Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 4

Левко м’яв губами квітку конюшини, чекаючи на свою чергу. Поряд на траві простягнувся Джонік, чорнявий хлопчина з карамельними очима й інтелігентним виразом обличчя, – командир 521-гонавчального взводу. Нижче від них примостилися ще четверо курсантів – найкращі стрільці 521-го (гіпотетично найкращі, бо ніхто з них раніше не брав до рук справжнього АК-745, їхній стрілецький досвід обмежувався рогатками й – у кращому разі – підхмеленою стріляниною з пневматичних гвинтівок по гномиках у тирі).

Заклавши руки за голову, Джонік апатично роздивлявся хмарки. Левко підібгав коліна до грудей, обхопив їх руками та спостерігав, як шестеро їхніх товаришів (передостання шістка з 521-го) підтюпцем наближаються до вогневого рубежу. Дотримуючись інструкцій, курсанти бігли не навпростець, а строго позначеними прапорцями хідниками (на полігоні інакше не можна). За мить хлопці вишикувалися перед лінією вогню. Двоє широкоплечих лейтенантівконтрактників, рясно сиплячи грубою лайкою, викрикували останні настанови. До Джоніка та Левка долітали лиш обривки фраз. «Перевірити запобіжник… уставити ріжок… затвор на… зняти… спочатку, бля, чергою… вийняти ріжок нах… пересмикнути затвор… контрольний постріл… доповісти про завершення стрільби!»

Віддалік за стрільбами стежили кілька офіцерів військової частини А23636, котрій належав полігон, а також полковники з військової кафедри Водного університету7.

– Ну що там? – не підіймаючи макітри з трави, запитав Джонік.

– Лягають, – сказав Левко. Норматив зі стрільби складали лежачи.

Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене рядно й стали готуватися до стрільби. Нараз Левко вгледів, що якийсь незграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок із патронами в АК-74, відвів ствол убік, скерувавши його ледь не в голову свого сусіда.

Тієї самої миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, напустився на хлопця й зацідив ногою під ребра. Слідом полились ядерні матюки. Курсант зіщулився й покірно направив автомат у поле.

– Як із ланцюга зірвався, – прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.

– А ти б не зірвався? – став на захист лейтенанта Джонік. – Увесь день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат до рук. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди: хтось ошаліє й почне гатити в усе, що рухається, – Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. – Вони ж за нас відповідають. Я тим старлеям не заздрю…

Ім’я Джоніка було Гена. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жила у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником. Це зовсім не пояснювало походження назвиська, тому що в Америці до Джоніка зверталися по-нормальному – Геннадій (звісно, якщо той дикий прононс «Джіннаді-і» можна вважати нормальним). 2003-го в Гениного тата щось не склалося, тож він повернувся до рідного Рівного. Гена, який левову частку свідомого життя провів у Штатах, на диво легко змирився з українськими провінційними реаліями: швидко знайшов собі друзів і влився у навчання. Хоча від американських звичок не відмовився: Джонік обожнював американські молодіжні комедії (дивитися тільки в оригіналі!), американський футбол (за півроку підсадив на нього половину двора) й комп’ютери «Apple» (2004-го вони були непопулярні в Україні). Мабуть, через Штати його й нарекли Джоніком, хтозна.

А ще від Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець чудово знав українську, проте навіть після трьох років навчання у Воднику та року командування навчальним взводом на військовій кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Постійно викручував її на американський лад – ковтав, з’їдав, пом’якшував. Через те дзвінку команду «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі Джонік озвучував із легким американським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» – кричав Гена. І ми всі, його відданий 521-й взвод інженерно-технічних військ, дружно «гівнялися», тлумлячи істеричне іржання.

Зате для Джоніка був невідомим суржик, і це невідь-як підносило його над однолітками. Навіть над Левком, поліщуком у десятому поколінні, який російською говорив із таким акцентом, що не сміялися хіба що собаки.

– Скільки вони мають завалити? – поцікавився Джонік.

Левко (заступник Джоніка у 521-му) зиркнув на аркуш, на якому фіксував результати стрільби інших взводів військової кафедри. Взводи було сформовано із представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротба за першість у навчанні, фізичній і стройовій підготовці та (певна річ!) у стрільбі. Найзапекліше мірялися силами механіки (521-й взвод зі студентів механічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету економіки).

Левко підраховував, що у 121-му 29 курсантів, сьогодні присутні всі, вони «поклали» 21 мішень. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му 27 курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише 24. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши 8 мішеней. Для того гарантованого виграшу двом останнім групам доведеться «погасити» 10 цілей.

– Хоча би п’ять, щоб нам почуватися спокійно, – повідомив Левко.

Переконавшись, що всі інструкції виконано, лейтенанти дали дозвіл відкрити вогонь. Застрекотали постріли. Дві мішені лягли відразу. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт вичах. Цок! Клак! Лиш поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.

– Скільки там, Лео?

– Три.

– Ну… – Джонік ривком сів. – Як же так?

Три. Тільки три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їхня шістка зіб’є всі цілі, вони однаково програють неформальне змагання 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому стояв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомзводу міг заприсягтися, що полковник Жебрицький, куратор 521-го, дивиться в їхній бік і хитає головою. Висловлюючись із використанням армійської термінології, 521-й щойно капітально обісрався.

Із вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.

– Каліки, – презирливо просичав Джонік. – Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати було заборонено доти, доки останній із шістки не закінчить стрільбу та не доповість, показавши порожній патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік із Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.

– Фу-у-у… – всі хором.

До хлопців долинув радісний і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».

– Герич! Маладєц! – ляснув по коліну Макаренко.

– Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, – вдавано безпристрасно прокоментував Левко.

– Ага, – кивнув Джонік і додав: – Час, чуваки. Встаємо, шикуємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поквапилися до озлоблених лейтенантів.

– Перші три – чергою по своїй цілі, – на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шість патронів). – Решта три – одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

– Усе пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, – надійшло з-за спини.

Побігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (в кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю ліворуч, одразу за ним на рядно хляпнувся Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд ліворуч, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Американець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Механізм заклинило.

– Товаришу лейтенант… – Гена поклав автомат біля себе й обернувся до офіцера, впираючись рукою та трохи піднявши тулуб над рядном.

– Лежати!!! Б…дь, мудак, якого хера ти встаєш?! – лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. – Я сказав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в сонячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, що не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

– Т-товаришу лейтенант… хе… дозвольте звернутися.

– Б…дь, дозволяю!

– У мене, здається, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився та підняв автомат. Посмикав затвор – той справді не працював. Потому вийняв ріжок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувалась до стрільби без проблем.

– Вогонь, салабони!

Левко перемістив перемикач режиму в положення АВ8 і затримав дихання. Притулив щоку до приклада АК-74, навів мушку на ціль. Далеко в полі височів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю та плавно натиснув на спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу ліворуч. Джонік перестарався і смикнув курок занадто сильно, випустивши більше як половину боєзапасу – чотири чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Його мішень хилилася додолу. Крайня ліворуч стриміла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався пошепки підбадьорити свого товариша, як Джонік іще раз пальнув. Бах! Бах! І цього разу знову поквапився. Не прицілившись як слід, Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! – подумки розлютився Левко. – Програємо ж на хрін!» – Fuck! Лео, допоможи, – благально зашепотів Джонік, – я облажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. Із чотирьох стриміла незбитою тільки одна. У хлопців ще нібито лишалися патрони, отже, покладуть. Мусять покласти. Тоді він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

– Я беру, – сказав голосно. – Ліву я беру!

Після першого влучання цілився спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз – на ОД9. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і…

…Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені стояла людина?» Левко замружився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувалися не кострубаті обриси, а… живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд управно. Хлопець здригнувся, розплющив очі й… замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сірасорочка із закоченими рукавами, темно-сині джинси. Юнак зиркав кудись убік, в абсолютно інший від вогневого рубежу бік, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям…

Самонавіювання вийшло таким вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, щоби прийти до тями. «Що за дурня, чувак? – вилаяв сам себе. – Нема там нікого». Він зосередився на цілі й натиснув курок. Коротке «клак!» – і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув праворуч. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінґо! Перемога!!!

Левко з насолодою послав дві останні кулі в небо над кущами, відчепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшись, що у стволі не залишилося патрона, поставив автомат на запобіжник і відтягнув затвор, гордо повідомивши:

– Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи патронники, й тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на пам’ять.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку.

– Ти як? Ребра цілі?

– Цілі, – пробурчав Джонік, буравлячи гнівним поглядом ненависного офіцера. – Як із ланцюга зірвався… Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, минаючи деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, коли в їхній бік не дивилися полковники, й тицьнув 121-му середнього пальця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшись за спинами товаришів, пирхнув:

– Пішов ти! – але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився, і взводи вишикувались. Крижини хмар потовщали й почали наповзати одна на одну. Сонце майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець став зовсім не липневим.

Разом з іншими Левко стояв у лаві, краєм вуха дослухався до неоковирної напутньої промови начальника військової кафедри та пригадував найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони програли б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: 17 цілей дають коефіцієнт 0,708, що менше, ніж у 121-го. 18-та «погашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед – 18/24 = 0,75. Його 18-а.

Втім, був один спогад, який він намагався оминати. Та дивна мить, що передувала вирішальному пострілові. Левко гнав цей спомин геть, заштовхував углиб свідомості, проте не міг спекатись. Одна й та сама нав’язлива думка постійно лишалася на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку й дзижчала притишеним тлом для решти приємних споминів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи вистачило б йому мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було найважливішим. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання – не продукт його підсвідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого в критичний момент мозку, проте не той хлопець, не той незрозумілий обрис, що постав на місці мішені.

Він прийшов звідкілясь іззовні. У цьому Левко не мав жодного найменшого сумніву.

Бо юнак був темношкірим.