Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 12

Ден остовпів. Десь у закутках своєї свідомості він розумів, що має допомогти, спробував поворухнутись, але ні руки, ні ноги не слухались його.

Хтось закричав – можливо, Еббі, – і він отямився. Чорноволосому хлопцю не зовсім удалося з першої спроби протиснутися крізь сітку, і було видно одну руку і половину кросівки, що зачепилися на карнизі. Важко зітхнувши, Ден кинувся вперед, вискочив на крісло і, вчепившись у хлопця, щосили потягнув його назад. Вони гепнулися на підлогу, і поки Ден переводив подих, Кел з Ларою вже підбігли до них і намагалися втримати хлопця на місці.

Чиясь рука вхопила Дена за передпліччя і стисла його. Він почав несамовито вириватися.

– Це я! Це лише я! – Біля нього стояла Еббі й стривожено розглядала його обличчя. – Що сталося? Чому він кричав на тебе?

– Відійдіть! – прогримів голос Кела, який стояв біля них і відганяв цікавих глядачів. – Тут немає чим дихати! Розступіться… Господи, Дуґу…

Підійшов Міка, щоб допомогти Ларі поставити хлопця на ноги. Той не пручався, він обм’як у їхніх руках, ніби ганчір’яна лялька. Вони потягли його до дверей, а Кел розганяв абітуру, що траплялася на їхньому шляху. Інші наставники робили все можливе, аби хоч якось підтримувати порядок, але, щойно зачинились двері, кімната вибухнула багатоголосим гомоном.

– Що це, в біса, було? – До них підійшов Джордан, блідий і з широко розплющеними очима. – Він намагався викинутись у вікно?

– Так… так, здається. – Ден тремтів, він заплющив очі й провів рукою по обличчю, на якому виступив холодний піт. – Він повторював моє ім’я. Я нічого не розумію. Я ніколи раніше його не бачив, я й гадки не маю, звідки він знає, хто я…

– Ти в порядку? – Еббі опустилась біля нього на коліна і легенько торкнулася його ноги. – Хлопці, це недобре. Ми були тут якихось десять хвилин і…

– Але Ден нічого не зробив, – перебив її Джордан. – Утім, ти маєш рацію. Напевне повернення в це місце було не дуже доброю ідеєю. Дене, а ти що скажеш? Може, нам краще забратися звідси? Я можу зателефонувати своїм батькам. Доведеться вигадати якесь пояснення, але гадаю, що вони дозволять тобі залишитись у мене, якщо з нами буде й Еббі.

– Ні. – Навіть зараз, коли він наче й хотів поїхати, Ден знав, що це неправильне рішення. Він і сам мало в це вірив, але сказав: – А якщо він просто хотів мене розіграти?

– Розіграти? – Еббі різко підвелася і розвела руками. – Дене, повернись на землю.

– Що? Еббі, я не знаю, як ще це можна пояснити. Давайте просто… заспокоїмось. Ми щойно приїхали сюди. Наші наставники вивели його, так? Я запитаю Міку, що з ним сталося потім, і ми зможемо отримати якісь відповіді. – Ден дивився їй в очі з німим благанням. Він не міг залишатись тут сам, навіть якби захотів. А він не хотів цього. Він хотів, щоб вони були разом з ним. – На нас витріщаються, – сказав Ден, глибоко вдихнувши. – Ми мусимо вирішити зараз – залишимось тут чи поїдемо?

Еббі прикусила нижню губу, накрутила на палець пасмо чорного волосся. Глянула на Джордана, що досі стискав аркуша з головоломкою.

– Я хочу принаймні побачити Люсі, – сказала Еббі. – Я дуже цього хочу. Не знаю, коли я знову зможу вирватися з Нью-Йорка і приїхати сюди.

– А мені таки хочеться дізнатися, що означають усі ті адреси, – додав Джордан. – Не можу сказати, що мене дуже тягне назад у Річмонд під пильний нагляд моїх батьків, тому думаю, що ми залишаємось.

Ден полегшено видихнув і підвівся – трохи непевно, але він стояв на ногах. Наставники зібрали всіх учнів і вже готувалися вести їх униз до Вілфурду на ланч. Ден загадувався, коли він знову побачить Міку.

– Давайте триматися поряд з іншими, – мовив Ден. Щось тягнуло його знову глянути на розбите вікно, але він стримався. – За ланчем зможемо обговорити, з чого нам почати пошуки.

– Нам треба знайти спосіб якось вислизнути, – прошепотіла Еббі, коли вони долучилися до решти. – Люсі живе поблизу коледжу, але щось мені підказує, що нашим наставникам наказали ні на мить не спускати з нас очей.

– Можливо, якщо нам пощастить навідатись до неї, Люсі зможе розказати щось про адреси, які нам дав Фелікс, – припустив Джордан. Це було серйозне прохання, подумав Ден, зважаючи на те, якою неврівноваженою була Люсі, коли вони бачили її востаннє. Вони покинули вестибюль і вийшли в коридор, рухаючись за вервечкою учнів і студентів, що прямували до сходів у дальньому кінці.

– Це вже на розсуд Еббі, – сказав він, кинувши на неї швидкий погляд. – Їй краще знати, чи Люсі в тому стані, щоб говорити про такі речі.

– Дякую, Дене, я… я поділяю твою думку. Дайте мені трохи часу, щоб це обміркувати.

Вони вийшли з гуртожитку, і Ден, здригаючись від холоду, підняв комір своєї куртки.

– Я лише маю на увазі, що вона, фактично, провела тут усе життя, правильно? – пояснив Джордан. Він пробував розпрямити аркуша з головоломкою, та згодом облишив цю справу і запхав його назад до кишені. – Не знаю, може, до неї доходили якісь чутки. Бо скидається на те, що вона чи не єдиний знавець Брукліну, який у нас зараз є.

– А ще вона нещодавно втратила свого чоловіка і перед нею знову ожили спогади про ті жахіття, які сталися в дитинстві, тому, гадаю, вона взагалі не захоче говорити про Бруклін, – різко випалила Еббі. – Господи, Джордане, я хочу дізнатися, в чому справа не менше за вас, але не дозволю тривожити розум моєї тітки.

Хоча Ден і сам дуже хотів розпитати Люсі, але в цьому разі він підтримував Еббі.

Зрештою, ця жінка ще маленькою дівчинкою, проти своєї волі, потрапила до Брукліну, під орудою головного лікаря Кроуфорда пережила лоботомію і вирвалася з того місця, щоб утратити свого чоловіка, Села, який загинув від рук Фелікса. Чи Скульптора. Обох, вирішив Ден.

– Добре, добре, – пробурмотів Джордан, підіймаючи руки. – Забудь, що я навіть говорив щось таке.

– Ми з Джорданом можемо перевірити перші адреси, поки ти провідуватимеш тітку, – запропонував Ден, як він сподівався, спокійним примирливим тоном. – Або ж трохи порозпитувати місцевих, щоб дізнатися, що там за реставрація в Брукліні.

– Перепрошую.

Їхня розмова обірвалася, коли Лара, наставниця Еббі, підбігла до них, трохи засапавшись, її коротко підстрижене волосся скуйовдилось. Ден одразу ж відчув якусь підозру, але спробував придушити її – мабуть, дівчина підійшла, аби просто перевірити, чи з ним усе добре, беручи до уваги те, як той хлопець кричав і кричав на нього, а тоді намагався вистрибнути у вікно у Дена на очах.

– Ти казав, що тебе звуть Деніел, так? – запитала Лара, забираючи пасма, що падали їй на обличчя.

– Ні, Ден. Мене звуть Ден.

Поряд крокували інші наставники й учні, перетинаючи багнисту галявину, що відділяла їх від Вілфурду. Дехто з них кидав на Дена зацікавлені погляди, але більшість, здавалося, прагнули триматися від нього подалі, і його це цілком влаштовувало.

– Мене попросили перевірити, чи з тобою все добре. Може, зателефонувати твоїм батькам? Ти хочеш залишитись?

Ден байдуже знизав плечима.

– Зі мною все добре. А той хлопець… Він… Він у порядку?

– Дуґ? – Лара насупилась, легенько хитаючи головою. – Він першокурсник. Я рідко його бачила, він трохи відлюдкуватий. О цій порі студенти знервовані й напружені – підсумкові іспити і таке інше. Невдовзі приїдуть його батьки і подбають про нього.

– Я ніколи раніше його не бачив, – сказав Ден. Він не хотів виправдовуватись, але було якесь неясне відчуття, ніби його в чомусь підозрюють. – Я навіть не знаю, звідки йому відоме моє ім’я.

Еббі демонстративно кашлянула, і Ден вирішив більше нічого не казати, поки Лара сама не почне допитуватись.

Однак Лара здивувала його.

– Це не так уже й важко, – мовила вона. – Багато розуму не треба. – Дівчина вказала на помаранчеву папку, яку він тримав під пахвою. Спереду кидалася в очі біла наліпка. «ДЕНІЕЛ КРОУФОРД». – Ось твоє ім’я. Будь-хто може його прочитати.

– Точно, – ніяково посміхнувся Ден. Дуже добре, якщо такого пояснення вистачить для Лари, але самого Дена це не переконало. Дуґ витріщався на нього задовго до того, як їм роздали папки. Та й з якого дива він повторював «Це ще не кінець», як було написано на звороті їхніх фотографій?

– Сподіваюся, що йому покращає.

– Він не перший, кому через іспити трохи зривало дах, – додала Лара, прямуючи за іншими до Вілфурду. – Пам’ятаю свій перший курс, ніби це було тільки вчора, – купа недоспаних ночей, напади паніки, навіть марення від того, що мало спала. Перед першими іспитами в мене жмутами випадало волосся. Мої батьки затялися, що я маю вчитися на медичному, і страшенно на мене тиснули. Тоді я поміняла спеціальність – з біології на мистецтво. Гадаю, ви можете уявити, як я розказувала про це батькам. Але годі про це – я ж маю переконувати вас, що НГК – чудовий за будь-яких умов! – Вона зціпила зуби, демонструючи щось на подобу посмішки, і відкинула з обличчя пасмо волосся. – Хоч би там як, зараз у нас ланч. Ми будемо раді, якщо ви до нас приєднаєтесь.

– Ми? – перепитала Еббі.

– Міка і я. Може, Кел теж прийде, але він, мабуть, досі допомагає Дуґу і зв’язується з його батьками. Він любить поговорити, тому не сумніваюся, що найближчу годину, а то й довше, він буде їх заспокоювати.

Мжичка почала перетворюватись на сильний дощ, і вони пришвидшили крок. Ден, що промок та промерз до кісток, тільки втішився, коли вони дісталися до навісу перед входом до Вілфурдської зали.

Він зіщулився й обхопив себе руками. Праворуч від них бовванів Бруклін. Ден глянув на порожні вікна, що ряд за рядом витріщалися на нього, наче сотні пустих очниць. Садівники лише частково обрізали лозу, що вилася понад входом, тож Бруклін і далі виглядав так, ніби його знову залишили впадати в руїну. Багато користі від тієї реставрації?

Сірі хмари над головою розступилися, і сонячний промінь упав на горішній поверх притулку – на той поверх, на якому Ден боровся зі здорованем, озброєним ломом, упевнений, що не виживе. Світло досягнуло вікна, і він майже побачив бліде обличчя із замальованими очима, що дивилося на нього.

«Це лише гра світла, Дене, і ти це добре знаєш».

– Агов! – гукнула Еббі, торкаючись його спини. – Ходімо всередину. Не думай про те місце. Тепер воно нам не зашкодить.

Вона навіть не могла подивитися йому в очі, коли казала це. Ден знав, що вона й сама не вірила у свої слова. І він не вірив.