Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 10

Левко запустив «Skype», дочекався завантаження програми та двічі клацнув по піктограмі користувача Simeon.

Насправді тим Сімеоном був Семен Твардовський – по-простому Сьома – одногрупник Левка, єдиний, крім Лео, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився та зростав у Омську. Коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять, його батько, тоді доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу Омського державного університету ім. Ф. М. Достоєвського, отримав запрошення працювати на факультеті наук у паризькому Université Paris-Sud22. Невдовзі потому вся сім’я Твардовських перебралася до Франції. До вступу до КТН Сьома мав французький паспорт, у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.

Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання та приглушене шипіння: «Skype» налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому спливло опецькувате обличчя Семена: правильний овал із трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу та світле, типового для росіян відтінку волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець усміхався.

– Сьома, здоров! – гукнув Левко.

На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.

– О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди – Лев Толстой у прямому ефірі!

– Хе-е!

– Як ти там?

– Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти, – Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.

– От паразит, – витягнув губи Сьома, – ми тут в умовах крайньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він розкидається фразами «не можу більше їсти», – незважаючи на те, що і Лео, і Семен отримували стипендію 1200 євро/місяць (якої вистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчуванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоби підзбирати грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Європою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінляндії, Італії, Франції, Данії та Німеччині. – Я читав, що на заході України військові склади горять. Твоя робота?

– Та йди ти… – всміхаючись, відмахнувся українець.

– Приїжджай, ми засумували без тебе. Ян уже двічі питав, коли ти повертаєшся.

Чех Ян Фідлер був на шість років старшим за Левка й Семена, останні вісім років жив у Швеції та на цей момент навчався в аспірантурі Департаменту промислової екології. Попри різницю у віці, він за місяць потому, як українець і росіянин почали навчання на магістра, потоваришував із хлопцями (певно, давалося взнаки спільне слов’янське культурне підґрунтя). Чех часто допомагав їм у навчанні, Левко та Сьома брали його із собою в подорожі, тож коли у Лео виникла ідея вирушити після захисту магістерських у велику мандрівку, Ян із задоволенням приєднався до друзів.

– Вилітаю з Борисполя післязавтра вранці. Якщо все о’кей, до дев’ятої буду в Стокгольмі.

– Де приземляєшся: в Арланді чи Скавсті23?

– В Арланді.

– Зустріти тебе? – та частина Семенових рук, яку захоплювала вбудована камера на його нетбуці «HP Mini 2133», ледь помітно смикалась, а з динаміків постійно долинало приглушене клацання. Зрідка, обираючи момент поміж фразами, росіянин кидав короткий погляд на долоні, яких не було видно, тож Левко здогадався, що Сьома за звичкою складає кубик Рубика. У Семена були унікальні мізки: він знав шість мов (англійську, французьку, російську, іспанську, шведську й трохи українську), міг множити в голові чотиризначні числа, мав екстраординарні аналітичні здібності, із блискавичною швидкістю виокремлюючи з потоку інформації лише справді важливі параметри та знаходячи між ними зв’язки, про які ніхто не здогадувався. Як син математика, Сьома обожнював копирсатися в ребусах, математичних загадках, 3D-головоломках, завданнях на розвиток логічного мислення, а особливо полюбляв задачі на шифрування та дешифрування інформації. Криптографія24 складала Семенову слабкість. Ще зі школи він тренував мозок і за кілька років привчив його до постійної напруженої праці. Якщо його нейрони простоювали без роботи, Сьома в буквальному сенсі вивалювався з життя, занурюючись у воскову депресію. Йому мало було просто читати книгу (навіть якщо то монографія), слухати радіо чи дивитися на зорі – розкручений до непомірних обертів мозок мусив безперервно довбтися над якоюсь задачею. Одним зі способів підтримання синаптичних зв’язків у голові в стані перманентного збудження став кубик Рубика. Семен крутив його всюди, де міг, чи, точніше, всюди, де не знаходилося можливості зайняти макітру кориснішою діяльністю: їдучи в метро, слухаючи музику, переглядаючи фільми і навіть розмовляючи (як зараз) із друзями.

– Нафіга? – відмовився Левко. – Доберуся до міста на експресі.

– Ну як хочеш.

– Як там Бенґт?

Бенґт Ецтлер – старий архітектор, на віллі якого Сьома та Лео винаймали кімнати. Чоловік жив самотою у старому двоповерховому особняку в Споньї25. Після смерті дружини почав здавати другий поверх вілли (що охоплював великий передпокій, маленьку кухню, ванну та дві спальні) не так через прагнення заробити, як через бажання мати під боком когось, із ким можна поговорити. Впродовж першого року магістратури Лео та Семен жили в студмістечку в районі Шиста26; однак під час літніх канікул довкола кампусу почалося будівництво об’їзної дороги, тож декілька будинків знесли. За законом підлості серед будівель, що підлягали знесенню, опинилися ті, де мешкали росіянин та українець. Оскільки влітку 2011-го вільних квартир у SSSB27 не було, друзі мусили шукати житло у «приватників». Склалося насправді на краще: платячи за спальні, хлопці, фактично, отримували у своє повне користування весь другий поверх вілли. – Наш старий? Каже, що теж скучив за тобою. Хоче на тому тижні податися до сина в Італію.

– О, то що – влаштовуємо вечірку? – Лео підморгнув, кутики губ поповзли вгору.

– Уже розсилаю запрошення, – Сьома теж усміхався. Єдиним мінусом від переїзду на віллу Бенґта Ецтлера стало катастрофічне скорочення кількості студентських вечірок, які в кампусі на Шисті друзі організовували ледь не щотижня. – Слухай, – Сьома враз посерйознішав, – ми з Яном учора розмовляли про подорож.

– Ну?

Росіянин припинив клацати кубиком Рубика, двигнув нижньою щелепою, так наче перекочував між зубами камінчик, і випалив:

– Із нами хоче їхати Ґрем.

Реакція Левка була передбачуваною.

– Старий, ну що це таке? Ми так не домовлялись! Ми ж не маємо наміру тягти за собою до Мексики, Кенії чи куди там ми попремося пів-Стокгольма, еге ж? Чому б нам не взяти із собою Янового дядька? Або давай запросимо професора Рональда Веннерштейна. Прекрасна ідея, як тобі здається? Ми ще не визначились, куди вирушимо, а нас уже четверо. Якщо так триватиме далі, то до часу вильоту нам доведеться, бляха, засновувати туристичну компанію, – хлопець говорив і водночас розумів, що каже дурниці. Проблема полягала не в збільшенні гурту (з цим якраз усе гаразд – що більша компанія, то дешевша й цікавіша подорож), проблема крилася у стосунках між ним і Ґремом Келлі. Лео знав, що Сьома і Ян висловляться за приєднання Ґрема, а тому, якщо американець не передумає, доведеться поступитись, і вони подорожуватимуть учотирьох.

Суплячись, українець пригадував свою першу зустріч із молодшим на рік мулатом.

Жилавий широкоплечий Ґрем Келлі, син доктора психології Джерома Келлі та чорношкірої топ-моделі Мелані Шанклін, якщо й не був плейбоєм у буквальному сенсі цього слова, то принаймні робив усе для підтримання такого іміджу, щоправда, надаючи перевагу термінові метросексуал. Зростаючи в багатій сім’ї – та як єдина дитина Джерома та Шанклін, – Ґрем сприймав світ як місце, де все, що відбувається, відбувається для нього та задля його щастя. 2009-го він перебрався із Чикаго, штат Іллінойс, до Стокгольма, де вступив до Королівського технологічного інституту на Відділення медичної інженерії, організоване спільно з Каролінським інститутом й Університетом Сьодерторнс28. Із собою привіз типово американську схильність до життя напоказ, тлустого кімнатного павука-птахоїда Джорджі (скорочено від Джордж Буш-молодший) і презентоване батьком на двадцятиріччя спортивне купе «Porsche Cayman» (доправлення якого на поромі стало в суму, достатню для купівлі седана «Hundai Accent»). Тато Ґрема, співвласник солідної консалтингової фірми в Чикаго, свідомо вирядив сина подалі від дому, щоби той набрався розуму, навчився самостійно приймати рішення та відповідати за них. До певної міри Джером Келлі досяг бажаного. Одного дня – навчившись приймати рішення, – після п’ятої марної спроби захистити практичну роботу з молекулярної хімії Ґрем виматюкав професора Стефана Йоханссона, тим самим завершивши кар’єру медичного інженера. Містер Келлі, який до цього епізоду справно оплачував рахунки сина за навчання й проживання у Швеції, мав чіткі життєві принципи й – що більш важливо – яйця. Ігноруючи охкання місіс Келлі, батько Ґрема припинив надсилати сину гроші. Ґрем – навчившись відповідати за прийняті рішення – образився, перестав спілкуватись із батьками, навідріз відмовився повертатися до університету, але зі Стокгольма не поїхав. За два роки він устиг обрости друзями та закохатися в кількох шведок. Узимку 2011-го, вирушивши у вільне плавання, мулат почав робити те, що роблять усі американці за кордоном, коли в них виникають проблеми з грішми, – почав викладати англійську мову на приватних курсах, навчаючи переважно мігрантів з Ефіопії, Туреччини й Афганістану.

До інциденту із професором Йоханссоном Ґрем знімав велику трикімнатну квартиру неподалік метро «Карлаплан» і орендував місце на стоянці в підвальному гаражі сусіднього будинку. Після сварки з батьком від такої розкоші довелося відмовлятися. Через SSSB мулат винайняв крихітну студентську квартиру в районі Берґшамра на півночі столиці, а стильний «Porsche Cayman» залишив зимувати на вулиці під студентським гуртожитком.

А проте Ґрем не скаржився. Він був американцем (що, як довела практика, магічно діє не лише на дівчат зі східної Європи, але й на скандинавок), мав шикарний «Porsche» (трохи подряпаний і два роки без ТО – та це лише додавало йому шарму) і навіть без батька заробляв достатньо для вдоволення своїх забаганок.

Левко вперше зустрів Ґрема Келлі наприкінці січня 2011-го на вечірці, організованій мулатом з нагоди переїзду на нову квартиру. Запрошених було забагато для квартирки, що складалась із передпокою, маленької кухні та просторої зали-спальні, зате випивки й закусок вистачало на всіх. Компанія склалася напрочуд неоднорідна: колишні одногрупники Ґрема, його тодішня дівчина та її подруги, Сьома, Лео, Ян і ще якийсь народ із їхнього департаменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.

Сьому, Левка й чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні від часу переїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомилися через мережу «CouchSurfing29» за півроку до приїзду мулата до Швеції. Лео добре пам’ятав, як уперше побачив Ґрема, одягнутого в дизайнерську футболку з британським прапором і написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?»30, стильних джинсах, які підкреслювали, та не обтягували міцні ноги, з татуюванням на правому біцепсі, що заповзало на плече, ховаючись під рукавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи вибритою потилицею та лискучою, ледь не жіночою шкірою відтінку кави з молоком. У переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Ґрем сяяв, як чорна перлина в магазині з продажу виготовленої вручну біжутерії. Вони кілька секунд дивились один на одного, потім Ґрем підморгнув і відвернувся. Левко підійшов до столика з напоями й узяв склянку з джин-тоніком. Попри те що після переїзду мулат іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафаелі31 – американець не соромився показувати, які жінки йому подобаються, – а під ним, сперта на стіну, стояла фотографія 10×15 у рамці. На знімку – Ґрем. Сидить у правому пілотському кріслі вертольота, дивиться перед собою й недбало, та водночас упевнено стискає руками стійку керування. Крізь лобове скло проступає шматок неба й – у нижній частині – різнокольорові (жовті та зелені) чотирикутники ланів. Вертоліт у повітрі.

Відпивши джину, Левко нахилився до Семена.

– Тобі не здається дивним, що чувак, іще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці? – Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти лише Сьома та Ян.

– Мабуть, це через вертоліт, – знизав плечима росіянин. – Ти хіба не афішував би, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?

«Ага, – випнув нижню губу Левко, – якби вмів…»

У цей час Ґрем Келлі в оточенні хлопців і дівчат (переважно, звісно, дівчат) розказував, як інструктор із «Windy City Flyers»32 учив його саджати турбопропелерну «Cessnа 172» з непрацюючим двигуном. Мулат ніби ненароком узяв до рук бірюзово-синє посвідчення PPL33 завбільшки з кредитну картку й водив ним під час розповіді перед очима слухачів.

– …уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюся, позбавляючись тремтіння в ногах, і тут він витягує на максимум важіль керування тягою гвинта й, забравши руки від панелі, вимикає двигун. А тоді, посміхаючись, говорить: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, я не встигну запустити двигун, а друга – чорт забирай, ми падаємо! – дівки, що стояли довкола мулата, ледве стримувалися, щоб не заахати.

– Як довго ти навчався? – запитав хтось.

– Півроку, враховуючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літати починаєш за два місяці. До речі, я почав літати раніше, ніж отримав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військового льотчика, та мати переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.

Левко пригадував, як ледь не захлинувся від ревнощів, розгледівши серед Ґремової аудиторії Сатомі. Очі японки зблискували від захоплення. «Ну, звісно, – згодився хлопець, – перед нею просто ідеал: м’язистий, напахчений, прилизаний, із подряпаним «Porsche», та ще й умінням керувати літаком і… – він покосився на фотографію кабіни гелікоптера, – …вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.

Те, що сталося потім, згадувати не хотілося.

– А я можу срати цементом, – голосно англійською відкарбував Левко.

– Що ти сказав? – посмішка не встигла зсунутися з обличчя

Ґрема, та брова підозріло вигнулась.

– Згадав анекдот про Чака Норріса.

– ?

Сьома смикнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мулата, тепер витріщалися на українця).

– Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи струминою своє ім’я на снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я на бетоні.

Народ розсміявся – принаймні розсміялися ті, хто стояли навкруг господаря вечірки, – зрозумівши, що це жарт.

Утім, м’язи на обличчі мулата напружилися.

Попри все, Ґрем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з однолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не виявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чорноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, проте того дня усе обернулось інакше. Місяць тому Ґрема виперли з універу, він посварився з батьком і залишився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста й переселитися до студентської комірчини… коротше, Ґрем Келлі не витримав.

– Ти хто? – виплюнув він.

Побачивши грозову хмару над головою, Левко змовчав. Сатомі свердлила його осудливим поглядом.

– Це Лео, мій товариш з України, – замість нього відповів Ян. – Давно хотів вас позна…

– Слухай мене, Лео, – Ґрем випнув гладенько виголене підборіддя, – ти просто лузер із країни третього світу, що може похвалитися лише гострим язиком. А я американець із «Porsche» он там, по-під вікнами, та ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку й продовжити срати своїм добірним українським цементом.

Запала мертвотна тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув» і, безперечно, не мав слушності, проте Ґрем переступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.

– Це брудно, чувак, – проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима та потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.

Сьома отямився першим.

– Нам тре’ провітритись, – і потягнув Левка на кухню. – Що з тобою?

Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, спричинена інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.

Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Привселюдно простягнувши українцеві руку, мулат усміхнувся.

– Вибач, бадді34, я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я – фаталіст, вірю, що, коли сто тисяч людей в одну мить, подумавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюся не залишати за собою таких людей, – рука висіла в повітрі.

Левко розумів, що ці слова звучать більше для публіки, ніж для нього. Якби довкола не було стільки гостей, Ґрем навряд чи попросив би пробачення, швидше за все, він не згадав би взагалі про «лузера з країни третього світу». Водночас українець не бажав розкручувати конфлікт. Він усвідомлював: якщо навзаєм не простягне руку, то перебере вину за інцидент на себе.

Виштовхнувши на обличчя кволу посмішку, Левко потиснув широку та гладку, наче атлас, долоню американця.

Секунд п’ять хлопці мовчали, зазираючи один одному в очі, і Левко подумав, що мусить сказати що-небудь, інакше їхнє примирення виглядатиме як зважування боксерів перед поєдинком.

– Ти й гелікоптером умієш керувати? – Лео мотнув головою в бік фотографії на столі.

Сатомі стояла неподалік, спостерігала за ними обома. Левко несамохіть стиснув долоню американця дужче.

– Так. Я відвідував заняття в іллінойській «Helicopter Academy». Довго відмовлявся, та згодом батько переконав мене.

– Круто… – прохрипів українець.

На ту мить Левка здивувало б, що менше ніж через два тижні вони з Ґремом заприятелюють, а ще за місяць їхня ватага збільшиться в кількості до чотирьох – американець стане повноправним її членом.

Повноцінне примирення припало на неділю, 6 лютого 2011 року. Сьома, Лео і Ян вибралися випити пива. Ян перестрів Ґрема та привів його до спортивного бару на Ґамла-стані. Того вечора по TV10 транслювали «Super Bowl XLV»35, найважливішу спортивну подію на Американському континенті. Чемпіон АФК «Pittsburgh Steelers» грав проти кращої команди НФК «Green Bay Packers» на «Cowboys Stadium» в Арлінґтоні, штат Техас. Левко з цікавістю стежив за матчем (майже не слухаючи, про що говорять Ян і Семен) не лише тому, що Джонік чотири роки тому підсадив його на американський футбол, але й через те, що до фіналу пробилась улюблена команда його колишнього командира – «Ґрін-бейські Пакувальники», єдина некомерційна серед команд НФЛ.

Коли наприкінці першої чверті «Пакувальники» виконали блискуче перехоплення й уклепали другий тачдаун, довівши рахунок до 0—14, Левко не стримався й зааплодував. Ґрем вражено повів поглядом на українця.

– Ти тямиш в американському футболі?

– Так, мій товариш жив у Штатах і підсадив мене на НФЛ.

– Респект.

– Я не просто тямлю, янкі, «Пакувальники» – моя улюблена команда.

– Ти жартуєш! – чорні мигдалеподібні очі мулата стали круглими.

– Анітрохи.

– Я теж за них уболіваю!

– Ти ж ніби з Чикаго, нє?

– Ну, по-перше, «Chicago Bears», як ти помітив, не дійшли до фіналу, а по-друге, я народився у Ґрін-бей36.

Під кінець другої чверті, коли «Пакувальники» вели в рахунку 3—21, Ґрем і Левко на повну смакували матчем, проклинаючи суддів, вигукуючи підказки форвардам і квотербеку37 та гадаючи, з яким рахунком завершиться гра. У 3-й і 4-й чвертях «Пітсбурзькі металісти» нарешті прокинулись і почали грати. Під кінець останньої чверті українець і американець пережили кілька неприємних хвилин, коли «Pittsburgh Steelers» скоротили відставання до 25—28, проте перед фінальним свистком Мейсон Кросбі, гравець «Пакувальників», забив польовий гол, закріпивши перевагу «Packers». Як наслідок – «Пакувальники» перемогли 25—31, учетверте в історії завоювавши «Super Bowl», головний трофей сезону.

Невдовзі з’ясувалося, що Ґрем є шанувальником професійного боксу та, що незвично для янкі, з повагою ставиться до українських важковаговиків Віталія і Володимира Кличків. Словом, крига скресла…

– І ще дещо… – голос Сьоми, викривлений колонками комп’ютера, примусив Левка стрепенутися. Хлопець випірнув зі спогадів, повернувшись до реальності.

– Говори.

Семен виклав руки перед собою, і Левко побачив зашмуляний кубик Рубика. Окремі секції протерлися так, що було непросто розрізнити колір. Сьома тримав кубик так, щоби, не піднімаючи очей, дивитися поверх нього на екран нетбука. Лео не ображався на товариша, знав, що Сьомі це необхідно. Вовтузіння з кубиком було чимось на кшталт куріння, поганою, та невідчепною звичкою, а ми ж не гніваємося на тих, хто, розмовляючи з нами, курить цигарку?

Кілька блискавичних рухів, і… всі кольори на місці. Сьома покрутив у руках повністю складену іграшку. Потому опустив руки й узявся хаотично перемішувати секції, щоби через хвилину знову почати їх складати.

– Це з приводу Ґрема та… – росіянин завагався, – та Сатомі. Серце Левка хвицнулось, обдавши жаром шию та щоки.

– А що в них? Вони почали зустрічатись?! Скажи мені!

– Та ні, чувак. Але Ґрем… він… ну… – Семен очевидно темнив.

– Сьома, не викаблучуйся! – розпалившись, Лео подався до камери, писок зайняв увесь екран на нетбуці Семена, тож навіть попри погану якість зображення, росіянин помітив, як розчервонілось обличчя товариша. – Викладай усе, як є!

– Та нема чого викладати.

– Він покликав японку на побачення, так? Я вгадав?.. Чувак, чого ти мовчиш?!

Побачивши реакцію приятеля, Сьома вирішив дати задній хід і не розповідати всього, що знає. Можливо, це неправильно, не по-товариськи, проте він не хотів бути тим метеликом, чиї крильця запустять ланцюжок подій, що призведе до бурі. Нехай Лео приїжджає й сам розбирається.

– Не заводься. Нема чого розказувати, – росіянин опустив очі (як іноді добре мати під рукою кубик Рубика!..). – Просто… вертайся швидше й… не тупи.

– Гаразд. Яну привіт, – Левко насупився, показуючи, що бажає закінчити розмову.

– Перекажу. А ти спи сухенький!

– Пішов ти.

– Хе-хе… До зустрічі!

– Давай, чувак!

«Skype» прощально булькнув, і екран потемнів. Левко зчепив руки за головою, чуючи, як тривожно буркоче під серцем.

Відлига у взаєминах із Ґремом Келлі тривала рівно рік – до наступного «Super Bowl», в якому «New York Giants» виграли у «New England Patriots» з рахунком 21:17. Наприкінці лютого 2012-го Ґрем порвав з Аннет, двадцятисемирічною цибатою шведкою, з якою зустрічався рік, і… почав підкочувати «батарейки» до Сатомі.

Винен у тому був тільки українець.

Левко вперше побачив японку у вересні 2010-го, коли приїхав на навчання в магістратурі КТН; вони потрапили в одну навчальну групу. Спочатку Сатомі йому геть не сподобалась. Нижче від середнього зросту, із пласким круглим обличчям і розкосими очима, не худорлява, але далеко не з пишними формами – вона здавалася звичайною, такою, як усі. Весь наступний день хлопець придивлявся до дівчини, щонайменше сотню разів запитуючи себе, що в ній такого? Чому не може викинути її з голови? Прийшовши на заняття третього дня, Лео вже не міг відвести від Сатомі очей. Його кидало в дрож від самого лише погляду на коротке, трохи нижче від вух волосся, що тисячами голок спурхувало в повітря, коли японка швидко повертала голову; він насолоджувався її дитячим сміхом, упивався м’яким акцентом, крадькома спостерігаючи, як напинаються маленькі груди під кофтиною.

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко через невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витравило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно загальмував. За півтора року навчання на Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно й один раз на льодовий каток. Дівчина погоджувалась, проте жодного разу все заходило не далі проводжань до студентського кампусу.

Приблизно за півроку, втомившись вимальовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтернативні варіанти.