Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 10

– Не переймайся так через свою подружку.

– Що? – Ден не помітив, що витріщається – а він таки витріщався – на Еббі. Вона йшла поряд зі своєю наставницею. Обидві дівчини весело сміялися, ніби знали одна одну набагато довше, ніж десять хвилин. Еббі мала такий вплив на людей. Ден намагався підслухати, над чим це вони так хихикають. – Ой, та я зовсім не переймаюся.

– Та невже? – Його студент-наставник, Міка, звів густі чорні брови і ляснув Дена по плечу. – Бо мені здається, що ти добряче нервуєш.

– Ми, ну, ніби зустрічаємось, ось і все, – пояснив Ден. Він та інші потенційні студенти – як їх тут по-модному називали «абітура» – прямували подвір’ям коледжу до короткої стежки, що вела до гуртожитків. Усі йшли по двоє зі своїми наставниками, і більшість учнів зосередили свою увагу на студентах, що мають стати їхніми приятелями на наступні кілька днів. Чи не найохочіше зі своєю студенткою спілкувалась Еббі.

– Агов! – гукнув Ден, махаючи їй рукою. Дівчина була за кілька кроків попереду і швиденько помахала йому у відповідь.

– Хто це? – Він почув запитання її наставниці.

Однак Еббі відповіла дуже тихо, тому Ден нічого не почув.

– Гадаю, твоя дівчина зараз зайнята, – обережно зауважив Міка. – Не хвилюйся, ти зможеш поговорити з нею пізніше. Ви вчитеся в одній школі?

– Не зовсім, – відповів Ден. – Тобто, ні, не в одній. Насправді ми познайомились під час літніх підготовчих курсів у цьому коледжі.

– Справді? Та ну, це ж класно. То виходить, що вам бракувало НГК[6]? І ви вирішили повернутись? – Він засміявся, і здавалося, що навіть його сміх мав південний акцент. Ден здогадався, що його студент-наставник навмисне вдався до перебільшення, щоб пожартувати з ним, бо він не помітив за ним схильності до сарказму.

– З Джорданом ми теж познайомились тут, – пояснив Ден, киваючи на друга і намагаючись втягнути до розмови ще і його. Скидалося, що Джордан не дуже радів своєму наставнику Келу, хоча розхвалював його недаремно – той і справді був красунчиком. Але всі балачки взяв на себе Кел. – Ми троє стали нерозлийвода, – додав Ден, не в змозі приховати нотки гордості, що прозвучали в його голосі.

– Маєш палке бажання вступити до нашого коледжу? Не хочу пхати носа не у свої справи, але, коли ти працюєш в адміністрації, таке питання виникає само собою, – сказав Міка. Вони знову минали будівлі студентських братерств. Ден замислився про те, котрому з них бракує того сплячого студента.

Тоді знову переключив свою увагу на Міку, досі не збагнувши, чи його наставник жартує з ним, чи говорить серйозно. «Маєш палке бажання» – хто так говорить? Ну, може, це в Міки така манера, зважаючи на його акуратні стильні окуляри та еспаньйолку, якої він торкався щоразу, коли говорив.

– Можливо. Я цікавлюся історією та психологією. Ти чув про Юнґа? Так, це, ну і ще кілька захоплень. Але я ще маю пересвідчитись, чи НГК підійде мені.

– Тобі варто поговорити з професоркою Реєс з кафедри психології. У колишньому притулку для божевільних вона проводить семінар для старших курсів, але вона і мені дозволила відвідувати курс загальної психології. Завтра я можу запитати в неї, чи можна й тобі приєднатись до наших занять, – запропонував Міка.

Ден намагався придумати якусь відповідь, але нічого не спадало йому на думку.

– Притулок називався Бруклін, та, мабуть, ти вже читав про це влітку, – безтурботно продовжував його студент-наставник.

– Угу, – відказав Ден. – Чув про це.

– Та щоб їм. – Міка клацнув пальцями до студента, що проходив поряд, – невисокого хлопця зі скуйовдженим рудим волоссям. – У нас уже з’явилися довірливі дівчатка. Забери цю представницю абітури, доки ті типи з братерства не піймали її на свій гачок.

Рудий хлопець скорився без жодних запитань, відділився від юрби і поквапився до дівчини, що на одній з бокових алейок захоплено розмовляла з групкою студентів братерства.

– Просто не хочу, щоб ви, абітура, втрапили в халепу, – спокійно пояснив Міка. – А особливо на якійсь із братерських вечірок. Там дуже швидко все виходить з-під контролю. Ми вже скаржились новому ректорові на їхні вечірки і навіть написали петицію. Гадаю, цього року кілька братерств утратять свої привілеї.

– Хто це «ми»? – запитав Ден, по черзі оглядаючи газони всіх братерських будинків. Деякі з них були вкриті сміттям.

– Помірковані студенти, – прямо відповів Міка. – Ти б одразу зрозумів, про що я, якби побував на одній з їхніх вечірок.

– Навіть не сумніваюся, – відповів Ден. Великим пальцем він показав кудись за плече, у той бік, звідки вони прийшли. – Ми бачили п’яного хлопця, що лежав біля кладовища. Виглядав він не дуже добре.

– Ті придурки з «Сіґ Тау» вічно напиваються до чортиків. Вибачай за мою французьку. Просто вони мені не подобаються. Вони завжди влаштовують гучні гулянки, і щоразу хтось отримує алкогольне отруєння. Чорт забирай, та вони ганьблять наш коледж. Як я уже казав, ми доб’ємося того, щоб цього року їх розігнали. – Міка вказав на того рудоволосого хлопця, який привів «заблукалу» дівчину. Важко дихаючи, він підбіг до них. – Ден каже, що один з членів «Сіґ Тау» лежить п’яний десь біля кладовища. Візьми когось, і подивіться, що там з ним, добре?

– Без питань, – відповів хлопець, енергійно киваючи. – Як тільки ми…

– Ні, Джиммі. Зараз же. Тут повсюди абітура, ми маємо показати їм гарний приклад. Ми ж не хочемо, щоб вони подумали, ніби ми купка п’яних ідіотів.

Джиммі так різко кивнув, що Ден майже почув, як захрустіла його шия.

– Ого, – сказав Ден, коли Джиммі відійшов від них. – Ти тут головний серед студентів, чи що?

– Хто? Я? – Міка засміявся, відкидаючи назад голову. – Ні, та де там… Просто ми хочемо, щоб тут був порядок, ось і все.

Денові це здалося чимось більшим, ніж «просто порядок», але він хотів бути непомітним, а не звертати на себе увагу, тому лише чемно кивнув і дивився поперед себе.

– Привіт! – Еббі повернулась назад і тепер йшла біля Дена, а поряд з нею була її наставниця. – Це Лара. Ларо, це Ден. Вона якраз розказувала мені про художню інсталяцію, яку створює для семестрового проекту.

– Ой, класно. – Ден простягнув руку, щоб потиснути долоню дівчини. Лара була невеличкого зросту – сягала Еббі до плеча, – а вітер розвівав її чорне лискуче волосся, що короткими пасмами спадало їй на обличчя. – Приємно познайомитись, Ларо.

– Чесне слово, мені вже не терпиться побачити її інсталяцію, – не вгавала Еббі. – Це мультимедійна кімната зі скульптурами, музикою і живими моделями. Завтра вона мені її покаже!

– Насправді це критика самознищення, спричиненого тим, що ми – люди різного кольору, вдягаємо маски, щоб стерти те, що ми успадкували, і стати білими, – безбарвним голосом пояснила Лара. Або вона навчилась жартувати з таким виразом обличчя, або говорила цілком серйозно. Може, тут усі студенти були на своїй хвилі.

– Це… звучить дуже складно, – сказав Ден.

– Складно. Тільки не заохочуй її, – крізь стиснені зуби процідив Міка. – У тебе вуха відпадуть від її балаканини про дадаїзм[7] і футуризм, і ще всілякі нікому не відомі речі.

– Що б там не говорило твоє сільське південне виховання, неуцтво не прикрашає людину. А дуже навіть навпаки, – огризнулась Лара. – Дуже.

– Господи. Якісь ви всі напружені. – Джордан утиснувся поміж Деном та Еббі й поклав руки їм на плечі. – Не можете налагодити стосунки?

– Краще не будемо про це говорити, – нервово відповів Міка. – Отож, як я й казав… Якщо захочеш відвідати якісь заняття, Дене, тільки скажи. Я все влаштую.

– Це дуже гарно з твого боку, дякую, – відповів Ден, скидаючи Джорданову руку.

– Сподіваюся, ви не дуже зголодніли, – додав Міка. – Перед ланчем заплановано вступну лекцію. Її проведуть в Ериксоні, але певно, ви й так знаєте, де це, якщо були тут улітку.

– Узагалі-то, ми жили в Брукліні, – сказав Ден.

Вони перейшли ще одну вулицю, що відділяла будинки студентських братерств від основних гуртожитків.

Міка якось дивно глянув на нього, і Ден збагнув, що якусь хвилину тому прикидався, ніби нічого не знає про Бруклін. Треба навчитись самому не заплутуватись у своїх вигадках.

– Ти маєш розповісти мені все, що знаєш. Я чув неймовірні історії про те місце, – нарешті озвався Міка.

Аж раптом, ніби за командою, з’явився він.

Ден гадав, що буде до цього готовий, – адже це лише будинок і в нього немає жодної причини заходити всередину. Феліксові адреси були поза межами коледжу. Але марно. Ден не міг відірвати погляду від білого облупленого фасаду та колон, що намагалися втримати на собі дах. Хлопець здригнувся. У його грудях таки був магніт. Він тягнув його не тільки до коледжу, але й до Брукліну, а підступний голос шепотів на вухо: «Ласкаво прошу додому, Деніеле».