Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 15

За вікном дощило. Від затоки тягнуло крижаною вогкістю. Ґуннар Іверс підставив Левку та Семенові по табурету, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув накидану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника все більше нагадувала фарс, а сам він в очах українця перетворювався на психічнохворого – не буйного, та все ж із конкретно перекособоченим дахом. Сьома німував, звіддалік роздивляючись альбомний аркуш, який злегка виблискував у світлі лампи.

– Не говоріть нічого, – схвильовано промовив Ґуннар, – спочатку вислухайте, а потім вирішуйте, що із цим робити, – він розгладив долонею аркуш і тицьнув пальцем у точку в нижньому правому куті: – Ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де-Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції…

– А хто вам сказав, що ми… – розтулив рота Левко.

– Я ж просив не перебивати мене, – наморщив лоба старий швед. – До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30 – за шість-сім годин можна доїхати рейсовим автобусом. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордону, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, та приблизно за 250 кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потрібне. Через Пуерто пробігає річка за назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона тече із заходу на схід, роблячи чималий гак біля Пуерто-Мальдонадо. Ось тут, – палець зупинився на вигині річки. – З північного заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де-Діос – Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти вгору за течією Ріо-де-лас-П’єдрас, то через 180 км від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважати на те, що просуваємося проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію «Проґресо», фактично, невелику хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці45 Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно за 260 км від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас має безіменну притоку. Точну відстань назвати не можу, та це й неважливо – Такуатіману після кожного сезону дощів змінює русло, – зате в мене є глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут, – палець перемістився аркушем навскоси.

11°42’47" S 70°22’58" W

– Піднявшись ще на 30 км безіменною притокою, праворуч від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, – «Parrot’s Head Cliff46». Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Папуги практично неможливо. Цей бескид позначає місце висадки, – що більше Ґуннар говорив, то дужче хвилювався. Кілька разів він кидав погляд на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і завадить йому завершити. – На південь від місця висадки сельва ховає два невеликі озера – Аппер-Уінкер-Лейк47 (така назва північного) та Лоуер-Уінкер-Лейк48 (південного). Аппер-Уінкер-Лейк лежить на 5 км південніше від Голови Папуги, а Лоуер-Уінкер-Лейк – ще на 3 км далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Уінкер-Лейк, на північно-західному березі знайдете кам’яну дорогу, схожу на древні тракти інків, яка тягнеться на захід крізь нетрі, – попри всі зусилля, старий не міг приховати тривогу. – Це шлях до Паїтіті.

Від напруження на лобі Ґуннара виступив піт. Пивний віддих залишився, та алкоголь з голови старого вивітрився. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха та міркував про те, на дідька божевільному вигадувати так досконало продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не затнувся.

– А це що таке? – спитав Сьома, показавши (але не торкнувшись) пальцем на мапу.

– Це «Skull’s Crevice», Розколина Черепів, один з орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини до Паїтіті – два денні переходи, – кілька великих крапель збігли по скронях. Він узяв карту зі столу, згорнув її й тихо (майже благально) промовив: – Візьміть… це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео звів брови.

– Для чого?

– Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… – Ґуннар силкувався знайти аргументи, щоб схилити хлопців на свій бік, але в голову лізли самі банальності, – …подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючись зібрати докупи все почуте й побачене за останні дві години. Історія виглядала заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому полягала проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав про те, що випадково натрапив на Паїтіті. Тієї миті хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, одначе розумів, що людина не може просто так опинитися посеред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією південно-східного Перу – все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, – так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар урешті натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він хоче спихнути цю історію випадковим зустрічним.

– У мене є питання… – озвався Левко.

– Ну?

– Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті та знаєте, де розташовано руїни, чому самі не розповісте про них світові?

– Я не можу.

– Через що?

Ґуннар затнувся, облизав пересохлі губи й із величезною неохотою відрізав:

– Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбулася важезного тягаря, та за мить рвучко розплющив їх.

– І ще одне, – він звертався до Левка (українець досі тримав карту перед собою, не знаючи, куди її подіти), – за 30 км від Пуерто-Мальдонадо, на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор – старий норвежець, який, як мені відомо, живе в Мадре-де-Діос більше як тридцять років. У нього кепський характер, одначе загалом він непогана людина. Перед тим як рушити в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає в себе дослідників, які пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів річкою, – Ґуннар зазирнув Левкові у вічі. – Це важливо. Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах, – він стишив голос; очі гарячково світились. – Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа та його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятися, підсмажуючи животи, на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах улаштувати справжню пригоду та спробувати дізнатись, чи правду говорив битий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз, чи ні, – тримайте цю карту в себе.

– Згода, – кивнув головою Левко, поклавши аркуш до кишені пальто.

– Ну, нам час, – устаючи, мовив Сьома. – Уже пізно.

Дорогою додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс захоплювався, з головою поринаючи в розповідь, з очей старого не зникали розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, не щезали на жодну секунду, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий і несподіваний звук, Ґуннар здригався, косуючи на пройму дверей, що вели на вулицю. У такі миті він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає на появу закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий сипкий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Проте ні. Чоловік сіпався й ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком упускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті й байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне – непоясненний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило його мозок жахом. Щось химерне й темне вкоренилося в макітру шведа й відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо та захованої до кишені пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їхати й дізнаватись, що то таке.

На жаль – на превеликий жаль для них обох – Семен Твардовський думав інакше.