Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 19

– На цей момент ми маємо три варіанти, – мовив Сьома, – Ісландія, Мексика та Кенія.

За вікном швидко сіріло. Сіявся тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола (оскільки кормову частину українця, наче в борця сумо, все ще обмотував мокрий рушник, на диван хлопця не пустили). Край столу стриміла така сама ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки й лежала купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки із закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панувала затишна півтемрява та смачно пахло сухою деревиною.

– Так, три, – підтакнув Ян. – Я за Ісландію, – глибоко в душічех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

– Що в тій Ісландії? – підняв руки Ґрем. – Давайте до Кенії, там дика природа, там круто…

– …і скажено дорого, – доказав Ян, закидаючи до рота апетитного сухарика. – Я шукав на сайтах: сама машина може стати в сотню баксів на день. І хостели недешеві.

– Пф-ф… – пирхнув мулат, для якого гроші ніколи не складали проблему.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати до Мексики, особливо на півострів Юкатан, – помандрувати містами, що лишилися від майя, проте зараз українець мовчав, вижидаючи, що скаже Сьома.

– Почекайте, – Семен виставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. – Я хочу запропонувати четвертий варіант, – росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі й із подробицями переповів американцеві та чеху позавчорашню розмову зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.

– Ти гадаєш, Паїтіті існує? – Мулат із недовірою глянув на Семена.

– Мені відомо не більше, ніж тобі, Ґреме, – ухилився від прямої відповіді росіянин. Потому дістав із файла на столі три аркуші А4 й роздав друзям. – Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти про Паїтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив інтернетом у пошуках інформації, та уявити не міг, що все так серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на кумедно викривлену шию), та водночас – якимось дивним чином – Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи й заходилися читати.

Паїтіті (Paitití, Paytiti, Paipite, Paykikin) – загублене (за іншою версією – міфічне) місто в сельві за Андами, ймовірно розташоване на південному сході Перу в лісах Мадре-де-Діос, на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось за назвою Паїтіті безсумнівне, проте до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не знайшли. Окремі експедиції зникли безвісти. Втім, Паїтіті не ототожнюють із будь-якими іншими відомими руїнами Південної Америки.

В іспанських архівних документах періоду конкісти Паїтіті прирівнювали до Ельдорадо тому, що місто було нібито наповнене золотом, навіть будинки та дороги зроблено із дорогоцінного металу. За легендою саме в цій твердині інки втаїли незліченні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам упродовж декількох століть.

В окремих колоніальних хроніках Паїтіті – це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. Іноді йдеться про країну в амазонській сельві, на яку натрапили інки під час однієї зі східних експедицій. Легенди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві протягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття – подалі від європейців із їхньою жадобою та кровожерливістю. В історичних документах цього періоду фігурують посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну. У XIX столітті вони раптово зникають.

Дочекавшись, поки приятелі підведуть голови від аркушів, Сьома продовжив:

– Я виокремив цю інформацію для того, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, – лиш легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібрано на ось цьому аркуші, – росіянин постукав указівним пальцем по роздруківці. – Продовжувати? – він обвів Левка, Ґрема та Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавились. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати передусім. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, за реальних умов раптом не спрацьовував), керування перебирав Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вдасться; якщо він схилить на свій бік Левка, із рештою вони разом упораються швидко.

– Так, – погодився Ґрем.

– Почну з історії, котра, на перший погляд, не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

– 1531 року іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами відбірними головорізами вирушив на завойовування Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Чисельність її населення, за різними даними, коливалася від 10 до 12 мільйонів осіб, із яких двісті тисяч були воїнами. 16 листопада 1532-го, після року виснажливих сутичок на узбережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам за свою свободу викуп. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, провів горизонтальну лінію на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу 35 м². Пісарро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати так багато золота, проте схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає свою обіцянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців із наказом нести золото. Звідусіль до Кахамарки54 потяглися каравани із вантажем жовтого металу. Вони прибували та прибували, наповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом – безмежному здивуванню. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачила так багато золота відразу. Чиста вага металу перевищила 6000 кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим за всю історію людства воєнним трофеєм.

– Що сталося з Атауальпою? – поцікавився Ґрем.

– Франциско Пісарро цілком у дусі того часу не дотримав слова. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператорові суд. На Атауальпу повісили купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі й усіляких інших капостях, а потім засудили до смерті. Його примусили публічно прийняти християнство, а потому задушили. Після викупу Атауальпи сотні авантюристів рвонули до Перу в пошуках золота, та… нічого не знайшли. Окремі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши із собою всі скарби.

– Паїтіті? – встряв Левко.

– Можливо, – Сьома знизав плечима. – А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем із Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, тож йому було незручно нахилятись). Зрештою американець знічено пробурмотів:

Джунглі Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Ти вимкнув відображення доріг та об’єктів?

– Ні, – заперечив Сьома.

– Тоді що це? – мулат тицьнув пальцем у екран.

– Мадре-де-Діос.

Зазвичай на екрані в «Google Maps» з’являється купа інтерактивної інформації – погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами та позначені на карті тощо, – яка відчутно оживлює картинку. Екран перед хлопцями відображав суцільне зелене тло, посічене звивистими річками. Жодних доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті виднілося якесь поселення, певно, Пуерто-Мальдонадо, праворуч пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; й усе – більше нічого.

– Ґуннар мав слушність: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисого його знайдуть… – поправивши рушник, відзначив Левко.

– Та де там Нью-Йорк, – заперечив Ґрем, – за бажання в цих нетрях можна загубити Швейцарію.

– Назва мені подобається: Мати-Божа, – хмикнув Ян.

– Ага, – всміхнувся Сьома, потішно труснувши перекривленою головою. – По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

– Напевно, в наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, – промовив українець.

– Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? – запитав Ґрем.

Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, заговорив про інше:

– Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті та чи правда все те, про що розказав Ґуннар Іверс, – хлопець узявся за мишку й став пересувати зображення у вікні «Google Maps». – Я проаналізував карту, після чого «піднявся» вгору за течією по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось, що виявив.

Семен зупинив прокрутку та «наблизив» землю. У центрі, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

– Злітна смуга в джунглях! – Левко не вірив власним очам.

– Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.

Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

– Це ще не все, – правив далі Сьома. – Я ввів координати, що їх дав Ґуннар, і опинився у місці появи в Ріо-де-лас-П’єдрас великої притоки. Просунувшись на захід, я побачив ось це, – ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів урвалось. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера (одне на півночі, а друге на півдні, майже на лінії з першим), чиї обриси повторювали форми водойм, намальованих Ґуннаром на карті.

Злітна смуга в джунглях Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Не може бути! – Левко витягнув шию так, що ледь не впав із лави. – Озера! – хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. – Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

– Ні, – росіянин, спираючись ліктем на стіл, продовжував натирати брову. Вільною рукою він повернув карту в початкове положення. – Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізоване знімання. Крім того, – Сьома обвів пальцем ліву частину екрана, – ця ділянка цілковито затягнута хмарами, так, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоби приховати щось; є місця, де важко роздивитися русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля «Проґресо», Аппер-Уінкер-Лейк і Лоуер-Уінкер-Лейк є насправді.

– Круто… – мутні очі Ґрема підсвітились ізсередини, ніби хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

– А тому, чуваки, – Семен поклав долоні перед себе на столі, – я не відкидаю ваші варіанти, але хочу поставити на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити до Мадре-де-Діос і спробувати знайти Паїтіті? – Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. – Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи навіть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо й повернемось із порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо та з насолодою переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато років після її завершення… Отож, хто за те, щоб організувати експедицію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше як півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

– За!

– Я за!

– Я теж.

Сьома всміхнувся й тут-таки скривився через блискавку, що шугнула крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

– Отже, джентльмени, ми летимо до Перу!

Увечері Левко лежав у своїй кімнаті на ліжку, практично впираючись носом у стіну, та згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті тривожила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справжньому, як-от, скажімо, свіжий анекдот не аж так вражає досвідченого коміка.

Поки що не вразила.

Водночас якесь непоясненне – химерне й незрозуміле – відчуття неспокою тихо скніло в нього за грудниною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він іще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста, котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі, стало прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень сміливців промовляли слово Паїтіті з люттю, огидою й бездонним, як Маріанська западина, відчаєм – промовляли як найстрашніший прокльон – за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів сум’яття, бо поки що не усвідомлював, що стоїть за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.