Читать книгу Твори - Марко Вовчок - Страница 16

Iнститутка
XVI

Оглавление

Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, – аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.

Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:

– Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!

Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:

– Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!

– Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.

– Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:

– Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

– Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiється.

– Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

– Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.

– Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

– То будь же в мене веселенька, – не плач…

– Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

– Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!

Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:

– Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, – як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому:

– Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, – нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

– Що ж? – питає панночка. – Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?

I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:

– Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!

Твори

Подняться наверх