Читать книгу Твори - Марко Вовчок - Страница 5

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.

– Дома я! – каже. – Дома! Усе менi вiльно!

Цiлує стару панiю та раз у раз питає:

– Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?

– Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

– Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому – весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!

– Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається…

– Ах, бабусечко, – було викрикне, – коли вже я в атласову сукню вберуся?

– Як заручишся, дитино моя, – одказує стара. – Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!

А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.

Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, – аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, – панночка й зiтхне:

– Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!

– Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.