Читать книгу Зазирни у мої сни - Макс Кідрук - Страница 14

Другий дивний випадок на підтвердження, що з моїм малим коїться щось раціонально непояснюване, стався приблизно через півроку – 17 лютого 2014-го, за три дні до масових розстрілів на майдані Незалежності в Києві. Щоправда, для того, щоб ви зрозуміли, що й до чого, я мушу детальніше розповісти про себе: про те, як одружився з Євою, чим заробляв на життя, а також про Блакитного Монстра, або Жабу.

Іноземні мови – особливо англійська – змалечку давалися мені легко. Не те щоб я хотів їх учити. Радше навпаки. У молодших класах я не горів бажанням навчатись, але запам’ятовування здебільшого коротких і милозвучних (так мені здавалося) англійських слів вважав безальтернативно кращим способом згаяти час до закінчення уроків, понад усе порівняно з мозкодробильними задачками із підручника математики. Тож я з більшою охотою та старанністю брався за вправи з іноземної, ніж за будь-які інші шкільні завдання, враховуючи забіги на витривалість на уроках фізкультури. Напевно, все тому, що мама з пелюшок прищепила мені любов до книг. Від української класики я перекинувся на англійські книги й англомовних авторів. У восьмому класі мені до рук потрапила книга Стівена Кінга – «Мізері» 1987 року. «Мізері» з її смачними описами того, як психопатка-медсестра Енні Уілкс ламає ноги улюбленому письменникові Полу Шелдону, відгриміла похоронним маршем над моїми, виплеканими не без маминої допомоги, мріями стати як не письменником, то хоча б шанованим критиком. Хоча справжня проблема з «Мізері» полягала в іншому – книга була російською мовою. 2000-го українські переклади Кінга залишалися для мене недосяжними. Якщо вони десь і були, то я не знав, як їх дістати, а російські книги та російськомовні переклади в моєму домі проголосили табу. Мама навіть канали російські забороняла дивитися. Зараз про це дивно чути, але 2000-го з російськими перекладами були проблеми. Я – школяр – не міг сам собі придбати книгу. У восьмому класі я ще не мав персонального комп’ютера, більшість моїх однокласників, яким пощастило ним володіти, не розуміли, що таке Інтернет. Перший комп’ютер з’явився в мене на початку дев’ятого класу, тож я відразу взявся качати піратські переклади Кінга й читав їх з екрана, за чим одного дня мене застукала мама. Вона не мала нічого проти Кінга чи навіть проти читання з монітора. Їй дошкуляла російська. І тоді Катерина Володимирівна Белінська, вчитель-методист найвищої категорії із зарплатою триста одинадцять гривень, ухвалила рішення купувати Кінга англійською. Спочатку замовляла через знайомих, які летіли на відпочинок до Європи чи в Америку. Потім, коли я розповів їй про сайт Amazon.com, раз на півтора-два місяці купувала мені Кінга, Кунца, Баркера чи Страуба через Інтернет – будь-що, на що я вказував, найстрашніші жахи, іноді по 14,99 доларів за книгу, аби не російською. Я навчався у спеціалізованій школі № 15 із поглибленим вивченням англійської – тобто рівень і так був непоганим, – але за рік після початку читання Кінга в оригіналі навіть найбільш фанатичні зубрилки з мого класу не могли зрівнятися зі мною.

Я випустився зі школи 2003-го із золотою медаллю. Того ж року вступив на факультет романо-германських мов Національного університету «Острозька академія», який закінчив 2008-го, отримавши диплом магістра англійської філології та перекладача. Теж із відзнакою. Після випуску з академії пристойну роботу знайти не вдавалося. Тому, коли в серпні 2008-го надійшла пропозиція від компанії Work-in-China, я не вагався: підписав контракт і у вересні поїхав до Гуанчжоу викладати англійську.

У травні 2009-го повернувся до Рівного. Роботи – тобто нормальної роботи – не було. Направду, я й не дуже шукав, не плануючи працювати в Україні, – сподівався знайти іншу міжнародну програму та знову рвонути за кордон. Загалом так і склалося. За тиждень після повернення натрапив у Інтернеті на компанію, котра пропонувала роботу викладача англійської в Бразилії, навіть заходився збирати необхідні для отримання дозволу на працевлаштування документи, коли зателефонувала Єва, й усе змінилося.

Уперше ми з Євою зустрілися в Карпатах під час літніх канікул 2005-го… Хоча кого я обманюю? Я бачив її десятки разів до вступу в Острозьку академію, просто тоді, 2005-го, вперше наблизився до неї на відстань простягнутої руки. На початку двотисячних Єва зустрічалася з Пашкою Новаком, із яким я щонеділі грав у футбол. Пашка був на рік старшим за мене, навчався в іншій школі, але ми знали один одного, оскільки його сім’я жила у двоповерховому котеджі на вулиці Клима Савура, якраз навпроти моєї багатоповерхівки. Коли Єва почала з ним зустрічатися, я закінчував дев’ятий клас. Щонеділі вона приходила на стадіон, зазвичай під кінець матчу, й осторонь дивилася, як ми грали. Висока шатенка зі світло-карими очима й густим волоссям, що блискучими хвилями спадало на плечі. Чекала на Пашку. Не знаю як щодо решти, але мене вона відволікала. І річ не в тім, що Єва вдягалася виклично чи щось таке, навпаки – вона намагалася лишатися непомітною, от тільки марно. У ній самій, у тому, як вона стояла, ледь згинаючи коліно, як піднімала підборіддя, підставляючи обличчя сонцю, було щось бунтівне й одночасно невловимо зверхнє. Вона вже тоді виглядала дорослішою та розумнішою від усіх нас. Новак махав їй рукою, а потім гасав полем, наче бик, якому згодували відро кокаїну.

Пашка не знайомив її з нами. Ні з ким, навіть із найближчими друзями. Після матчу смачно цілував Єву в губи, галасливо прощався з усіма, хапав її за руку й тягнув геть. Я досі не розумію чому. Боявся, що хтось відіб’є її в нього? Але Новак був найкрутішим серед нас. Вищий за мене на півголови, ширший у плечах, з волоссям кольору воронячого крила та рівними, ледь піднятими з країв бровами. Довбаний Тейлор Лотнер із «Сутінків».

Після одинадцятого класу Пашка вступив до Національної академії внутрішніх справ. Єва – як і Новак, на рік старша за мене – після школи пішла на економічний факультет Острозької академії. Ще рік чи два вони з Пашкою не розривали стосунки – принаймні якийсь час на це вказував «сімейний статус» на сторінці Новака у Facebook, – але довго так тривати не могло, й зрештою у березні 2005-го «зустрічається з Євою Лаудою» змінилося на «все складно». Того літа, коли ми поїхали в Карпати, Єва закінчила третій курс і, наскільки я знав, ні з ким не зустрічалася.

Усе почалося з підкинутої перед початком літньої сесії старостою моєї групи ідеї після екзаменів гуртом вирушити в Карпати. З групи зголосилося дев’ятеро. Пізніше до нас приєдналися ще четверо дівчат і троє хлопців з економічного, але Єви серед них не було. Вона пристала в останню мить, коли за два дні до від’їзду одна з дівчат-економісток із Е-21 застудилася. Нам довелося терміново шукати когось, хто погодився б у суму для оплати орендованої вілли закинути відповідну частку замість вибулої. Охочих не знаходилося, і тоді староста Е-21 запропонувала взяти із собою третьокурсницю, з якою познайомилася на засіданнях наукового товариства «Економіст».

Попервах мої однокурсники почувалися через Єву ніяково. Я ж узагалі не дивився в її бік. Вона була старшою, майже нікому не знайомою й з біса гарною. Струнка, засмагла, з фантастично красивим волоссям – Джессіка Альба і Дженіфер Лопес в одному флаконі. (Щоправда, так вважали не всі. Моєму однокласникові та найкращому зі школи другові Ромі Цезарко на прізвисько Цезар, який через п’ять років стане хрещеним батьком Теодора, Єва не сподобалася. Переглядаючи фотографії з Карпат, він заявив, що вона надто худа й пихата – з тих, що думають лише про себе. А ще – що в неї замалі груди й завелика задниця. Я запитав, як, у дідька, дівчина може бути водночас занадто худою та мати завелику задницю, на що Цезар відмахнувся, сказавши, що я нічого не тямлю в жінках. Йому подобалися руді.)

Ми дісталися до вілли на березі Прута в обідню пору й одразу побігли на пляж. Вода здавалася крижаною, проте купання не вдалося через інше. Ви ж знаєте, який той Прут. Два метри в найглибшому місці, а течія така, що, загаявшись, можеш залишитися без плавок. Ми з Євою зайшли в річку останніми, тож сиділи у воді, коли решта вже вибралася на берег сушитися. Єва шукала глибину, де можна було б проплисти, не обдираючи коліна, а я хлюпався у воді трохи нижче за течією. Несподівано Єва скрикнула: її закрутило й понесло на мене. Я навіть не мусив підгрібати: течією дівчину вгатило просто мені в обійми. З боку це виглядало так, наче Єва заледве не тонула, а я її врятував, хоча насправді я цілком випадково опинився в тому місці, куди її кинула течія. Дівчина налетіла на мене, втрималась за мою шию руками, після чого ми разом вигребли на мілину.

Важко дихаючи, Єва вмостилася на мокрих каменях і обхопила руками вкриті пухирцями ноги. Я присів навпроти у воді. Соромився виходити: вона могла б побачити, як я збудився.

– Пробач. Не хотіла на тебе так… – Єва засміялася, – накинутися.

Я скорчив усмішку у відповідь:

– Нічого. Я не встиг злякатися. – Серце несамовито бухкало. Здавалося, ще мить – і горлом піде кров. Мимохіть пригадав батька, вкотре звинувативши його в тому, що він – з усіма своїми приповідками – не вселив у мене впевненості у власних силах.

– І зазвичай я не обіймаюся з незнайомцями. – Вона придивилася до мене уважніше. Мимовільна зацікавленість поступилася місцем збентеженій сторожкості. – Ми знайомі? Таке враження, наче ми з тобою бачилися.

Я ледь не бовкнув, що грав із її колишнім у футбол, але втримав язика за зубами. Було б тупо, якби Єва збагнула, що я стежив за нею й Пашкою у соцмережах. Узагалі того дня, попри хвилювання, я не зморозив жодної дурниці. І це здавалося дивом. Довбаним дивом, слово честі.

– Ми вже обнялися, – віджартувався я, – тож формально нас можна вважати знайомими. Мирон.

– А я Єва.

І вона простягнула мені руку. Я потиснув мокру долоню, після чого, ховаючи член між стегнами, вибрався з води.

Потім ми розмовляли. Переважно про музику та книги, про те, що плануємо робити після навчання, і навіть трохи про розчарування Ющенком. Час спливав, ми не зауважили, як лишилися на пляжі самі. Схоже, під час тієї розмови я зачепив якусь невидиму, але напрочуд важливу струну, бо Єва довірилась мені. Розказала, як утомилась від стосунків, як її хлопець, Пашка тобто, психував, приїхавши до Острога потому, як вона написала йому про бажання розійтися, і ще багато чого, що до цього часу стерлося з пам’яті. Того вечора я остаточно закохався в неї.

Додому з Острога ми поверталися разом. За місяць перед тим – у квітні 2005-го – я отримав водійські права й нарешті сів за кермо п’ятидверного Nissan Almera, що лишився мені від батька. Машину купили 2001-го, після продажу батьками земельної ділянки на пустирі за вулицею Макарова, де через сім років збудували торговельно-розважальний центр «Екватор». Той «ніссан» став моїм завдяки матері. Вона наполягла, щоб машину оформили на мене, хоча на час купівлі мені ще не виповнилося п’ятнадцяти, тобто я не те що керувати, а навіть відвідувати курси водіння не мав права. Тож перед виїздом із Карпат я натякнув Єві, що за день чи два забиратиму речі з гуртожитку, після чого ми могли б разом вирушити до Рівного. Я знав, що їй нічого робити в Острозі, вона могла відразу з Яремчого прямувати до Рівного, але дівчина погодилася почекати. Я зателефонував Ромі Цезарку та попросив забрати нас із Острога. Вже в Острозі Єва поцікавилася, чи ми не проти взяти із собою її одногрупницю Машу, яка теж поверталася до Рівного. Я не заперечував. Єва познайомила нас із подругою, я – дівчат із Цезарем, ми закинули сумки до багажника й узяли курс на Рівне.

Та поїздка задала тон на все літо. Погода видалася фантастична – тепло, тихо, сонячно. Дорогою ми безперестану підколювали один одного й реготали як дурні. Перед містом я не збочив з об’їзної, а натомість звернув до заправки SOCAR на київській трасі, де ми застрягли на годину. Пили каву, їли французькі хот-доги. Щось розказували, знову сміялися до сліз. Нікому не хотілося прощатися. Ми домовились, що наступного дня зберемося покататися.

Отак ми й каталися до вересня – я, Ромич, Єва та Маша. Те літо нагадувало незмінно сонячні фінальні кадри з американських романтичних комедій, хіба лише без поцілунків. А у вересні все враз обірвалося. Цезар навчався в Національній академії прокуратури й наприкінці серпня відбув до Києва. Після його від’їзду Маша непомітно віддалилася, і я злякався, що Єва щезне слідом за нею, але цього не сталося. Увечері 30 серпня 2005-го ми з Євою поїхали до Острога. Пригадую, як на заході, трохи правіше за нашими спинами, заливаючи горизонт нереально яскравим червоним кольором, сідало сонце. Ми говорили ні про що, з легким сумом згадували літо, і я якось не відразу усвідомив, що ми вперше опинилися в машині без Машки та Цезаря. Розмовляючи, Єва ніби ненароком поклала руку мені на стегно. Я ледь не випустив кермо, але спромігся вирулити на узбіччя й зупинити машину. Слова були зайвими. Ми поспіхом перебралися на заднє сидіння, тремтячими руками я стягнув з Єви плаття, зірвав білизну, а потім мене наче накрило лавиною. Немов ураганом оглушило та збило з ніг. Опісля я ще довго віддихувався, не маючи сил повернути ключ у запаленні, й почувався так, ніби наді мною промчала палаюча комета.

На наступні три місяці я просто випав із життя.

Іноді ми з Євою кохалися в моїй машині, а у вихідні, коли студенти роз’їжджалися по домівках, вона ночувала у мене в гуртожитку. Пам’ятаю, з яким шаленством накидався на неї в ліжку, як після того годинами не спав, ловлячи її тремтливе сонне дихання, вивчаючи у місячному світлі припухлі жилки на її шиї, як ніжно відгортав волосся та роздивлявся м’які та дещо завеликі вуха. Зранку Єва ніколи не залишалася в ліжку. Після того як вона йшла, я заривався в подушку й усотував легкий аромат її парфумів, від чого весь укривався гусячою шкірою. Але це спочатку. Згодом мене почало дратувати її щезання. Я не розумів, чому вона відмовляється повалятися в ліжку після сходу сонця. Спершу запитував, потім вимагав, надалі почав благати, щоб вона сказала, що я не є їй неприємним і що вона не уявляє когось іншого, кохаючись зі мною. Вона лише віджартовувалась.

Єва ніколи не дозволяла тримати себе за руку. Ні, вона не уникала доторків і прилюдно поводилася так, щоб ні в кого не виникало сумніву, що вона моя дівчина. Водночас контакт між долонями, трохи довший за звичайний потиск, вважала заледве не образою. Якось я вказав на це, і Єва відмахнулася: «Я змалку засвоїла те, що має знати кожна жінка: що б не трапилось, уникай залежності від чоловіків». Мене аж викручувало. Хотілося волати на весь голос про те, що відчуваю, розповісти всьому світові, що ночами у мене судомить живіт від однієї згадки про вигини її тіла, а вона не могла пройтися зі мною під руку дорогою від гуртожитку до університету.

Але не це найбільш неприємне. Найгірше те, що я ніколи не знав, про що вона думає. Єва часто поринала в себе, закриваючись, неначе мушля, і нікого не пускаючи досередини. А ще вона була хронічно незадоволена своїм життям. Єва мало говорила про це, проте я відчував, як гнітила її провінційність Острога. Якось після сексу вона зривисто, із нотками відчаю в голосі виплескувала з себе те, що хоче вирватися, що варта більшого, потім розплакалася, вискочила з ліжка й, поки я встиг промимрити щось на її підтримку, пішла геть. Упродовж наступного тижня вона не відповідала на дзвінки та не з’являлася на парах.

На початку другого триместру випадки щезнення почастішали. Єва прогулювала заняття, не ночувала в гуртожитку, все частіше, коли я телефонував і пропонував кудись піти, дізнавався, що вона в Рівному. Я прагнув пояснень, на що чув незмінне: «Мене вбиває острозька сірість». І на додачу – скарги, що там сіре геть усе: дороги, будинки, небо, люди.

Востаннє ми побачилися за три дні до Нового року – в кав’ярні «Сальвадор Далі», що неподалік Центрального ринку. Цезар приїхав із Києва та збирав компанію на відсвяткування Нового року. Я хотів запропонувати Єві приєднатися, але вона обірвала мене, щойно зрозуміла, про що йдеться. Повідомила, що вирушає з батьками до Ужгорода, а звідти – на кілька днів до Будапешта.

Після Різдва 2006-го, не сказавши ні слова, Єва видалила профілі у соцмережах і змінила номер мобільного телефону. Я писав її друзям, але ніхто не знав або не хотів зізнаватися, де вона. Лише на початку лютого дізнався від Маші, що Єва перевелась на заочне відділення, а сама подалася до Києва. Я спитав, якого біса вона там робить? Маша відповіла, що Єва нібито влаштувалась на роботу офіціанткою. Попросив номер – я не сумнівався, що Маші мусить бути відомий Євин новий номер, – і Маша завагалась, якоїсь миті навіть потягнулася рукою по мобілку, але зрештою роздумала, похитала головою й пішла.

Почалися чорні дні, розповідати про які мені не дуже хочеться. Я міг годинами сидіти в «ніссані», впершись лобом у кермо та переконуючи себе, що серед запахів пластику, пилу та старої шкіри досі відчуваю аромат її парфумів; згадуючи, як Єва, відкинувшись, сидить на пасажирському сидінні, як розметалося її волосся, коли ми кохалися на задньому сидінні; і думаючи… ні, не про те, чому вона пішла, а про те, чому нічого не сказала. Я не закидав навчання – це не було усвідомленим учинком, навчання виявилося єдиним, що втримувало від повного занурення в ту липку чорноту, – але впродовж третього триместру майже ні з ким не спілкувався. Бурхлива одержимість Євою не просто перетворила моє життя на згарище, вона отруїла все, що було до Єви. Все, що колись дарувало радість, зблякло. На місці спогадів чорніли обвуглені кістяки, мрії спливали кров’ю посеред уламків повітряних замків, я у відчаї озирався, хотів повернути все назад – ну, а раптом? – проте за спиною стелився безнадійно мертвий світ: присипана попелом рівнина, безповоротно посіріле небо та закам’яніле сонце, яке – як мені тоді здавалося – більше ніколи не засяє.

Чи це була любов? Мені важко судити. Важко називати любов’ю те, що спустошує й калічить.

На початку четвертого курсу я поїхав на стажування до Канади, й це на якийсь час допомогло. Я й далі згадував Єву – попелище не стало квітучим садом, – але за півроку в Athabasca University принаймні почав говорити з людьми. На жаль, так тривало недовго. На початку лютого 2007-го, за три тижні до повернення до України, Павло Новак завантажив у Facebook фотографію Єви, яка, прикриваючись напівпрозорою ширмочкою, бризкала на нього водою з душу. Знімок мав підпис: «Не дає почистити зуби». Ні, я не був аж таким телепнем і здогадувався, що Єва та Пашка спілкуються, ще до того, як подався до Канади, просто вперто відмовлявся вірити, що вони поновили стосунки.

У вересні 2008-го, коли вирушив на роботу до Китаю, спогади все ще не відпускали мене. За дев’ять місяців у спекотному Гуанчжоу я привчився засинати, не думаючи про Єву, і з часом вирішив, що її привид більше не стоїть за плечем, але, як виявилось, помилився. У травні 2009-го, після прибуття до Рівного, все нестерпно нагадувало про неї: дороги, якими ми гуляли, кав’ярні, де обнімалися, глухі кути, де паркував Nissan, коли ми кохалися, й особливо – крихітна дірочка, проколота підбором її черевичка у м’якій оббивці над заднім сидінням моєї машини. І саме тоді, 3 червня 2009-го, Єва зателефонувала мені.

– Привіт, Мироне.

Номер, певна річ, був незнайомий, але я одразу впізнав її, заразом збагнувши, що весь рік обманював себе: той попіл, що нібито припорошував давно закам’янілі рештки, насправді прикривав ледь пригасле вугілля, яке спалахнуло від одного подуву, зайнялося від самого лише звуку Євиного голосу.

– Єво?

Хвилювання гумовою стрічкою стягнуло груди.

– Привіт, – повторила вона.

– Як ти? Де ти? Як у тебе справи? – я ненавидів її й одночасно боявся, що вона покладе слухавку та зникне на наступні три роки. Або назавжди.

– Я в Києві, все так само в Києві, – вона стихла аж на хвилину (я по-риб’ячому хапав ротом повітря), а потім озвалася, запитала, хоча в голосі не вчувалося щирої зацікавленості: – А ти?

– Нещодавно повернувся з Китаю і… ну, якось так, – я не згадував про Бразилію. – Був там майже рік.

– Круто, – я не впізнавав її. Єва говорила так, наче наштовхала до рота мокрого паперу. – Завжди знала, що тобі все вдасться.

Я хотів заперечити, що викладав англійську китайцям, що за рік нічого, крім Гуанчжоу, не бачив, що за будь-якими мірками це важко назвати великим життєвим успіхом, але не зміг. Думки нагадували клубок із безнадійно заплутаних пунктирних ліній. Ми довго мовчали. Потім спробував дізнатися, чим Єва займається зараз. Вона не захотіла розвивати цю тему. Розмова не клеїлася.

– Ти любив мене? – зрештою промовила вона. – Скажи, що ти любив мене тоді.

Я уявлення не мав, що відповісти. Все було так несподівано. Кров молотами бухкала у скронях, однак чомусь більше за саме запитання мене непокоїв її голос.

– У тебе все гаразд?

З динаміка долинуло глибоке зітхання:

– Жаль, що немає магазинів, де можна було б купити друзів.

– Чим тебе не влаштовують зоомагазини?

Єва невесело гмикнула.

– Хочеш я приїду? – слова випорснули з рота швидше, ніж устиг усвідомити, що роблю. – Ну, тобто, якщо ти не… – Єва німувала. Серце пропустило удар, поки я чекав на відповідь.

– Ти справді приїдеш?

– Так.

– Коли?

– Заправлю Nissan і за три години буду в тебе.

– Приїжджай. Я чекатиму…

І я рвонув до Києва.

Єва винаймала простору однокімнатну квартиру в новобудові на вулиці Білоруській біля метро «Лук’янівська». Вона працювала адміністратором у клубі «Sorry, бабушка», тож могла собі дозволити. Три дні ми провели разом. Я намагався розговорити її, випитував, що сталося, але Єва закривалася, пірнала кудись дуже глибоко, куди моє співчуття не досягало. Два з тих трьох днів я ночував на дивані. На третю ніч, певно, втомившись чекати на які-небудь дії з мого боку, Єва стягла з мене одяг і повалила на ліжко. Секс був дивним. Ми кохалися з химерною відчайдушністю, немовби засуджені до страти співкамерники, яких наступного ранку поведуть на ешафот. Після сексу Єва поклала голову мені на груди й сказала: «Забери мене звідси». Зранку я повернувся до Рівного та ще до вечора винайняв однокімнатну квартиру на вулиці Соломії Крушельницької. Через тиждень Єва перебралася до Рівного.

Ніколи не думали про те, що мозок – у сенсі розуму – не є необхідною умовою еволюційної успішності? Ми, люди, називаємо себе найбільш пристосованими та найбільш успішними істотами на планеті, довбаним вінцем творіння, вважаємо, що наші непропорційно великі, наповнені переважно дурними та беззмістовними думками мізки – це перевага, привілей, що став закономірним результатом еволюції, що будь-який інший вид, який прагне домінувати над природою, мусить пройти ті ж етапи, які подолали ми. Та це не так. Подивіться, наприклад, на акул. Вони живуть на цій планеті впродовж 450 мільйонів років, панують у своєму середовищі протягом 450 мільйонів років – це у 2250 разів довше, ніж ми, homo sapiens, топчемо землю, – при цьому головний мозок акули є жалюгідним горіхоподібним потовщенням, схованим глибоко поміж очей. Біль нічому не вчить, і я гадаю, це через мізки. Я переконаний, що абстрактне мислення та, відповідно, все, що ним зумовлено, – віра, уява, здатність сподіватися, мріяти й обманювати самого себе, – це радше випадкова похибка, а не закономірний результат еволюції. Метелик, який обсмалив краєчки крил, нізащо не наблизиться до вогнища вдруге. Собака, який зірвався у прірву та, прокотившись три десятки метрів, дивом уцілів, обходитиме провалля стороною. І тільки людина, обпікшись, уперто мчить на вогонь, стрибає у безодню, вірячи, що колись обов’язково дотягнеться до омріяного тепла чи злетить у вільне від хмар небо.

Після появи – чи то пак повернення – Єви все перекинулося догори дриґом. Я збагнув, що принаймні на якийсь час ми осядемо в Рівному, а отже, треба братися за пошук роботи. Хтось із однокласників під час випадкової зустрічі в місті обмовився, що в Рівному відкривають регіональне відділення компанії Zoom Support Ukraine і що на роботу туди потрібні працівники, які добре знають англійську. Після Китаю я був, м’яко кажучи, не в захваті від ідеї працювати оператором кол-центру, однак кращих варіантів на горизонті не проглядалося, тож на початку липня я записався на співбесіду.

Мене взяли відразу. Вже через три тижні, відбувши підготовчі курси у Львові, я сів за термінал у поспіхом відремонтованому офісі на вулиці Княгині Ольги. У приміщенні було незатишно: панував півморок, пахло вогкою штукатуркою та старим наканіфоленим паркетом, хоча самого його не було. Одинадцятиповерховий «Манхеттен Сіті Хол», куди Zoom Support Ukraine перебралась улітку 2012-го, на той час ще навіть не почали будувати. Зате робота не відзначалася особливою складністю. Приймаєш дзвінок – телефонують переважно з Америки, Британії чи Австралії – та пояснюєш людині, як активувати щойно куплену програму. Під час активації слід постаратися, щоби клієнт захотів прослухати інформацію про програмне забезпечення від компаній-партнерів і придбав щось іще. За це доплачували. Попри мої побоювання, компанія Zoom Support виявилася далеко не найгіршим місцем для роботи – значною мірою завдяки Чедвікові Босману, американському супервайзерові, якого відрядили до Рівного налагоджувати діяльність офісу. Непоганою видавалася й зарплатня – 3000 гривень з урахуванням різних бонусів. До цієї суми додавали 2 % від вартості проданого софту за умови, що за місяць оператор продавав програм не менш ніж на три тисячі доларів.

На початку серпня 2009-го – щойно все втряслося з роботою – я освідчився. За відкладені з Китаю гроші купив обручку з діамантом і запропонував Єві вийти за мене. Вона погодилась. Знайомство між сім’ями стало формальністю. Я добре знав і Жанну Валеріївну, і Лаврентія Романовича, моя мама була знайома з Євою. Через кілька днів ми подали заяву в РАЦС. Церемонію реєстрації призначили на кінець вересня, хоча навіть після цього я не вгамувався. Не вірив, що до нестями розкішну, запаморочливу Єву Лауду, від одного погляду якої три роки тому мене торохкало блискавкою, назву своєю дружиною. Щоранку прокидався, очікуючи, що Єва зникне, безмовно ретирується, лишивши нашвидкуруч нашкрябану записку: «Мироне, пробач, ти милий, але я помилилася, в нас не складеться». Або – sms-повідомлення такого ж змісту. Або – і це найгірше – взагалі нічого не покинувши. Мене лихоманило до останнього, аж поки сонячної суботи 19 вересня 2009-го ми з Євою не поставили підписи в журналі реєстрації актів цивільного стану. Хоча навіть після того я не міг позбутися холодного відчуття, наче все це – і церемонія, і святкування – придуркуватий фарс. Ніби ми репетируємо одруження, всі присутні про це знають і поводяться розслаблено, легковажно, розуміючи, що все не по-справжньому.

У нас не було вінчання. Так захотіла Єва, я не заперечував.

Помпезного святкування також не влаштовували, обмежившись невеликою, хоч і вишуканою вечіркою на тридцять осіб.

Мій батько не був присутній ні на церемонії, ні на вечірці. Щоправда, дивуватися нема чому, бо ні я, ні мама його не запросили – ніхто з нас не наважився заговорити про це.

Єва, як і її мама двадцять років тому, відмовилася змінювати паспорт і залишила собі прізвище Лауда (прізвище Лаврентія Романовича, Євиного батька, було Коник).

У весільну подорож ми також не поїхали. Я планував, але за тиждень до одруження Єва влаштувалась адміністратором у «Чорну перлину» та відмовилася просити відпустку за тиждень після виходу на роботу. Взимку ми на кілька днів вибралися до Буковеля покататися на лижах, але то вже було не те.

2009-го зарплата Єви в «Чорній перлині» складала чотири тисячі гривень плюс преміальні, які часом могли перевищувати зарплатню. На початку 2010-го наш сукупний місячний дохід сягав десяти тисяч гривень, що, без перебільшення, становило фантастичну суму як для Рівного. За комунальні послуги й оренду квартири сплачував я, Єва свої гроші витрачала на себе, та в будь-якому разі ми аж ніяк не бідували.

З якого дива тоді, спитаєте ви, я почав таксувати?

От ми й дійшли до основного. Я виїхав у місто з прикріпленою до торпеди рацією, налаштованою на частоту «Оптимального таксі», через тиждень після появи в нашому з Євою житті Блакитного Монстра – того довбаного Volkswagen Beetle.

Усе починалося з біса романтично. У жовтні 2009-го Єва завагітніла. Я дізнався про це 3 січня 2010-го в Буковелі, сидячи на чотирикрісельному підйомникові на висоті десяти метрів над трасою № 5, і на радощах ледь не випав із крісла. 15 липня 2010-го з’явився на світ Тео, і я почувався так, наче в моїх грудях стартувала найпотужніша у світі електростанція. Єва перетворила мене на найщасливішу істоту у Всесвіті, тож я захотів їй віддячити – зробити хоча б уполовину такою ж щасливою.

Уперше ми побачили той сонцесяйний Beetle в автосалоні «Автоград» у листопаді 2009-го через півтора місяці після весілля. Улітку 2009-го, коли забирав Єву з Києва, мій Nissan був у чудовому стані. Ним тривалий час ніхто не користувався – Nissan простоював, поки я стажувався в Канаді та працював у Китаї, – втім, я відчував, що автомобіль не подобається чи то пак не відповідає Єві. Раніше все було гаразд, однак після повернення з Києва Єва змінилася: інакше одягалася, інакше говорила, інакше зачісувалася. І в якусь мить я переконав себе, що настав час придбати іншу машину. На початку листопада ми з Євою вирушили в «Автоград» шукати заміну батьківській «альмері».

В «Автограді» торгували автомобілями відразу кількох брендів: Honda, Nissan, Škoda, Renault, Fiat, Seat. Серед наявних на той час «ніссанів» жодна модель мені не сподобалась, і я поклав око на Renault Duster, коли зауважив, що Єви немає поруч. Роззирнувшись, побачив дружину в іншому кінці павільйону біля химерного компактного автомобіля небесного кольору. Через плавні обводи машина скидалася чи то на гігантського ясно-синього бедрика, чи то на тлусту й блискучу від тягучого слизу жабу. Я підійшов – перед Євою в наскісних променях осіннього сонця сяяв нереальною блакиттю Volkswagen New Beetle, модель 2008 року.

– Гарний, правда? – прошепотіла дружина.

Її очі виблискували, ніздрі роздулися, а губи трохи розтулилися. Я збудився так, що за секунду пересохло горло, – Єва під час сексу не виглядала такою збудженою.

– Тобі подобається?

– Так! – вона торкнулася долонею блискучого крила. – Дуже. Особливо цей колір. Нереально гарно…

Я глянув на ціну, вирішив, що лише ідіот здатен викласти такі гроші за машину, яка зовні нагадує найбридкіше земноводне у світі, та повернувся до споглядання Renault Duster.

На виході з салону я проґавив мить, коли Єва підклала до захопленого стосика буклетів рекламний проспект компанії Volkswagen. Через два дні побачив New Beetle на заставці її ноутбука. Ще за тиждень Єва заявила, що хоче цю машину. І річ не в тім, що вона не мала на чому їздити. Після повернення з Києва вона користувалася хетчбеком Nissan Tiida своєї матері. Проблема полягала в тому, що Єва закохалась у New Beetle, автомобіль став її пристрастю, одна згадка про нього примушувала її обличчя сяяти, неначе його підсвічували зсередини потужною лампою.

Упродовж наступних місяців ми кілька разів повертались до цієї теми. Єва просила взяти кредит, а я супився й хитав головою. Обрана дружиною комплектація – 1,4-літровий двигун з турбонаддуванням і безпосереднім уприскуванням палива, подушки безпеки, крута мультимедійна система тощо – коштувала двадцять вісім тисяч євро. Єва не припиняла беззлобно колупати мене протягом першої половини 2010-го, але врешті-решт змирилася, що із жабоподібним «фольксвагеном» доведеться зачекати.

А тоді народився Тео. І якщо до народження сина я вагався, то після того, як уперше взяв Теодора на руки, вирішив, що – гори воно вогнем! – ми візьмемо ту Жабу, хай чого це вартуватиме.

Ближче до зими – трохи відновившись після пологів, – Єва продала Nissan своєї матері, частину суми із власних заощаджень доклав я. У результаті в нас на руках опинилося сім тисяч шістсот євро. Щоб покрити решту, ми взяли кредит – звернулись до УкрСиббанку, де нам не відмовили: то був час, коли долар коштував 7,99 гривні, сотню євро купували трохи більше ніж за одну тисячу гривень, а кредити не роздавали хіба що небіжчикам. Не мучитиму вас розрахунками: ми розтягнули платіж на п’ять років і щомісяця мали виплачувати банку триста вісімдесят євро.

Після народження Тео батьки Єви придбали нам однокімнатну квартиру на проспекті Миру, однак туди перебралася моя мама, залишивши нам із Євою трикімнатну на Грушевського. Єва вийшла на роботу на четвертий місяць після пологів – більше просто не могла всидіти – й узяла на себе витрати на квартиру, на харчування й на Теодора. Кредит залишався за мною. New Beetle пригнали із заводу у Вольфсбурзі в січні 2011-го, проте ще до того, як мені зателефонували з «Автограду» та повідомили, що можна забирати машину, я збагнув, що самої зарплатні мені не вистачатиме. Ось так і сталося, що 17 січня 2011-го я вперше ввімкнув рацію, налаштовану на частоту «Оптимального», в салоні Nissan Almera. Як наслідок – мій місячний дохід виріс до стабільних п’яти-шести тисяч гривень, чого якраз вистачало на кредит, пальне та дрібні особисті витрати.

Тобто вистачало до початку 2014-го.

У грудні 2013-го я провів місячний платіж за курсом 10,67. Наступного місяця євро коштував одинадцять гривень, тож віддав банку чотири тисячі двісті гривень. Я не панікував, однак більше не міг удавати, наче нічого не відбувається: того місяця Блакитний Монстр – так прозвав той «фольксваген», хоча Єва називала його просто Бітлі, або Жучком, – зжер усі мої гроші. Довелося шукати ще один підробіток. Моя колишня однокурсниця працювала викладачем англійської в компанії BTS Group і на моє прохання внесла мене в їхню базу даних вільних перекладачів. У BTS Group, окрім курсів англійської, займалися ще й перекладами, і якщо замовлень надходило більше, ніж могли опрацювати штатні працівники, частину роботи перекидали фрилансерам. Платили по двадцять-тридцять гривень за одну тисячу знаків.

Так ось, другий непояснюваний випадок із Теодором стався ввечері 17 лютого 2014-го, коли я закінчував роботу над першим замовленням від BTS Group. Стаття, яку перекладав, мала заголовок «Основні функції навчання в контексті сучасної парадигми природничої освіти». Я трудився на дивані в залі, Тео грався неподалік, а Єва розігрівала вечерю на кухні. Коли мікрохвильова пічка, дзенькнувши, просигналила про готовність вечері, я завершив переклад двох третин тексту, зупинившись на фразі «Якщо ми розглянемо цей механізм у контексті навчання в загальноосвітніх школах…». Далі не вчитувався. У файлі з перекладом швидко надрукував: «If we consider this mechanism within education in secondary schools…», натиснув «Зберегти» й сповз із дивана.

– Вечеряти будеш? – скуйовдив волосся Теодорові.

– Не хочу, – малий сидів на підлозі, оточений іграшковими автомобілями.

– Там товчена картопля – як ти любиш.

– Не х-о-о-о-очу.

Ми з Євою ніколи його не примушували, тож я буркнув «добре» та почовгав на кухню. За кілька хвилин, повечерявши, повернувся до роботи. Зручніше вмостився, поклав ноут на ноги, втупився в екран, згадуючи, на чому зупинився, а тоді враз насупився: курсор блимав не там, де я його залишив, – внизу під останньою введеною фразою. Та не це було основним – сама фраза змінилася. Я ошелешено втупився в екран:

If we regard this mechanism within education in secondary schools

Замість слова consider стояло слово regard. У принципі, обидва варіанти правильні: «якщо ми розглянемо» можна перекладати і як if we consider, і як if we regard. Можливо, другий варіант дещо кращий, але не в тому суть. Я точно пам’ятав, що перед тим, як піти вечеряти, написав consider.

Я вирішив, що машинально надрукував regard, думаючи при цьому, що набираю consider, коли помітив ще одну деталь. Устаючи з-за ноутбука, я зберігаю документ. Усі так роблять – це вже як рефлекс. У мене на ноуті було встановлено Microsoft Word 2007 року, й у цій версії текстового редактора після збереження відбувається деактивація кнопки «Повторити введення» – блакитної, загнутої в кільце стрілки на панелі швидкого доступу. Тобто після збереження документа користувач усе ще може відміняти введення набраних символів, але більше не може повторно вивести на екран символи, які було видалено або введення яких було скасовано перед збереженням файла. Після вечері я не торкався до клавіатури, та попри це кнопка «Повторити введення» була активною, тобто хтось працював із документом після збереження.

Хтось?

Спохмурнівши, я кілька разів поспіль натиснув Ctrl+Z. Після кожного натиску в слові regard, починаючи з кінця, зникало по букві, після останнього – на місці самотньої літери r виринуло слово consider.

Хороші новини: я не божевільний, не страждаю від передчасних виявів Альцгеймера та пам’ятаю, що робив, а чого не робив кілька хвилин тому. Погані новини: доки вечеряв, хтось у файлі з перекладом літера за літерою ввів слово regard замість consider.

– Єво, ти не чіпала мій ноут? – гукнув на кухню.

– Ні, – відказала дружина. – А що?

– Нічого.

Я й так знав, що не чіпала. Ми сиділи разом, і, поки я їв, Єва не виходила з кухні. Крім того, Єва нізащо не здогадалася б, що у фразі if we consider this mechanism слово consider не завадить замінити на regard. Вона знала англійську, але не настільки добре.

Хто тоді?

Я покосився на Тео. Малий сидів біля книжкової шафи та наздоганяв подарованим на Новий рік поліцейським автомобілем улюблений зелений пікап Ford від Motormax. Увесь цей час хлопчак перебував біля ноутбука. Але, чорт забирай, Тео навіть читати не вміє українською, що вже говорити про те, щоб осмислено надрукувати що-небудь англійською. Можливо, він просто поклацав по клавіатурі? Я тихо гмикнув. Яка ймовірність того, що мій син, підійшовши до ноутбука та навмання потицявши пальчиками в клавіші, надрукував не просто англійське слово з шести букв, а англійське слово з шести букв у єдиному місці перекладеного речення, де воно, це слово, покращувало переклад?!

У ту мить, коли я все ж вирішив, що механічно, не думаючи, виправив consider на regard, а потім геть забув про це, Тео зімітував лобове зіткнення поліцейського автомобіля з «Ford’ом» і видав:

– Це я.

– Що? – я втупився в машинки.

– Це я надрукував.

Останнє слово Тео карбував по складах: на-дру-ку-вав.

«Розтуди його, – я ще раз подивився на розкритий word’івський файл: – Тобі три з половиною рочки. Що ти, в біса, міг на-дру-ку-ва-ти?» Проте якась частинка мене повірила йому. Не знаю чому, я не став уточняти, що він має на увазі. Натомість запитав:

– Навіщо?

– Просто, – не піднімаючи голови, Тео відвів затиснуту в руці поліцейську машинку й іще раз із розмаху «дзьобнув» кузов пікапа. Він нещодавно навчився вимовляти твердий «р», і тепер його «просто» звучало дуже правильно, по-дорослому. Пр-р-росто.

Я з’їхав з дивана на килим, нахилився, щоб зазирнути синові в обличчя.

– Навіщо, Тео?

– Ну просто так.

Йому б не вдалося це зробити самостійно.

– Ти мене обманюєш?

– Ні.

– Тобі хтось підказав?

– Так.

Ось тут мене наче лавиною мурах накрило, а шкіру на яйцях стягнуло так, ніби я вискочив з бані та стрибнув у холодний басейн.

– Хто? – повільно обвів залу поглядом: книжкова шафа з, напевно, найбільшою у Всесвіті колекцією української класики, LCD-телевізор на скляній підставці, дерев’яний стіл зі стільцями, старий диван, два нові крісла, дві настінні лампи й двері на балкон. Зрозуміло, в залі, крім нас, нікого не було. Як не було жодного сховку. Погляд ковзнув до виходу в коридор, у лівій частині якого панувала темрява, – я не бачив пітьму із зали, її відсувала вглиб латка світла з дверного прольоту, але знав, що вона є. Темрява в коридорі була.

– Друг, – зронив Теодор.

– Друг? – у мене похололо навіть волосся; складалося враження, мовби температура в кімнаті щосекунди знижується на один градус, а крижаний морок із коридора, немов важкі азотні випари, клубочиться підлогою. Не розуміючи, що так налякало мене, я загальмовано повторив: – Який друг?

Тео німував. Я пошукав очима Юаня Михайловича. Плюшевий коала лежав за одним із крісел.

– Не знав, що Михалич уміє друкувати англійською.

Дру-ку-ва-ти.

– Це не Юань, – заперечив малюк.

– А хто?

– Інший друг. Він показав, які натискати.

Теодор не жартував.

– Де він? – мій голос звучав так, ніби його чимось сплюснули. Спресували під скаженим тиском. – Тут же нікого немає.

Тео помовчав перед тим, як знизати худенькими плечима й повідомити:

– Він уже пішов.

Я більше не міг стримуватися. Зірвався на ноги, вискочив у коридор і ввімкнув там світло. Обдивився тепер уже яскраво освітлений протилежний кінець. Нікого. Тоді по черзі зазирнув до спальні, туалету, ванної та дитячої кімнат, вмикаючи всі лампи там. Порожньо. Насамкінець повернувся до зали й, відчинивши двері, зазирнув на балкон, щоб переконатися, що за шибою, що, відбиваючи світло з кімнати, лишалася темною, немов граніт, ніхто не стовбичить.

Зачинивши двері балкона, побачив Єву, яка стояла на вході до зали:

– З тобою все нормально?

Я облизав губи.

– Все о’кей.

– Тоді для чого ця ілюмінація? – мабуть, я справді виглядав переляканим, бо в голосі Єви вчувалася стурбованість.

– Ну… це… – страх відпускав мене, хоча відчуття невидимих холодних пальців, які ковзають, покидаючи сліди з пухирців, то по спині, то по шиї, то по передпліччях, не зникало. – Тео сказав, що до нього приходив друг, поки ми вечеряли…

– І що, знайшов когось? – тепер уже насмішкувато поцікавилася дружина. Її розвеселило, що я наполохався більше за Тео.

– Ні.

– Тоді повимикай, будь ласка, світло.

Пройшовшись кімнатами й вирубивши світильники, я повернувся до зали, де грався Тео, присів на диван, але поновити роботу над перекладом не вдалося. Думки розліталися. Через хвилину з’явилася дружина, сіла біля мене із пластиковим стаканчиком йогурту в руках і ввімкнула телевізор. По «5-му» транслювали новини. Тієї зими ми всі не відлипали від новин. Ведуча говорила про переговори між опозицією та Януковичем, про можливе призначення нового прем’єра, потім щось про те, що міліція використовує сім’ї захоплених наприкінці січня заручників для тиску на опозицію, а я втупився в екран і нічого не чув. Того вечора думки витали далеко від подій на Банковій і Грушевського. Час від часу переводив погляд на сина. Тео, покинувши машинки, заходився коло іграшкового трамвая, з підйомною струмоприймальною штангою, – ще одного подарунка на Новий рік, цього разу від моєї матері, – і зрідка глипав на екран телевізора.

У мого сина з’явився уявний друг? О’кей, хай так, що тут страшного?

Проблема полягала в тому, що Теодор не розумів, що таке дружба. Він часто хворів і мало часу проводив у дитсадку, через що я припускав, що Тео просто не усвідомлює змісту поняття «друг». Упродовж минулої осені Тео іноді бавився з хлопчаками й однією дівчинкою в нашому дворі, не боявся підходити до дітей свого віку в центрі міста, коли ми там гуляли, але ніколи й нікого не називав своїм другом. Він жодного разу не назвав другом однолітка. Натомість другом для нього був хрещений батько, мій однокласник Рома Цезарко (Тео звертався до Цезаря «друг Рома», а не «хрещений»). Другом був дід Лаврентій, Євин тато, який, коли не напивався, любив грубувато поторсати внука, не скупився на дорогі подарунки та привозив з Європи малому те, що той просив, а не те, чого хотіли Єва чи Жанна Валеріївна. Другом був неголений і пропахлий дешевим тютюном сорокарічний сусід із квартири навпроти. Словом, друг для Теодора – це я, мій кум, мій тесть. Дорослі.

Дорослі, хай йому!

Журналіст розповідав, що після прибирання барикад на Грушевського на місці дислокації силовиків виявили гільзи від патронів до рушниць 12 калібра. Я нічого не чув, безперестану прокручуючи в голові історію з ноутбуком і відредагованим файлом. Не розумів, звідки взялося слово regard, не розумів, чому Тео сказав, нібито це він увів його з клавіатури. Мене непокоїли слова сина, що якийсь уявний друг розмовляв із ним, поки ми з Євою вечеряли. Але чомусь – добре пам’ятаю те відчуття – найбільше лякало, що цей друг дорослий.