Читать книгу Зазирни у мої сни - Макс Кідрук - Страница 22

Приблизно через місяць після того, як я заскочив Теодора перед дзеркалом, стався перший справжній напад. Чи то пак щось дуже схоже на епілептичний напад – до цього часу не можу з певністю сказати, що то було.

Малому подобалося таксувати зі мною. У понеділок, 13 квітня 2015-го, попри те, що Єва не працювала й могла посидіти з ним удома, Тео напросився до мене в компаньйони. За чверть до шостої ми вийшли з будинку й попрямували до стоянки, де я залишав Nissan. Тео дріботів попереду. Зненацька хлопчак зупинився – різко, неначе вівця, що напоролася на колючий дріт, – а потім почав корчитися. За секунду він поточився й розпластався на асфальті.

– Тео!

Я підскочив до сина. Якби Теодор упав одразу після зупинки я ще міг би припустити, що він забився та корчиться від болю. Проте я чітко бачив, як він зупинився й перед падінням секунду тримався на ногах. Малюк радше опустився, ніж упав, і я розумів, що біль був причиною, а не наслідком падіння.

– Тео! Ти чуєш мене?

Його очі залишалися широко розплющеними, але райдужки закотилися так, що здавалося, мовби Теодор витріщається на мене моторошно опуклими білками. Він дрібно тремтів та смикався, впродовж кількох секунд м’язи асинхронно пульсували. Складалося враження, ніби під шкірою звиваються в пошуку виходу назовні змії. За мить сіпання урвалося, перелякано розширені райдужки стали на місце. Тео закричав:

– Відпусти! Відпусти! Не чіпай мене!

Я підхопив його на руки й метнувся назад до під’їзду. Мене теліпало з переляку, але ще до того, як розійшлися двері ліфта, хлопчак угамувався. Обійняв мене за шию та сховав голівку на плечі.

У квартирі ми поклали малого в ліжко. Я розповів Єві, що сталося. Присівши на край ліжка, вона гладила Теодорову голівку, розпитувала, чи нічого не болить. Малий заперечно мотав головою. Він винувато зиркав на мене з-під ковдри, але не виглядав хворим чи наляканим. Єва тричі повторила, чи пам’ятає він, що трапилося. Тео ствердно кивав і говорив, що він упав і боляче вдарився.

Зрештою ми залишили його самого й перебралися на кухню. Тут дружина поцікавилася, те, що відбулося, схоже на епілептичний напад. Я сказав, що жодного разу в житті не бачив хворих на епілепсію під час нападу. Так, Тео мав судоми, але, схоже, він не втрачав свідомості. Принаймні він добре пам’ятав момент, коли впав на асфальт.

У вівторок Єва повела малого до міської дитячої лікарні, що на Чорновола. Невролог скерував їх до Діагностичного центру на електроенцефалографію. Зробивши ЕЕГ, Єва не схотіла повертатися до лікарні, чомусь засумнівавшись у професійності тамтешніх лікарів. Дружина переконала мене в доцільності консультації у приватного спеціаліста. Того ж вечора вона записалася на прийом – на одинадцяту ранку четверга – у приватній клініці Василя Паламара, що на вулиці Гагаріна на півночі Рівного. Оскільки у четвер Єва не мала змоги відлучитися з роботи, вранці 16 квітня 2015-го малого на огляд до Паламара повіз я.