Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 13

– Ґуннар Іверс, – відрекомендувавшись, старий умостився на стілець напроти хлопців, поклав перед собою течку для паперів і поставив бокал. Він провів у «Wirströms» півдня й до вечора встиг пристойно набратися (що було потрібно, бо інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен переглянулися.

– Лео, – першим зреагував українець.

– Сімеон, – після паузи відповів росіянин. – Ми знайомі?

– Уже так, – швед усміхнувся, стараючись погамувати істинні почуття. Вдавалось погано. Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. – Чув, ви радилися про те, куди помандрувати влітку.

Левко кинув косий погляд на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

– О, ні! Не подумайте нічого такого, – замотав сивою головою

Ґуннар Іверс, – я не підслуховував вас, просто випадково почув вашу розмову. Я сидів за отим столиком, – швед показав за спини хлопців. – Якщо вважаєте, що я набридаю, скажіть як є, і я зразу піду. Та перед тим хотів би розповісти вам хорошу історію і порадити, куди можна поїхати в пошуках справжньої пригоди.

– Кажіть, – кліпнув Семен.

– Ви були в Перу?

– Ні, – водночас відповіли хлопці.

– О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! – очі старого спалахнули, він обвів язиком потріскані від холоду губи й смачно виплюнув: – It will blow out to hell your fucking minds!42

Українець усміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матюками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай позбавлена експресивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Тоді як лихослів’я в устах тих, кому за шістдесят, звучало солідно й переконливо.

Левку сподобалося, як Ґуннар вимовив оте «blow out to hell your fucking minds».

– Там страх як багато всіляких цікавих речей, – твердив швед. – Ось, наприклад, Саксайуаман.

Попорпавшись у течці, старий витягнув фотокартку – практично нову, чудової якості – та поклав перед хлопцями. Левко взяв знімок. На глянцевому фотопапері було зображено руїни колосальної споруди, складеної із мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін ступенями здіймались один над одним. Вражало, як щільно – просто з диявольською точністю – припасовано між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалося, ножа не встромити.

– Це Саксайуаман, – іще раз повторив Ґуннар Іверс. – Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення… Це руїни цитаделі в Андах неподалік Куско, нині звичайного перуанського містечка, а в давнину – столиці імперії інків, – старий, плямкаючи, присмоктався до бокала. – Подивіться на брили. Вони різні: і за розміром (від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків), і за формою (трапляються пласкі та вигнуті грані). Водночас між валунами не знайдеться ні просвіту, ні шпарки, куди б могла залізти мураха. Їх так тісно підігнано, що вони нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що наша цивілізація не має засобів для створення подібного. Жоден сучасний інструмент не дасть змоги обробити камінь аж так досконало.

Лео розглядав полігональну кладку Саксайуамана.

– Та ну…

– Це правда! Жоден із відомих методів оброблення каміння не дає змоги відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної. Припустимо, можна витратити купу часу й наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Та десять, сотню, тисячу каменів? А всю стіну? – художник у запалі ляснув долонею по столі, ледь не перекинувши бокал. – Спливе мільйон років, перш ніж удасться створити щось подібне.

Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара й назад.

– Але Саксайуаман усе-таки збудовано…

– Правильно, – швед загадково всміхнувся. Цього разу посмішка вийшла кращою. – Я маю ще кілька знімків, – Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, усі з руїнами Саксайуамана, відзнятими з різних ракурсів. – Пригляньтеся уважно. Окремі кам’яні блоки важать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть їх оброблено так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, яким технологічно досконалим є Саксайуаман. Навіть якщо користатися мірками постіндустріальної епохи.

Левко роздивлявся фотографії, а потому передавав їх Семенові. Ґуннар вів далі:

– А тепер гляньте сюди, – на столі з’явилося ще кілька світлин. – Це славнозвісне Мачу-Пікчу… – Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. – Помічаєте різницю?

Сьома проказав:

– Ну, камені трохи менші.

– І все?

– Має бути щось іще?

Схилившись над знімком Мачу-Пікчу, Левко обстежував стіни ступінчатих святилищ.

– Дивіться уважніше, – перейшов на шепіт Ґуннар. – Невже ви не бачите, що це зовсім інша стіна?

Брили, з яких складено мури Саксайуамана, несхожі між собою, проте всі до останньої мають полігональну форму в перетині. Їхні грані гладкі, наче після оброблення на верстаті. Водночас камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали… звичайним камінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, та обруби лишалися нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як на знімках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу – і це цілком очевидно – нагадувала недбало накидану купу каміння.

– У принципі, так, – згодився Левко.

– Це різні технології, – пояснив старий. – Ті, хто зводив Саксайуаман, у якийсь неймовірний спосіб обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, ніби з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу на таке не спромоглися. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так – просідати й утрамбовуватися під власною вагою.

– Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу, майже ніхто не чув про Саксайуаман, – зауважив Семен.

– Це типово для сучасного суспільства, в якому цінують зовнішній вияв, де ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу-Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню та красі довколишніх Анд. Погляньте на антураж, подивіться на гори довкола – ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто знаходилось у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, нависаючи над чотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким ще пошукати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Мачу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди нині, – старий перевів подих. – Зіграло роль ще й те, що до початку ХХ століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для цивілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрі двісті років після падіння імперії інки спокійнісінько жили та господарювали у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті 2500 метрів ховається ціле місто.

– Справді? – і Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.

– Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу гарно прислужилася його популярності. Руїни 1911-го відшукав Хайрем Бінґхем, професор Єльського університету. Відшукав цілком випадково. Цю романтичну побрехеньку в Куско переповідають на кожному кроці, проте ніхто не розказує, що Хайрем Бінґхем насправді шукав не Мачу-Пікчу, – старий змінився на лиці, яма, що привиділася Левку під час першої, тої непевної посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. – Насправді американець організував експедицію, метою якої були пошуки Паїтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.

Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда – лише довжелезний вступ до чогось більш важливого й таємничого.

– Ну що, вам цікаво?

– Цікаво… – мовив українець, не маючи змоги розплутати клубок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.

– Тоді йдемо далі, – очі шведа збуджено зблискували. – Бінґхем одразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки прославився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, та чудово розумів, що з точки зору технології будівництва знайдене ним Мачу-Пікчу – не більше ніж бліда тінь Саксайуамана й багатьох інших руїн у Перу, – старий укотре поліз до течки. – У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’енко, і ПукаПукара, і Тамбомачай43.

Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були старішими й виглядали пошарпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій – ліворуч від Левка – фото Саксайуамана й інших твердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків. Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу й інших фортець, чиї стіни скидалися на безладне нагромадження каміння.

– Розумієте, про що я? – швед прискалив одне око.

Різниця у стилі будівництва здавалася очевидною.

– Розумію, – трохи сконфужено промовив Сьома. – Але що з того?

– Почекай, зараз побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в купі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводили пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, та можна з певністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо, а вже потім – їхні менш досконалі… – Ґуннар зробив паузу, – копії.

– Як це? – Левко забув про недопите пиво. – Древні розучилися будувати? Тупо втратили свої знання?

– Нічого вони не втратили, – похитав головою Ґуннар.

– Як тоді пояснити, що одна й та сама цивілізація будує такі технологічно відмінні споруди? Невже трапилося щось таке, від чого інки швидко деградували?

– Егей, Лео! – обірвав його старий. – А хто говорить про однуй ту саму цивілізацію? Хто говорить про інків?

– Не второпав…

– Ти припускаєшся тієї самої помилки, що й сучасні історики. Хіба я хоч словом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?

– Ні.

– Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, – це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.

Українець не стримався й усміхнувся, без зневаги чи розчарування, але промовисто скептично. Надто категорично, а тому – якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Ґуннар лишався серйозним і якимось… наче переляканим.

– Розумієш, у чому вся штука, – продовжив старий, ніби й не зауваживши скепсису, – впродовж останніх ста років про історію Південної Америки до того часу, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, десятки тисяч статей і монографій. Від 2000 року до н. е. цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивілізацій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Культура Моче, культура Чіму, таємнича цивілізація Наски, імперія людей Уарі, зрештою аймару й інки44 – всі вони в певні періоди досягали високого рівня розвитку. Та є одна проблема. Жодна із перерахованих цивілізацій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не здогадалися, що думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, що я їх назвав, не лишили по собі жодної книги, документа чи напису…

Спільнота науковців намагається створити ілюзію, начебто нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних обрисах. Та це брехня. А правда в тому, що на початку XVI століття, коли до Південної Америки вдерлись іспанці, на материку була одна держава – імперія інків, найбільша держава тогочасного світу. Вона розкинулась на півконтиненту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі та частково Аргентини. Все, що створили культури Моче, Чіму, Наски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Всі події з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, – це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори у свою чергу брали ці історії від інків. Ба більше: брати просто більше не було від кого, бо самеінки виявились останніми, кого іспанці зустріли на Новій Землі. Як ти думаєш, Лео, покази інків можна вважати правдивими?

– Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, – обережно мовив Левко, – та…

Ґуннар Іверс продовжував сипати порівняннями:

– Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру, в якій до цього хтось жив. Що ти робиш передусім? Правильно – починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, змінюєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки – це ті самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, в нашому контексті – інками, – чоловік зупинився та залпом допив пиво. – Ви ніколи не замислювалися, що вся сучасна історія – це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринув у забуття, навіть якщо був більш «просунутим» порівняно з агресорами. Завойовник, який підминав під себе інший народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, проте здебільшого – присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, та повторюю ще раз, – у голосі з’явилися нетерплячі нотки, – Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо зводили не інки. Інки були хріновими будівничими. Все, що вони вміли робити, – це воювати.

Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара та різко спитав:

– А ви хто?

Старий знітився, але відповів без заминки:

– Я художник. Я малюю картини.

Семенове питання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до розказаного шведом.

– Ґуннаре, думайте, що хочете, проте ваші докази непевні. Це лише припущення.

– Це не припущення.

– Це припущення, – стояв на своєму хлопець. – Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести слушність або ж хибність ваших суджень. Я певен, можливо знайти інше-пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні немає жодного об’єктивного доказу для обґрунтування, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.

Ґуннар увесь напружився.

– Власне, я наближаюся до того, заради чого почав цю розмову, бо йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ є, Лео. І він не один.

Левко стулив рота.

– Що за доказ? – поцікавився Семен.

– Паїтіті.

– Тобто? Міфічні руїни?

– Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, існування якої доводить, що половину з фортець, які нібито належали інкам, насправді будував значно древніший і більш розвинутий народ. Так само як Мачу-Пікчу – ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на фоні Паїтіті.

– Звідки ви знаєте?

– Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав із течки останнє фото, найстаріше. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, упершись руками в боки, на березі витягнутої форми озера, а позаду нього здіймалася до неба, замалим не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, от тільки камені виглядали в рази більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.

Утім, насторожувала якість фотографії. Зображення було нечітким, безформним.

– Де це? – прошепотів українець.

– У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Між Мачу-Пікчу й Паїтіті – якихось двісті кілометрів. Штука в тому, що це двісті кілометрів найбільш диких, глухих і важкопрохідних лісів на світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не розшукає.

– Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? – перепитав Левко.

– Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.

– Як? Як ви туди потрапили?

– Випадково, – ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці передавали один одному фотокартку й не могли надивитися на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннарові.

– Фотка нечітка, – прогудів він. – Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photo-shop-і. Які ще є докази?

Старий художник пожалкував, що не взяв намальовану карту із собою. Він зітхнув.

– Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, знали письмо. Але для того, щоб побачити письмена, вам слід спочатку повірити у Твердиню. Бо Паїтіті – єдине місце, де вони збереглися.

Тут уже й Левко захитав головою.

– Не вірите? – Ґуннар не мав наміру відступати. – Моя майстерня зовсім поряд – на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись, і я покажу дещо, що переконає вас.

Українець глипнув на Семена. Росіянин вивчав зморене обличчя шведа.

– Я наполягаю, – Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.

Левко мовчав, віддавши ініціативу в руки товариша. І тут Сьома мав би подякувати художникові за розповідь і чемно розпрощатися. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенґта, вляглися би спати й наступного ранку цілковито забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Спершу росіянин саме так і хотів учинити, проте щось заглючило на небесах, і Сьома, облизавши губи, піддався незрозумілому імпульсу.

– Гаразд, ходімо.

Ґуннар і Семен подалися до бармена платити за випивку, Левко – до туалету.

На виході з убиральні хлопець звернув увагу на самотнього відвідувача, що сидів за столиком у темному закутку пабу. Чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не зважати на фотокамеру, що її незнайомець притримував рукою. Витягнувши шию, він стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до виходу. Двічі простеживши напрям погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець приглядався до старого шведа й росіянина.

Та найдужче впадали в очі волосся й густа борода, що наполовину ховала щоки: чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям.

Щось холодне заворушилось у Левка під серцем, і тієї миті чоловік повернув голову. Українець рохнув і голосно смикнув кадиком. Попри півтемряву, що огортала рудого, Левко усвідомив, що зазирає в найстрашніші очі з усіх, які доводилось бачити до цього. Баньки рудоволосого мали криваво-червоний колір. Моторошний ефект посилювала полум’яна облямівка на повіках, що підкреслювала нездорове забарвлення кришталиків і створювала ілюзію кривавих підтьоків довкола очей. Розумом Лео осягав, що очі цілком відповідають волоссю й бороді, що це лише витівка природи, що причини в генах чоловіка, проте серцем відмовлявся вірити в реальність побаченого. У півтемряві пабу очі здавалися червоно-чорними жаринами.

Відвівши погляд, хлопець закрокував уздовж барної стійки до виходу.

Рудий стежив за Левком, доки той, пропустивши Ґуннара та Сьому, не зник за дверима, потому підхопився й, сплюнувши у попільничку жмут пережованого листя коки, поквапився до виходу.