Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 5

Ден не міг вирішити, чи йому викинути листа у смітник, чи негайно ж набрати номер. Він чув, як у маминих руках побрязкує посуд. Він ще раз перечитав листа, помахав аркушем у повітрі, зважуючи різні варіанти.

З одного боку, він би з радістю назавжди викинув Фелікса зі своєї пам’яті. А з іншого…

З іншого боку, він злукавить, якщо скаже, що йому ніколи не було цікаво, як почувається його колишній сусід по кімнаті. Адже після того, що сталося, залишилось ще так багато запитань. Усередині все захололо, і він ніяк не міг позбутись цього відчуття.

«Фелікс потребує твоєї допомоги. Ти теж потребував допомоги. Хіба справедливо називати його безнадійним?»

Він повернувся до вікна праворуч. Його мама щось наспівувала, і ця тихенька мелодія линула надвір, туди, де він сидів. З клена, що нависав над ґанком, злетіло кілька листочків. Скільки б разів Пол не зрізав його гілки, він далі тягнувся до будинку. Але його тата це не зупиняло.

Ден узяв телефон і, поки не встиг вигадати нових відмовок, набрав номер Лідії Шеридан.

Один за одним пішли гудки, і на якусь мить він був упевнений, що вона не відповість. Він навіть сподівався на це.

– Алло?

– Алло, Лідіє? Тобто місіс Шеридан? – Його голос був такий дзвінкий, що він аж сам здивувався.

– Так, це я… Хто це? Я не знаю вашого номера.

Вона, як і Фелікс, говорила тихо і розмірено, але її голос був трохи спокійнішою жіночою версією того голосу, який він досі пам’ятав.

– Це Ден Кроуфорд. Ви надіслали мені листа, у якому просили зв’язатися з вами. Отож… Ну, тому я й телефоную.

На мить, що здалася вічністю, на тому боці повисла тиша. Нарешті Ден почув уривчасте дихання Феліксової мами.

– Дякую, – сказала вона таким голосом, ніби от-от розплачеться. – Просто ми… Ми вже не знаємо, що робити. Здавалося, що він видужує. Його лікарі справді вважали, що йому стає краще. А зараз він наче у якомусь трансі. Він говорить тільки про тебе, день у день – усе повторює «Деніел Кроуфорд, Деніел Кроуфорд».

Ця інформація викликала у хлопця, м’яко кажучи, неприємні відчуття.

– Мені дуже шкода, але я не впевнений, чи зможу чимось допомогти, – сказав Ден. Можливо, це звучало не дуже привітно, але що він міг вдіяти? Він же не лікар. – Гадаю, це мине. Упевнений, що йому просто треба трохи часу.

– А для тебе? – не вгавала Лідія.

Ден різко відсмикнув голову, вражений крижаними нотками у її голосі.

– Минуло? – Вона зітхнула. – Вибач. Я… Я майже не сплю. Я дуже хвилююся за нього. Мені справді не хочеться просити тебе про це…

– Але? – продовжив за неї Ден. Хоча міг і не питати. Відповідь уже маячіла на горизонті.

– Якби ти зміг приїхати до Морсвайта. Побачитись із ним. Подивитись… Я не знаю. Я благаю тебе, чуєш? Благаю! Я тільки хочу, щоб йому стало краще. Я просто хочу, щоб усе це закінчилося. – Ден чув, що в її голосі знову прориваються стримувані сльози. – Для нього нічого не минуло, Дене. А для тебе?

Якраз упору розсміятися. Чи справді все минуло? Ні, аж ніяк – принаймні загалом. Його досі переслідували кошмари, жахливі, як ніколи, і часто в них фігурував головний лікар. Нічого не минуло, і, хоча це й було ненормально, Ден відчув певне полегшення, коли дізнався, що він не єдиний, кого не відпускає те літо.

– Не впевнений, що від цього буде якась користь, – повільно відповів Ден. – Може стати тільки гірше. Ви ж розумієте це, правда? «Я не хочу забивати собі цим голову. Я не можу забивати собі цим голову».

Він і без того почувався винним, що втягнув у бруклінські перипетії Еббі та Джордана. Принаймні у випадку Фелікса він міг з чистою совістю стверджувати, що це не його провина – дволика професорка Реєс хіба що тільки офіційно не визнала, що заманила Фелікса до підвалу, туди, де – скидалося на те – залишився його розум.

– Але ж ти приїдеш? – З голосу було чути, що місіс Шеридан дуже зраділа. У неї знову з’явилася надія. – Ой, дякую, просто я… Дякую.

– То куди я маю приїхати? – запитав Ден, а десь усередині сформувався великий згусток гнітючого страху. – І як мені туди дістатися?