Читать книгу Твори - Марко Вовчок - Страница 20

Iнститутка
XX

Оглавление

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!

– А що ти сидиш тут, Устинко? – питає. – Чи обiдала ти?

– Гей! – крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. – Дайте дiвцi пообiдати!

Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.

– Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми її ждатимемо?

– А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й намерзлась добре!

– То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

– Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

– Час їхати!

– Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

– Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикує!

– Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, – стоїть.

– Що ж? – питає панi. – Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…

А хазяїн бородатий:

– Дiвцi а б єду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

Твори

Подняться наверх