Читать книгу Твори - Марко Вовчок - Страница 9

Iнститутка
IX

Оглавление

Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.

Лежу сама, – усi на панщинi, – лежу та все собi думаю:

"Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"

У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе сама-самiсiнька iз своїми думками – як у свiтi жити! Рада, було – боже мiй, як рада! – коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:

Зiйди, зiйди, сонечко,

На попове полечко,

На бабине зiллячко,

На наше подвiр'ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.

Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать – хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної стиха…

Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.

– Устино! Голубко!

– А що там у вас дiється, сестрице? – спитаю її.

– Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!

– Про мене нiчого?

– Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Твори

Подняться наверх