Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 7

Недалеко від Фелікса, що вдивлявся кудись у вікно, стояло порожнє крісло.

Цю палату не було обшито м’якою оббивкою, але навряд чи її можна було назвати комфортною для проживання. Кімнату заповнював запах антисептиків – Дену здалося, що тут пахне, як у шкільному туалеті. Єдиним предметом, що мав риси бодай якоїсь індивідуальності, було покривало, що лежало у Фелікса на колінах; усе інше було або білого, або блідо-блакитного кольору.

– Привіт, – сказав Ден, ніяково наближаючись до стільця. Сів і засовався на місці. – Твоя, гм… твоя мама надіслала мені листа. Вона написала, що ти хотів мене бачити. Чи, може, «хотів» – це занадто сильно сказано. Ну, вона сказала, що ти запитував про мене.

Фелікс повернувся, щоб бачити його. Він був без окулярів, тонкий гострий ніс дістався йому від мами. Чи завжди у Фелікса були такі великі очі й такий проникливий погляд? Ден бачив своє обличчя, що відбивалося в тих пронизливих очах.

Фелікс сіпнувся, ніби хотів знизати плечима.

– Я більше не ношу окулярів. Оправи, бачте, можна розбити і ними покалічити себе. Замість них у мене тепер контактні лінзи.

Ден кивнув, склав долоні докупи і поклав їх на коліна.

– Особисто я вважаю, що перерізати сонну артерію шматком зазубреного пластику – це вельми марудний і геть неефективний спосіб самогубства, але мені казали, що таке вже траплялося раніше, тому… – Фелікс постукав пальцем під правим оком. – Безпека понад усе.

– Я впевнений, що вони знають, що роблять.

– Ти виглядаєш не дуже, Деніеле, – якось так, ніби між іншим, зауважив Фелікс. – Не вдається виспатись?

– Кошмари, – пояснив Ден. Він не бачив сенсу прикидатися. Фелікс не міг дати собі ради з наслідками того, що сталося в Брукліні, і Ден теж, хоча він щосили намагався вдавати, ніби в нього все добре. – Але гадаю, тобі це й так відомо.

Фелікс кивнув, знову визираючи у вікно.

– Так, так… Кошмари дошкуляють найбільше. Мені сняться всі ті скульптури, які мені ще належить зробити, і, навіть тоді, коли я контролюю себе і розумію, що це не справжній я, такі незавершені справи все одно переслідують мене. Певен, що ти мене розумієш. Ти теж особливий, такий же особливий, як я. Ти бачиш те, чого не мав би бачити. Ти знаєш те, чого не мав би знати. Як от спогади інших людей… – Він зупинився, щоб розгладити покривало на колінах. – Тутешні лікарі роблять усе, що можуть. Напади люті вже минули. Але сни… Вони обпікають мій мозок, вони не минуть ніколи. Яскрава палюча зірка… Мене пече і тоді, коли мої очі розплющені, і тоді, коли я їх заплющую. Мене пече навіть зараз, коли я дивлюся на твоє обличчя.

– Що ти казав? Я на секунду задумався. Чесне слово, я навіть не знаю, що тобі відповісти. Я думав, що всі кошмари зникнуть, щойно ми покинемо те місце.

Від різкого вибуху сміху Ден мало не звалився зі стільця. Він аж ніяк не сподівався, що Фелікс почне сміятися, та ще й так раптово. Нарешті Фелікс заспокоївся і закопилив губу.

– Ти дуже наївний.

– Мабуть, – погодився Ден. – Та все ж, є речі, набагато гірші за наївність.

Фелікс подався вперед і махнув рукою, щоб Ден зробив те саме. Коли він присунувся до Фелікса, йому в ніздрі вдарив сильний запах мила.

Фелікс розтягнув губи в посмішці, у кутиках його очей зібралися зморшки. Він знову засміявся, майже радісно, немовби за стіною його зубів ховалася якась таємниця, яка тільки й чекала слушного часу, щоб вистрибнути.

– Невже?

– Що ти маєш на увазі? – прошепотів Ден. Він зазирнув Феліксу за плече і глянув на віконечко на дверях. Фелікс видав ще один різкий смішок, тоді примружився і скоса подивився на Дена. – Може, мені не варто було сюди приходити.

– Уже… Усе добре. Я… Зірка досі пече, але я… Так, я можу протриматись досить довго.

Фелікс наблизився до Дена майже впритул – ще трошки, і він би вперся підборіддям у Денове плече. Ден закляк і навіть не відчув, як щось упало йому на коліна.

– Не можна, щоб вони це побачили, – прошипів Фелікс. – Прикрий рукою. Так, ось так, добре. Не дозволяй їм цього забрати. Якщо вони це заберуть, ти ніколи не зможеш знайти свій шлях, і від цього у мене будуть клопоти. Стільки клопотів. Ще більше пекучого болю.

– Що це? – Ден притис рукою… карту? Листа?

– Йди за ними, Денні! Ти побачиш. Ти все побачиш! – Фелікс відкинувся на спинку стільця і закрив обличчя обома руками. З-під його долонь вирвався приглушений плач. – Пробач мені, Дене. Що ми зробили з тобою… Це страшно. Це жахливо. Не знаю, чи можна тепер чимось зарадити.

– Що? З тобою все добре? Тобі щось болить? – Ден почав гарячково озиратися, та, як він і сподівався, почулося пікання замка і двері відчинилися. Увійшла медсестра.

– Нам тут потрібна допомога!

– Йди за ними, – крізь пальці схлипував Фелікс. – Йди, Деніеле! – Він ніби виривав зі свого горла кожне слово. – Страх – це цілком нормально! – скрикнув він. – Я й сам постійно наляканий.

Медсестра Ґрейс підбігла до Дена і вхопила його за плече.

– Тобі треба піти, – сказала вона, опускаючись на коліна перед Феліксом. – Будь ласка, – додала вона, коли з’явився санітар, який мав провести Дена. – Тобі час іти.

Ден стояв, мов укопаний, тоді почав задкувати, коли побачив, як медсестра намагається заспокоїти ошалілого Фелікса, а той упивається нігтями їй у плечі, щоб видертись угору і ще раз глянути на Дена.

– Йди за ними, Деніеле! Йди! А мені вже час прокидатися! Прокинься, Феліксе! Прокинься!

Звук Феліксових криків відлунював йому в голові, вилетів за ним у коридор. Санітар вів його до вестибюля, Ден плентався позаду, обережно тримаючи в руці записку, яку йому дав Фелікс. Він запхав її до кишені спортивної куртки якраз перед тим, як вони вийшли до вестибюля. Місіс Шеридан підвелася з низенької пошарпаної канапи. Ден не сказав ні слова, але кутики її вуст почали смикатися.

– Як гадаєш, це йому допомогло? – тихенько спитала вона.

– Я не знаю, можливо, – відповів Ден. Його щоки палали від очевидної брехні. – Ні, я сумніваюся, що це допомогло. Вибачте.

Місіс Шеридан кивнула, тоді опустила тремтячу руку йому на плече.

– Дякую за те, що спробував. – Не промовивши більше жодного слова, жінка обернулась і вказала йому на металодетектор.

Ден, не тямлячи себе, забрав пакет зі своїми речами.

Медсестра Ґрейс наздогнала їх, коли вони вже дійшли до дверей. Вона відвела місіс Шеридан убік і щось тихенько їй говорила. Для Дена це був шанс побачити зміст записки, яку йому дав Фелікс.

Він розвернувся до стіни, тремтячи від збудження і страху, запхав руку до кишені й вийняв записку.

Але ні, то була не записка, а фотографія, надрукована на цупкому папері. На нього дивилися пусті чорно-білі обличчя двох маленьких хлопчиків, що стояли перед смугастим цирковим наметом. Тепер він не сумнівався – світлини, що їх отримали Джордан та Еббі, були між собою пов’язані. А знімок, який він тримав у руці, був тією частинкою, якої бракувало.

– Що це, в біса, таке? – пробурмотів Ден.

Він обернув фотокартку і побачив поспіхом нашкрябаний рядок із цифрами. У голові лунав голос Фелікса.

«Йди за ними, Деніеле. Ти побачиш. Ти все побачиш!»

– Йти за чим? – сказав він уголос. – І до чого?

Під цифрами було лише два слова: «ще не».

Він уявив цю світлину між тими, які були в Джордана та Еббі, й зрозумів, що лише тепер послання склалося в одне ціле. Тоді виходить, що ці знімки їм надіслав Фелікс. А може, йому хтось у цьому допоміг.

У Дена волосся стало дибки, коли він зібрав докупи всі слова.

«Це ще не кінець».