на мене звернули увагу у «Вечірньому кварталі»? Хай там як, я не сумнівався, що мене розігрують. Озирнувся, шукаючи очима припарковану неподалік машину з тонованими вікнами чи просто мудака, який сидить на лаві та, не криючись, знімає цей дурнуватий фарс.

Роздратованість, напевно, била цівками з усіх моїх пор, оскільки жінка примирливо посміхнулась і почала пояснювати:

– Моє ім’я Ліза Джин Торнтон, а це мій колега – Ґарет Джонсон. Ми дванадцять годин теліпались у літаку над Атлантикою, а потім ще три в орендованій машині дорогою з Києва до Рівного, й усе – щоб поспілкуватися з вами. Будь ласка, пане Белінськи, це не займе багато часу.

– Поспілкуватися про що?

– Ви не проти, якщо ми зазирнемо до найближчої кав’ярні? – Шатенка покрутила головою в пошуках чого-небудь, схожого на забігайлівку. І саме тоді в моєму затуманеному мозкові остаточно утвердилася думка про те, що це не розіграш. Через дорогу знаходилося Mon Cafe, проте Ліза Джин його не помічала. Вона не прикидалася, не вдавала, вона справді не бачила кав’ярні. Її штани, а також куртка чоловіка були зім’ятими, і то дуже зім’ятими – такими зібганими можуть виглядати речі, непрасовані після трансатлантичного перельоту. Певна річ, я ще не вірив, що міс Торнтон і містер Джонсон є агентами ФБР, але вже не сумнівався, що вони нетутешні. Не з Рівного. І не з України.

– Ви сказали, що це не займе багато часу, – відрізав я. – На біса йти до кафе?

– Так, небагато. Сподіваюся, що небагато. Та все ж буде краще, якщо ми десь присядемо.

Я відігнав дрімотне отупіння та зосередився на аналізі того, що відбувалося. Припустимо, ці двоє з ФБР. Що має статися, щоб примусити їх прилетіти до України? Подумав про кол-центр. Єдине, що гіпотетично могло викликати інтерес федералів. Отже, я розмовляв із кимось, хто їх цікавить; мабуть, із якимось вилупком із десятки найбільш розшукуваних злочинців – із терористом чи серійним убивцею, якого кілька років не вдається впіймати. Але що з того?

– Шановні, я звичайний оператор кол-центру. Що вам потрібно від мене? Я продав iOS комусь із Аль-Каїди чи Ісламської Держави? Пробачте, це моя робота. Я просто голос у слухавці, до якого ви звертаєтесь раз на рік для активації щойно придбаного софту. Крім того, розмови записують, якщо вам справді це так потрібно, підійдіть до мого супервайзера і…

– Це не стосується вашої роботи в Zoom Support, – обірвала мене Торнтон.

Я клацнув зубами. Якого хріна?! Звідки їй відома назва компанії, де я працюю?

– Звідки ви знаєте… – я смикнув кадиком і помовчав. – Ви таки з ФБР?

Не може бути, не може бути! – загупало в такт із ударами серця в голові.

– Так, – підтвердила шатенка.

Однаково не повірив. Чи то пак не хотів повірити.

– Хай так. Але це не Америка, – я обвів рукою будинки з північного боку Соборної. – Це – Україна. І я можу послати вас на хрін і піти додому.

– Можете, – кивнула американка. – Звісно, можете. Проте я наполягаю на розмові. – Я майже махнув рукою, намірившись відштовхнути Ґарета й рушити своєю дорогою, коли Ліза Джин Торнтон додала: – Це передусім важливо для вас, пане Белінськи.

Щось у її голосі насторожувало. Я відчував, що чоловік не стане мене затримувати, якщо вирішу піти. І водночас щось у очах Лізи – незвичних димно-золотавих очах, що виглядали значно старшими за доглянуту шкіру на руках та обличчі, – втримувало. Ті очі неначе промовляли: вислухай, поговори, інакше потім буде гірше. Тамуючи нервозність, яка набирала сили та ризикувала вийти з-під контролю, я зиркнув на наручний годинник. 9:17. Напередодні Тео знову погано спав – тричі за ніч, хлипаючи, прокидався. У неділю малюк клював носом, і ми з Євою вирішили не вести його в понеділок до дитсадка. Після нападу 13 квітня ми часто залишали його вдома, побоюючись, що щось подібне може повторитися за нашої відсутності. Робочий день Єви починався о 10:00. Отже, щоб дружина встигла дістатися до «Чорної перлини», я мусив прийти додому не пізніше, ніж за чверть десята. Час іще був.

– Гаразд. – Я показав побілілою від холоду й тремтячою рукою на вхід до підземного переходу. – У вас десять хвилин. Ходімо.

Ми перебралися на протилежний бік Соборної, піднялися трохи вгору й зайшли до Mon Cafe. Кав’ярня щойно почала працювати, столики стояли порожні. Бармен сонно привітався з нами з-за стійки, я пробурчав «доброго ранку» у відповідь і провів американців углиб зали, подалі від вікон на Соборну. Ми розсілися на П-подібному темно-фіолетовому дивані, висока спинка якого повністю ховала нас від решти кав’ярні. Ліза Джин замовила салат «Мікс із сьомги» та пляшку мінеральної води, Ґарет Джонсон попросив каву з молоком і круасан, а я обмежився імбирним чаєм.

Не чекаючи, доки принесуть замовлення, Ліза Торнтон узялася до справи:

– Ви знаєте, хто такий Маріо Таярані?

Я заперечно мотнув головою.

– Ні.

– Серхіо Вігліоне? – Ґарет Джонсон зняв окуляри й втупився в мене. Його очі виявилися балухатими, водянисто-багряними, схожими на достиглі вишні.

– Пробачте, вперше чую ці імена.

Ліза та Ґарет перезирнулися. Я спідлоба стежив за ними, і, судячи з пісних виразів облич, зрозумів, що відповідь їм не сподобалася. Не повірили. Але чому? Чому, чорт забирай, вони гадають, що я маю знати чуваків із прізвищами, як в італійських мафіозі? Звідкіля? І що їм узагалі потрібно? Я саме намірився про це запитати, коли Ліза Джин сухо проказала:

– Гаразд. – Американка відкрила пластикову теку-дипломат, залишену в кутку дивана, витягла з неї аркуш паперу, всіяний дрібними друкованими літерами, оглянула його, після чого згорнула, сховавши більшу частину тексту, й виклала на стіл переді мною. Я міг бачити лиш один, верхній рядок. – Це ваша домашня адреса.

Я не второпав, чи запитувала Ліза Джин, чи стверджувала, але, глипнувши на аркуш, повільно кивнув. Здавалося, наче чиясь холодна рука вчепилася в мої нутрощі. Там справді проступала моя адреса:

GRUSHEVSKOGO STR., 40/235, 33023 RIVNE, UKRAINE.

Я глибоко вдихнув, але не зміг погамувати тремтіння рук. Шатенка протинала мене поглядом із протилежного боку стола й мовчала, начебто очікувала на щось, так, ніби я повинен був – ні сіло ні впало – ляснути себе по лобі й вигукнути: «А точно, згадав, хто такий Вігліоне». Я теж не озивався.

Ліза Джин дістала з кишені iPhone 6-ї серії, поклацала по ньому й повернула до мене:

– А це ваша електронна скринька.

Після ночі в кімнаті з кільканадцятьма миготливими моніторами, які ні на мить не вимикали, очі відмовлялися фокусуватися, тож я мусив примружитися, щоб розгледіти e-mail на екрані смартфона.

– Так, – я вдруге кивнув.

Що за фігня?!

Увесь екран iPhon’а займало вікно невідомого поштового клієнта – розділ Inbox, «Вхідні» – з переліком отриманих листів. Останній, тобто найвищий у списку лист, мав заголовок TAYARANI DELIVERY – саме так, великими літерами, – а праворуч від теми, у стовпчику From, стояла адреса відправника – miro.belinksy@gmail.com. Моя електронна скринька. Я зиркнув поверх простягнутого iPhon’а на американку. Її очі невідчепно стежили за моїм обличчям. Я спохмурнів. Оскільки Торнтон показувала лист зі свого мобільного телефона, то це означає, що той надійшов на її скриньку або на скриньку, до якої вона має доступ. Але я ніколи нічого не писав Лізі Джин Торнтон! І тим більше не міг нічого написати про якогось Таярані та його доставку, бо вперше почув про нього хвилину тому!

– Це якась нісенітниця, – перелякано блимаючи, сказав я. – Я цього не писав. Не надсилав цього листа.

– Кому, крім вас, відкрито доступ до вашого поштового клієнта?

– Та нікому… здається. Що в тому листі?

Американка вдала, що не почула запитання, й дістала з теки ще кілька аркушів.

– Де ви були в середу, 27 травня, о… – вона зазирнула в записи, потім повернула голову до напарника: – Яка різниця в часі між Вашингтоном і Києвом?

Ґарет Джонсон дивився у вікно повз моє вухо:

– Сім годин.

– Уперед? Назад?

– Уперед.

– Е… отже, де ви були в середу, 27 травня, о десятій вечора. Чи, якщо точніше, о 22:05?

Я наморщив лоба, пригадуючи.

– Середа… це… стривайте, – я затараторив: – Це минула середа? На роботі. У ніч із середи на четвер я був у офісі Zoom Support. Того дня моя зміна почалась о 21:00. Зрозуміло, я не пам’ятаю, з ким спілкувався о 22:05, але я сидів на робочому місці. Усі розмови записують, і ви легко…

Торнтон знову мене перебила:

– Мене не цікавить, з ким ви говорили в цей час у кол-центрі. Мене цікавить, чи перебували ви в цей час у себе вдома.

– Ні. Точно ні. І це легко перевірити.

– Добре. Тоді хто був?

Цього разу напружуватись не довелося: якщо ніч із середи на четвер я провів у кол-центрі, то вдома сиділа Єва з Теодором.

– Моя дружина… та мій малолітній син.

– Хто ваша дружина? Ким вона працює?

Це вже занадто.

– Стоп! – я відкинувся на спинку дивана й виставив руки долонями вперед. Почувався, наче пілот, який відчайдушно намагається відновити контроль над літаком, що валиться у плоский штопор. – Пригальмуйте! Давайте ви спершу поясните, що сталося, а тоді розпитуватимете, чим займається моя дружина.

Офіціантка принесла замовлення. Ліза Торнтон почекала, доки дівчина відійде, потім двічі торкнулася пальцем екрана смартфона, що лежав поміж нами на столі, й повернула його до мене. Я побачив той самий лист – із темою TAYARANI DELIVERY – тепер уже відкритий.

– У середу, 27 травня, о 22:05 за київським часом із вашої електронної скриньки на публічний e-mail Вашингтонського відділення ФБР надіслали лист із попередженням.

Я краєм ока зиркнув на iPhone – на рядок із вказівкою отримувача:

WASHINGTON.FIELD@IC.FBI.GOV

– Попередженням про що?

– Про наміри колумбійського ультраправого бойовика Маріо Таярані та підконтрольного йому злочинного угрупування Los Rastrojos[18] переправити до США велику партію кокаїну та кокаїнової пасти. Більшість наркотиків із Колумбії потрапляє до США так званими «атлантичними каналами» – через Орландо, Нью-Йорк чи Бостон, а вже звідти розповсюджується країною. У листі йшлося про доправлення незвичним шляхом – через Тихий океан – від західного берега Колумбії до східного узбережжя Каліфорнійського півострова, де один із мексиканських наркокартелів мав прийняти вантаж і сушею перевезти його до США.