Читать книгу Твердиня - Максим Кидрук - Страница 18

– Лео! Ле-е-о! – гукав Ґрем, грюкаючи у двері. – Семе! Се-е-м! – тиша. – Де ви, чорт забирай?

За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чіпсами OLW і сирними кульками «Estrella». Горішків не брали, бо Семен із дитинства мав алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня може роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми й смерті. Щось подібне двічі траплялось із Семеном у Франції, після чого він більше не дивився в бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків. Грюк! Грюк! Грюк!

– Позасинали чи що?!

Погода справді стояла «сонна»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, та повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.

Зрештою десь із глибин будинку долинув тихий голос Сьоми:

– Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.

Спливло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.

– Чого так довго? Де Лео? – забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: – Семе, що з тобою?

У мережі є фотоприкол, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше – з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис – «Я і мій брат-дебіл». Так ось, Сьома виглядав геть як той брат-дебіл. Голова вигиналася під неймовірним кутом – праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалось, дзвеніла від напруження.

– Нічого серйозного, – відмахнувся росіянин.

Ґрем простягнув долоні та спробував поставити голову Семена на місце.

– Ай, ай! – заволав той. – Не чіпай! Ідіот! Болить!

Американець забрав руки.

– Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?

– Нерв у шиї защемило.

– Знову спав під навстіж розчиненим вікном? – Ян Фідлер, не випускаючи пакети, стягав кросівки й дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адептом здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв напівфабрикатів тощо. Та іноді перегинав палицю. Це, зокрема, виявлялось у тому, що хлопець спав із відчиненими вікнами, вкриваючись самим простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді, як-от сьогодні, такі «процедури» закінчувалися неприємностями – шийно-плечовим радикулітом.

– Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнувся різко, – бурчав росіянин.

– Ну-ну. Поговори мені. Помив учора макітру й уклався нею до вікна? – гнув своє Ян.

– Ага, – зітхнувши, здався Сьома.

Чех пирхнув.

– Hlupák!51 Тепер днів зо три ходитимеш, як підстрелений.

– Та нормальок! – усміхнувся Семен. – Уже майже не щемить. Тільки вставати з ліжка важко – залежишся, а потім тільки ворухнешся – і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої кишки… Я тому й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.

– А де Лео? Чо’ він не спустився? – спитав Ґрем.

– Він у ванній сидить, – посміхаючись, відповів росіянин.

Щось у тій посмішці насторожило мулата.

– Якого лисого він там робить о третій пополудні?

– Помідорки вимочує, – було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стиснутими зубами.

– Які ще помідорки?

Семен із ляском затулив рота долонею. Через звернену набік голову здавалося, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщоне допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.

Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:

– Янкі, ану гукни… спитай його: як твої яйця?

– Що? – смикнув бровами американець.

– Що чув.

Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами та заволав на всю віллу:

– Leo… Leo! How’re your balls, man?!52

У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне верещання:

– Fuck you! FUCK YOU ALL!!!53 – голос Левка змінився до невпізнання.

– Чувак, ну тобі хоч полегшало? – задерши макітру, і собі глузував Сьома.

– Fuck aw-a-a-a-a-a-a-a-y!!!

Семен зареготав, склавшись навпіл. Його губи спершу розтяглися в посмішці, та вже за мить скривилися від болю: застуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенґт. Що найдивніше: архітектор зовсім не сердився, що в його домі лаються, – він також душився від сміху.

– Здрастуйте… – привітався Ян, сором’язливо втягнувши голову поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.

– Привіт, хлопці! – тамуючи пирскання, помахав рукою Бенґт.

– Що у вас сталося? – озвався Ґрем, переводячи погляд із Бенґта на Сьому й назад. – Семе?

– Га-га-га! – більше не стримувався господар вілли.

– Не питай, – застогнав Семен, сповзаючи по стіні на підлогу. В обох – і у старого, і в росіянина – від сміху виступили сльози.

– Умерти можна… – витираючи кулаком вологу з очей, Бенґт почовгав до кухні.

Сьома звівся на рівні.

– Ходімо. Зараз самі побачите.

Хлопці піднялись у вітальню на другому поверсі. Ян звільнився від сирних паличок і чипсів, розклавши пакети на столі. Ґрем одразу попрямував до ванної кімнати. Наблизився, машинально простягнув руку, щоб узятися за ручку, і лише тоді помітив, що дверей немає. Точніше, вони є, проте не там, де їм належить бути. Двері ванної кімнати стояли сперті на стіну біля проходу. Завіси – грубо вирвано. У місцях відриву повідлітали шматки тиньку. Далі – ще цікавіше. Американець уступив до ванни й побачив Левка.

– Що це за херня?

Українець сидів на підлозі, встромивши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Ліворуч біля його ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець ледачо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розгорнутою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На собі мав лише футболку, підгорнену під пахви, – щоб не замочити.

– Що ти робиш? – ще раз поцікавився мулат.

– Нічого, – буркнув Левко. – Я виламав двері ванної… – він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну й витягнув звідти гофрований рукав від душу, – і ще відірвав шланг від душу…

Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз зауважив, що металевий шланг із насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді озвався:

– Бадді, боюсь запитати: а для чого ти це зробив?

– Чувак, ти що – дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?

– Ні, звісно, ні. Просто поцікавився. Не щодня бачиш людину, яка вирвала шланг від душу. А чому ти… е… запхав дупу в тазик?

– По-перше, я запхав не дупу, а… – Левко опустив погляд і замовк, сердито випнувши губу: – У Сема запитай, – потім відклав шланг, сьорбнув чаю та демонстративно встромив носа в книжку.

– Семе? – американець обернувся. Він промовляв приємно, протяжно, типово так по-американському: «Се’ем».

Семен не міг відповісти. Він повзав підлогою, то корчачись від сміху, то охкаючи від спалахів болю в шиї та плечі. Левко люто відкинув книжку й заторочив:

– Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розчиненими вікнами.

– Ага.

– Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хоча б причиняй його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку й чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так – попискує про допомогу. Заходжу й бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як жук у Кафки, та пихкає, аж слина з рота пре. Скрутило його – злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, допоміг йому дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, доки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

– До чого тут тазик? І чого ти голий?

– Не перебивай мене! – цвіркнув Левко. – Вважайте, що мене згубила жертовність і любов до ближнього, – останні слова прозвучали пафосно й не пасували до картинки, що її бачили перед собою Ґрем із Яном. – Виявилось, що в Сема є «Фіналгон». Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діставав. І я… – в цю мить Сьома загиготав, як ненормальний; Лео спалахнув: – Щоб ти здох, скотина! Курваль парнокопитний! – прокричав він, витягуючи голову в напрямку вітальні, та ні на сантиметр не зрушуючи з тазика, й тут же погамував себе: – І я погодився.

– Натер?

– Натер.

– Потім що?

– Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, пустив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг від душу, а правою – тією, що натирав, – за звичкою… почухав помідорку.

– Яку помідорку? – не втямив мулат. Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, сівши на підлогу поряд із Семеном.

– Ліву.

Ґрем прискіпливо глянув на тазик.

– І що? – він усе ще не в’їжджав у те, що сталося.

Левко шумно видихнув і спохмурнів. Насупився так, що складки аж на ніс полізли.

– Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фіналгон» і як він діє?

– Е… загалом, – американець умовк. І тут до нього почало доходити: – О, фак… – кутики губ поповзли вгору, очі заіскрилися – він уже ледве стримував сміх. – О, б-а-а-дді, ти… тією самою рукою?

– Та-а-а-к.

– Чому ти не помив її?

У відповідь Левко щосили загорлав.

– А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

– Ха-ха-ха! – Ґрем урешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик із водою та безперервне істеричне іржання Сьоми. – Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

– Перші п’ять секунд не пам’ятаю, – похнюплено розказував українець. – Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу горіло так, що думав, очі луснуть…

– А ви уявіть мене, – Семен дореготався до сліз, – лежу, нікого не чіпаю, а тут – тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий увесь, і гарчить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки повзу до вітальні й питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!», і назад до ванної.

Насміявшись досхочу, Ґрем кивнув на тазик.

– І довго ти так сидиш?

– Та десь із годину. Трохи менше…

Ян ступив до ванної, роззирнувся.

– То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

– Нє, – українець видушив із себе посмішку, – я ще трохи посиджу й буду вилазити – ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.

– Обмотай помідорки вогким рушником, – порадив чех, – ефект той самий буде.

– Так і зроблю.

Ґрем протиснувся біля Яна та вислизнув до вітальні. Перетнув кімнату, підійшов до холодильника.

– Із чого почнемо? – відчиняючи дверцята, голосно спитав американець. – У нас із минулого разу ще «Budweiser» є.

– «Bud», – випалив чех.

– «Bud», – луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar», а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважай, просто із заводу. Левко надавав перевагу німцям.

– Мені «Paulaner»!

– О’кей, баддіс, замовлення прийнято, – Ґрем дістав пляшки й зачинив холодильник.

Чех розпаковував чипси, а росіянин узявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хліба зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап подорожі – планування.