Читать книгу Твори - Марко Вовчок - Страница 14
Iнститутка
XIV
ОглавлениеСпустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, – все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?"
Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
– Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
– Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!
– Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
– Для мене немає у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", – унучечка свою долю проклинає:
– Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi запобiгти, не знаю.
Молодий став помiчати, турбується:
– Що таке? Чого смутна?
– Та я не смутная…
– Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цiлує.
– Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!
– От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
– Бач, ти об менi й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
Та й заплаче.
– Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!
I почнуть отак обоє собi журитись.