Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 5

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг як завгодно заспокоювати себе, нібито йде в таку ранню годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї хатини просто по воду, та насправді знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки та спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими самими моторошно-білими) від самої короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз за течією Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Траплялося й таке. 2005-го, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тодівін устиг нарахувати семеро мерців.

Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, щоби лежати зараз на невигадливому лежакові в спальні на другому поверсі своєї хатини, загорнувшись в улюблену легку ковдру із шерсті лами (її подарувала індіанка із селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії та, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна грань його свідомості, що поруйнувала йому все життя, яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато стається в цій глушині (якщо відверто, то взагалі нічого не стається… роками), щоби гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину та повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця?

Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, й не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами протягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше приказував його батько, дубасячи Тора уламком швабри по ногах і спині через якусь дрібну провину, а часто й без неї). Норвежець усвідомлював: хай хто готує пліт до спуску, він затрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати та зв’язати докупи, розсадити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають із певною метою. Їх виставляють напоказ. Покійники наочно демонструють грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А тому на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор ступив на причал, що видавався в річку всього на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприємно скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарості, що заповзали у воду на його боці, застилав нерухомий туман. За молочною поволокою не проглядалося пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку й засмагав там, недовго, як витримувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче тямили, що має незабаром відбутися. Такими тихими, що аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, – зміркував Тор, прислухаючись до монотонного, майже нестерпного гулу у вухах. – Старію». Він покосився на порожнє відро й подумав, що здалося б набрати води (чи хоча б удати, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

В тумані над серединою річки безшумно, ніби привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і водночас із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор непорушно стримів із відром у правій руці й телющився на північний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не туманом, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша… Така безмовність панує рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.

Ще п’ять хвилин – і все так само тихо…

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни й іншу окультно-містичну маячню. Він скоїв у житті багато недоброго, тож якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку чи принаймні покаявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, та не тому, що вони йому привиділись або загадковий голос нашептав про них уві сні. Від учора в сельві стояла тиша: стихли цикади, вмовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно наявні) шерехи щурів і вигуки мавп, що продираються крізь гілля. Гігантські річкові видри, які облаштували кубло під урвищем вище за течією, також не показувались. Джунглі заклякли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чупа-чупа11 та робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатись, хто то (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті істоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув того місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до пристані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не давало старому змоги заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: вони прийдуть.

І мерці з’явилися…

Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатись. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (над самою поверхнею води) посунули перші виразні клубні. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повільно плинув за течією.

Пліт.

Він наближався.

Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край підмостя, ризикуючи впасти, якщо подасться тулубом уперед, і дивився, широко розплющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання пришвидшилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води та навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помітив другий обрис, що безшумно виринав з-за вигину.

«Ого, то сьогодні їх два… Брати-близнюки», – подумав Тор. Насправді він не надто здивувався (раніше таке траплялося), просто прикинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири. На першому плотові їх було троє. Попри густий туман, Тор Сандерс розгледів, що всі небіжчики – індіанці мачігуенга12. Одного з мерців розіпнули зірочкою, прив’язавши руки й ноги в кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла та прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова виглядала від засохлої крові аж чорною. Два інші тіла лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг пошматований, брудний, замащений кров’ю; у кожного покійника не вистачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману робила петлю: напливаючи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи далі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що каламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі набруньковуються краплі холодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та щойно він намірився ступити крок назад (щоби потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хвиля спинила пліт і виштовхала назад на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо сидів у воді глибше. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скорчилися, переплелися, нагадуючи клубок товстих неоковирних змій. Униз за течією пливла безформна кучугура людського м’яса, з котрої то тут, то там стриміла чиясь нога, рука, потилиця… Витріщившись, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять… – пліт рухався, норвежець збився. – Прокляття! Один, два, три… п’ять… сім… – зробив паузу, пожираючи небіжчиків вицвілими очима. – Вісім?» Скільки ж їх там? Сім? Вісім? Тіла було покалічено, на похідному одязі, наче візерунки на зміїній шкірі, проступали криваві підтьоки. Найбільше познущалися з голів. На всіх головах, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучугури, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі.

На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Либонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець тямив, що мав би відчувати жаль до нещасних, а він чомусь ненавидить їх і боїться. Чорні камені замість очей перетворювали людей із безсердечно закатованих безневинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з інакшого світу, які не заслуговують на співчуття.

Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, була бронзовошкірими чорнявими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув причал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбухлою литкою. Також без носа, вух і очей.

Отже, принаймні один із них білий.

Тор не встиг отямитися від першого потрясіння (десять… цього разу спустили мінімум десять!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт.

Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дошці, гойднулося, наче розмірковуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовснуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що краще було не виходити. Краще було лежати, бодай і без сну, втупившись у стелю та нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, та не спускатись до води й не бачити цього пекельного параду.

На третьому плотові було лише два тіла. Вони сиділи обличчям один до одного, по-турецьки склавши ноги. Обидва – білошкірі.

«Живі?» – тьохнуло в норвежця під серцем.

Аби ж то. Як і в попередніх мерців, із облич видалено губи, вуха, носи та навіть повіки. На місці очей – відполіровані камені. На біцепсах – незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись.

Одне з тіл, схоже, належало жінці. Сандерс не був упевнений (обидва мерці мали короткі стрижки, а обличчя такі понівечені, що годі розрізнити стать), але на сорочці, на рівні грудей покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми – так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.

Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівнявся із причалом, Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зрозумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад.

Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот – зухвало усміхнений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці. («Немов олівець із пенала, – подумав Тор і тут-таки здригнувся: – Прокляття! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиснені між колодами палі й у такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.

Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.

«І це вже вшосте за останні десять років…» – якось відсторонено відзначив Тор. Так астроном проводжає давно досліджену комету. Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши пліт із мерцями, Сандерс страшенно перелякався і… припустився великої помилки. Норвежець приїхав до Перу сорок років тому, покинувши батьківщину з причин, які він уже чотири довбані десятиліття намагається забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною. Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п’ятдесят, шістдесят років, зрештою – все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіваючись почати все з чистого аркуша, та жити по-людськи йому не вдалося. Причини різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосунки з віскі тощо. Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс улип у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутися до Норвегії, де на Тора чекало довічне ув’язнення, або ж утікати ще далі. Так він опинився у Пуерто-Мальдонадо, а згодом в амазонських нетрях, де й кисне безвилазно протягом тридцяти чотирьох років. Іноді Тор підсміюється із себе: він утікав, не бажаючи до смерті скніти у в’язниці, а сам загнав себе в глушину у стократ гіршу за камеру на одного. Сидячи зараз у Норвегії, міг би хоч телевізор подивитися… Так ось, узимку 1997 року совість напосілася на норвежця з особливим завзяттям. Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки тому сам приволік тіла до Пуерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без паспорта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали в буцегарні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім… відпустили. У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому дозволили піти. Відчиняючи камеру, старший офіцер майже благально поглянув на норвежця та промовив: «Не встрявай. Хай буде, як є». Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, доки 1998-го не напоровся на новий пліт і помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і… на тому кінець. Історії, звісно, лишаються, їх потай передають із уст в уста, часом вони навіть вислизають за межі країни, та без печаток і підписів посвідчувачів ці історії – лише міфи. З 1998-го Тор зовсім не реагує на покійників (попри, звичайно, перестрах). Поки його не чіпають, і він не чіпатиме…

Хатина Тора Сандерса і пляж на протилежному березі Ріо-де-лас-П’єдрас – супутникове зображення з «Google Earth»

Старий норвежець постояв іще трохи, зі щемом у серці вдивляючись у мряку (а що як буде четвертий?..), потому розвернувся та, переборюючи ниючий біль у суглобах, почовгав до хатини. Ввечері він напився до безпам’яті.

Через три тижні, скуповуючись на ринку в Пуерто-Мальдонадо, Тор натрапить на старий номер «El Comercio», з якого довідається, хто саме пропливав повз його причал того моторошного туманного ранку.