Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 9

Холодна мжичка намочила йому волосся, і Ден розділив його на два боки, а тоді скуйовдив пальцями. Він тинявся туди-сюди обабіч дороги, він замерз і ніяк не міг заспокоїтись, усе вистукував по ногах пальцями, які заховав до кишень. Повз нього пролітали автівки, заповнюючи повітря шурхотінням, коли шини ковзали по мокрій дорозі.

Нарешті під’їхав автобус, заскреготали гальма, і він побачив світле обличчя Еббі, що дивилася на нього згори вниз.

Він помахав їй, поправляючи на плечі лямку від важкої сумки з ноутбуком. Він уже тричі перевіряв її, аби впевнитись, що взяв усі ліки, але, ніби якийсь параноїк, заходився перевіряти її знову.

Як і тоді, коли вони вперше потрапили на ПКНГК, Джордан та Еббі приїхали одним автобусом. Денові в обличчя вдарили вихлопні гази, змішуючись із запахом мокрого після дощу асфальту. Він щільніше закутався у свою куртку і переступив з ноги на ногу, щоб зігрітися. Тут було трохи холодніше, ніж удома, наприкінці жовтня вже відчувалась зима. Деревами, гілками і тріщинками в асфальті збігали дрібні струмочки дощу. За квартал від автобусної зупинки місцеві заклади вже прикрасили до Гелловіну вирізьбленими гарбузами і мерехтливими червоними вогниками.

З пагорба, на якому стояв коледж, опускався туман, укриваючи місто сизим маревом.

– Привіт, – сказав Ден. – Нарешті ви приїхали.

Еббі першою вийшла з автобуса, і Ден кинувся до неї, щоб допомогти з валізами. На ній було пальто яскравого жовтого кольору, до лацкана якого було причеплене павичеве перо, і велика плетена шапка. З часу їхньої останньої зустрічі Еббі пофарбувала пасмо волосся в їдучий блакитний колір. Вони обійнялися, і Ден легенько поцілував її у щоку.

– Рада знову тебе бачити, – зашарілась вона. – Давай допоможемо Джордану витягти його речі.

Вона обернулась, щоб підсобити Джордану, який, як завжди, був одягнений у стильний темний одяг: шкіряну куртку, обтислі джинси і вовняні шкарпетки, що проглядали над його потертими черевиками.

Ден уже й забув, яким старомодним почувався на їхньому фоні. Він також помітив папірці, що визирали з Джорданової кишені.

– Знову грали у «вішальника»? – запитав Ден.

– Ти про це? – Джордан вийняв один папірець. – Та ні, просто гаяв час.

З того, що побачив Ден, під «гаянням часу» він мав на увазі сотні рядочків із математичними розрахунками. Ден лише здогадувався, що твориться в геніальній Джордановій голові. Вони взяли свої валізи, почекали, поки проїдуть автівки, перейшли дорогу і зупинились перед брукованою стежкою, що звивалася вгору до будівель коледжу.

– Як доїхали? – поцікавився Ден, намагаючись триматись так близько до Еббі, що ледь не наступав їй на ноги. – Той дощ не припиняється відтоді, як я вийшов з літака.

– Джордан усю дорогу розповідав про свого студента-наставника, – відповіла Еббі. – Він знайшов його на Facebook. Дуже багатий. Дуже атлетичний. І дуже гарний, з позначкою «СПОКУСЛИВИЙ» великими літерами.

Ден нервово засміявся.

– І, мабуть, дуже навіть «традиційний», з позначкою «Розчарування» з великої літери, – додав Джордан.

– Сумніваюся, що нам доведеться часто з ним бачитись, – зауважив Ден. – Ми маємо виконати нашу місію. – Він хотів, щоб це звучало безтурботно, ніби жарт, але ні Джордан, ні Еббі не засміялись. – До того ж він, напевне, теж не має часу на таких нікчемних школярів, як ми.

– Угу. – Джордан струснув кучерявим волоссям і скоса глянув на Еббі. – Будемо сподіватись, що він не звертатиме уваги на вилазки банди Скубі[3].

– Не пригадую, щоб цей пагорб був таким крутим, – сказала Еббі, переводячи подих. – Боже, напевно взимку тут страшенно холодно.

З кожним кроком, що наближав їх до коледжу, Денові все дужче перехоплювало подих, а настрій погіршувався. Одна справа говорити про повернення сюди, а от приїхати сюди, повернутися – це зовсім інше. Фелікс, одержимий чи натхненний Скульптором, намагався їх убити. Ден на власні очі бачив мерця. Однак, який би неспокій не панував у його душі через це місце, було відчуття, ніби хтось відкрив йому груди і запхав туди магніт – щось тягнуло його сюди, до ще не розкритих таємниць цього місця.

Дзижчання в кишені вирвало Дена із задуми. Він вийняв телефон і побачив нове повідомлення від Сенді.

Привіт! Нормально доїхав до Джордана? Просто цікавлюся. Бажаю вам гарно провести час!

Ден покусував щоку і водив пальцем по екрану, відписуючи їй якесь загальне, але заспокійливе повідомлення.

– До Джордана? – Хлопець заглянув Денові через плече. – Що ти наплів своїм батькам про ці вихідні?

– Не зовсім правду, якщо ти це маєш на увазі. – Він не радів від того, що збрехав мамі, але це було не так уже й важко. – Я сказав, що на цих вихідних ви поїдете оглядати Джорджтаунський університет і я хочу до вас долучитися.

– Ну, принаймні хоч цього разу не я вигадую байки про своє місцеперебування, – з єхидною посмішкою зауважив Джордан. – Упевнений, що ми гарно розважимось у Джорджтауні.

– Треба було розказати їм правду, – сказала Еббі.

– Тоді б я зараз не говорив з вами. Мої батьки не хочуть, аби я навіть наближався до цього місця. «Хто знає, може, вони праві».

Вони видерлися на верхівку пагорба, і Ден раптом зупинився та завмер, ніби хтось ударив його у живіт і вибив з нього залишки повітря.

– Що за… – Слова застигли на губах.

«Ті самі, – подумав Ден, приголомшено витріщаючись на море наметів, що розкинулись на траві перед коледжем. – Такі ж, як у моєму сні». Чи, точніше, як у сні головного лікаря. Гірше того – такі ж, як на їхніх загадкових фотографіях.

Він вийняв світлину з кишені й підняв, щоб усі троє могли її бачити. Джордан та Еббі вийняли і підняли свої фотокартки, і тримали їх одну біля одної, утворюючи повну панораму.

– Чи буває щось сильніше за дежавю? – прошепотів Джордан.

– Що б це не було, – відповіла Еббі.

Ярмаркові намети вигулькували у прогалинах між цегляними будівлями, і з того місця, де стояли друзі, їм удалося розгледіти широкі помаранчеві, пурпурові та чорні смуги. Ден майже сподівався відчути запах пального, побачити чоловіка, що вивергав полум’я у його сні, а тоді – старого на сцені… Але єдине, що він відчув, – це запах багна, що липло до їхнього взуття, а ще якийсь незрозумілий аромат смаженого м’яса, що завжди огортав Вілфурд.

Ден запхав знімок назад до кишені.

– Аж ніяк не сподівалась, що тут буде ярмарок, – сказала Еббі. – Як думаєте, це все для потенційних студентів?

– У їхній брошурі не було ані слова про ярмарок, – відповів Джордан, прямуючи на чолі їхньої групки вглиб подвір’я. По обидва боки стежки виринали дерева, їхнє опале листя виблискувало краплями дощу. – Занадто важлива подія, аби оминути її увагою, як гадаєте?

Ден не знав, що відповісти – він не читав тієї брошури. Вона була для потенційних студентів, а не для тих, хто прикидався потенційними студентами.

– Ну, принаймні на двадцять відсотків це не так страшно, як на фото, – пробурмотів Джордан. – Чи може мені хтось пояснити, чому кожна стара світлина виглядає так, ніби її спеціально обробляли, щоб вона стала похмурою і зловісною?

– Схоже, тут немає жодного атракціону, – зауважила Еббі й, примруживши очі, глянула на ярмарок.

– Твоя правда, – знизав плечима Джордан. – Ні тобі чортового колеса… Якось по-дурному робити ярмарок без атракціонів. Та нам усе одно треба туди навідатись. Хто знає, Дене, може, нам вдасться знайти якусь важливу зачіпку.

– Якщо буде час, – відповів Ден, вирішивши не звертати уваги на сарказм Джордана. – Тільки після того, як перевіримо всі адреси. Якщо й цього не встигнемо, нам доведеться розділитися.

Лише згодом він зрозумів, що його друзі стоять, опустивши голови, і ніяк не реагують на його слова.

– Мені не хочеться псувати вам настрій, – не вгавав Ден. – Але ми тут саме для цього.

– Ми тут для того, щоб дізнатися, чому нам сняться кошмари і вчуваються голоси. Ми тут для того, щоб усе це припинилося і ми змогли спокійно жити далі. – Джордан застебнув куртку, щоб закритися від вітру. – Може, нам і знадобляться Феліксові «настанови», Дене, а може, й ні. Але ти не можеш відкидати можливість того, що цей хлопець несповна розуму і в тих будинках немає нічого страшнішого за прихильників Республіканської партії.

– Ти думаєш, що Фелікс обрав кілька довільних адрес заради розваги? Не вірю, – наполягав Ден, і досить розважливо, як він сам думав. – Гадаю, що той, ким Фелікс… одержимий… і дав йому ці координати. Вони пов’язані. Я це відчуваю.

– Справді? Невже активуються твої сили суперлікаря?

– Джордане, це не смішно. – Еббі легенько штовхнула його ліктем.

– Твоя правда. Чорт. Вибач, просто… знову повернутися в це місце… Я знав, що будуть дивні відчуття, але ж не настільки дивні. Та ще й цей ярмарок – від нього тільки гірше.

Ден не міг його винити. Усі троє затихли і мовчки просувалися стежкою, що зміїлася поміж академічних будівель і приміщень студентських братерств. Адміністрація, біля якої вони мали зустрітися зі своїми наставниками, була в дальньому кінці подвір’я і мала окрему під’їзну алею для автівок батьків, які підвозили своїх дітей до коледжу. Скидалося на те, що Ден, Джордан та Еббі були єдиними, хто приїхав сюди автобусом.

По дорозі вони минули невеличке загороджене кладовище. Минулого літа Ден не звертав на нього особливої уваги, адже це був лише доглянутий, укритий травою клаптик землі з розкиданими в довільному порядку надгробками. Деякі надгробні плити були такими старими, що вже розкришились під дією часу. Аж раптом Ден помітив, що на одній зі свіжіших могил щось зблиснуло яскраво-червоним кольором. Спершу він подумав, що то звичайний букет, а коли придивився, то збагнув, що там лежить вінок із червоних троянд якоїсь дивної форми, що нагадувала череп.

Поміж надгробків стелився тоненький килимок туману.

– Незвичний вибір, – пробурмотів він, озвучуючи свої думки.

Джордан прослідкував за його поглядом.

– Еге ж. Дуже витончено. Господи. Ще б почепили миготливу стрілку з написом «Гляньте! Тут лежить покійник!»

Еббі зупинилась, розглядаючи вінок, і Ден, що йшов позаду, наштовхнувся на неї.

– Ой, вибач, – неуважно кинула дівчина, – просто я подумала, що це дуже схоже на офренду[4]…

– Що? – разом перепитали Ден і Джордан.

– …До Дня мертвих[5]? – звела брови Еббі. Вона підійшла до брами кладовища і нахилилась, розглядаючи вінок. – Офренда.

– Від того, що ти повторюєш це слово, нам не стає зрозуміліше, що воно таке, – сказав Джордан.

– Добре. – Вона трохи закотила очі й вказала на квіти, що лежали на могилі. – Загалом це майже те саме, що принести квіти на могилу рідної людини. Це ніби підношення. Зазвичай приносять календулу, але черепи теж є невід’ємною частиною Дня мертвих, тож, може, хтось вирішив поєднати обидві традиції? Я ще ніколи не бачила такої композиції.

– А якщо це він залишив? – припустив Джордан, указуючи на стежку, посеред якої, недалеко від цвинтарної брами, скрутився калачиком огрядний хлопець, який цілком міг бути тутешнім студентом. Порожня пляшка рому лежала у нього під головою. Хтось розмалював його обличчя маркером.

– Чорт. Схоже, у когось була найкраща або найгірша ніч у житті, – сказав Ден.

– Фу. Хуліганство. Я щось не можу второпати… – втрутився Джордан. Вони рушили до Вілфурду, залишивши позаду студента з братерства, що мирно похропував. Коліщатка Джорданової валізи залишали на стежці тоненькі вологі сліди. – …чого це я маю платити за те, щоб здружитися з купкою стероїдних качків, які потім споять мене, розмалюють мені обличчя і кинуть на якомусь кладовищі? Навіщо мені це?

Вони ступили під високу тінь Вілфурду саме вчасно – пустився сильніший дощ, і Ден пригадав літній туман, що вже клубочився з усіх боків. Інші потенційні студенти вже зібралися на галявині, їх супроводжували студенти коледжу, одягнені в яскраво-помаранчеві футболки.

– Я не знаю, – відказав Ден. – А мені чомусь подобається ідея студентського братерства. Кожен хоче бути частинкою чогось.

– Воно-то так, але який у цьому сенс, якщо ти маєш платити за те, щоб вступити туди? – пирхнув Джордан.

– Нам варто поквапитись, – підігнала Еббі, – здається, більшість уже занесли свої речі всередину.

– Угу, нам треба змішатися з натовпом, – додав Ден, приєднуючись разом з ними до юрби учнів, що прямували до Вілфурду. У нього всередині все затерпло, коли він побачив, скільки тут студентів, які мали за ними наглядати.

Він міцніше стиснув ручку своєї валізи, поглядаючи на безтурботних учнів з підозрою і навіть роздратуванням. Улітку чи не найважливішим його завданням було знайти нових друзів, а зараз він намагався зробити будь-що, аби тільки їх уникнути.